Вбивчий егоїзм

Політична аналітика

Зусиллями бездуховних матеріалістів, нинішній світ переживає неприродну “переоцінку вартостей”. Світогляди і форми поведінки котрі споконвіку засуджувались й вважались неприродними та аморальними, нині намагаються нібито “науково пояснити”, й дарувати їм не лише право на існування, а й можливість перетворитись в гегемона у взаємостосунках між людьми. Явище егоїзму (скрайня форма себелюбства, потурання примхам, ігнорування здорового глузду та потреб оточуючих), завжди викликало осуд й адекватний остракізм. Віднещодавна, збочений розум на жаль чисельної, випестуваної або й просто пригодованої когорти політологів, пустив гуляти світом новий “політологічний термін” “національний (або державний) егоїзм”. Таким чином, світовій спільноті намагаються пояснити причини нереагування на свавілля котре донині практикується деякими країнами або світоглядними потугами в стосунках з упереджено вибраними  або й рештою світу.

Невблаганний в своєму плинові час нерідко ставить перед людством жорсткі й недвозначні виклики. Реагуючи на них, міжнародні інституції, в першу чергу ООН, запровадили в міждержавних стосунках низку норм та правил. На жаль, останні не завжди стають керунком до дій на практиці. Угоди та домовленості про заборону урядам країн самостійно втручатися у внутрішні справи  інших, в дійсності не завжди стає керунком у діях. Чимало хто донині дотримується на перший погляд найлегшої “політики національного (або державного) егоїзму”.

Нинішній світ поділений на “терени впливу” між кількома національними та наднаціональними надпотугами. Посталий після Другої Світової війни стан речей влаштовував переможців, держав нейтралітету, і навіть переможених. Призвичаївшись до нинішньої стабільності як до абсолюту, більшість країн довколоатлантичного світу ще донедавна навіть найрадикальніші зміни сприймали тимчасовим відхиленням від вже звичного для них стану речей. Саме егоїстичними міркуваннями керувалися керівники західного світу, реагуючи на розпад СССР й з’яву нових країн в Східній Європі та Середній Азії. (Доречними будуть згадки про недружні щодо України висловлювання президентом США Бушем-старшим, канцлером ФРН Гельмутом Колем, прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер). В їхній уяві зміна політичного курсу комуністичної Москви в бік демократизації та запровадження ринкової економіки, повинна була вгамувати й змаг поневолених народів в справі боротьби за незалежність. Проте навіть після 1991-го року, в поведінці багатьох західних очільників відчувалося підсвідоме роздратування з’явою нових незалежних держав. Деякі з їхніх радників донині сповнені ностальгії за простими рішеннями, які практикувалися в часи існування “імперії зла”.

Ситій Європі потрібен прогнозований схід континенту, передбачуваний, такий, що не даватиме підстав для хвилювання. Віднещодавна, навіть попри власні небажання, їй довелося змінити риторику, й не лише на словах визнати право новопосталих країн брати участь у вирішенні проблем регіонального і навіть планетарного масштабу. Проте західний обиватель, а тим паче впливовий довколоатлантичний олігархат, продовжують трактувати українців навіть не різновидом москвинів, а саме москвинами. Національне самоусвідомлення українців та постання (нехай насправді і формально) незалежної України сприймається як фантом, а пояснення істориків, котрі науково заперечують брехливо-упереджену тезу про “єдине коріння трьох братніх східнослов’янських народів”, їх жодним чином не турбують. Існуванню такого ненормального стану речей, сприяла й неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація в Україні. Власною безхребено-підлабузницькою поведінкою та імітацією діяльності впродовж всих років формальної незалежності, вона лише законодавчо оформлювала стан справ який виникав і складався не за її участі, а тим паче усвідомлення та ініціативи.

Західний світ не лінується щодня в пресі, на радіо та телебаченні, а також вустами державних мужів стверджувати що прагне справедливості в цілому світі, обстоює свободу кожної людини й кожної нації. Насправді, майже вся політико-мілітарна стратегія Заходу спрямовується виключно на власний захист та експорт сповідуваного світосприйняття. Навіть у своїх доповідях про право на свободу решти світу й покривджені права людини, очільники Заходу посилаються в першу чергу на власну безпеку, але не на моральний християнський обов’язок протидіяти свавіллю окремих світових надпотуг. Нинішнє західне суспільство опановане релігійною індиферентністю й надмірною толерацією різних форм збочень. Ідеалом цього суспільства є виключно матеріальний добробут, який, на його думку, забезпечить безугавний технічний поступ.   

Тверезий аналіз явища “національного (державного) егоїзму” засвідчує, що його кінцевий результат є згубним. Він не толерує навіть здоровий змаг (який в свою чергу є джерелом і натхненником поступу), оскільки це загрожує втратою вже наявної стабільності. Саме гін Заходу за насправді дочасними ситістю і навіть перенасиченістю, уможливив постання і зміцнення на світовій арені сповідників далеких від нині визнаних цивілізованими вартостями й стосунками більш ніж півторамільярдної Африки, майже трьохмльярдної Азії, та вкрай агресивної ісламсько-арабської спілки. Таким чином, практикований західним світом “національний (державний) егоїзм” започатковує кінець позитивній першочерговості витворених європейцями вартостей з усіма випливаючими з цього факту економічними і культурними наслідками. Замість того, щоб підтримати новопосталі держави Східної Європи, котрі стали б заборолом азіятській експансії (зокрема й шовіністично-агресивному наступу китайського комунізму), Захід їх руйнує, чим риє могилу на лише новопосталим державам, а й всьому людству.  

Нерішучістю, безугавним перейманням фальшивим розумінням стабільності та страхом Заходу перед змінами, нині вдало користуються й маніпулюють прагнучі домінування не лише на євразійському просторі кремлівські чинники. Відомо, що навіть попри розпад СССР та підконтрольного йому соціалістичного табору”, Москва продовжує вірити у свою високу місію надлюдського масштабу, претендує на монополію в царині духовності й не відреклася від мети опанувати світ.  Головним аргументом нинішньої кремлівської камарильї є твердження про необхідність втримати мир і порядок на території де проживає “понад сто народів”. Чи можете, кажуть великодержавники, уявити собі хаос і ту боротьбу та різанину, якби не стало впорядковуючої сили Росії? Ви, західні народи, не обтяжитеся вгамуванням розбурханого Сходу Європи, тож не перешкоджайте країні, котра є членом Ради Безпеки ООН. Прагматичний західний матеріаліст, не бажаючи ускладнень, розмірковує приблизно так: сто народів, великих і малих, боротьба всих проти всих... Хто тут може дати раду? Яка мілітарна потуга з Заходу опанує незрозумілий і неспокійний простір Східної Європи? Дідько з ним. Московщина впродовж століть претендувала на гегемонію в цьому регіоні. Нехай тримає це в своїх лапах і в подальшому.

Вимушене застосування Заходом методів “психологічної війни” відносно Московії внаслідок її озброєних інтервенцій на терени вже незалежних Грузії в 2008-му й України нині, насправді є лише формою самозахисту. Західні очільники чудово поінформовані, що соціальним та політичним устроєм Московії є тоталітарна тиранія з необмеженою владою над всіма регіонами, проте продовжують вірити, що наслідком “експорту західних вартостей в Росію” з часом буде прихід до влади суттєво демократичнішого очільника, свавілля якого в свою чергу обмежить демократичний парламент. Час засвідчує, що ці сподівання є помилковими, марними, і дуже шкідливими.   

Теза про необхідність законсервувати існуючу систему рівноваги між кількома світовими надпотугами, й таким чином зберігати мир і спокій в світі, насправді не витримує критики. ХХ-те століття, якщо дивитися з точки зору військової стратегії, було побудоване на двох принципах: “стіні” й “діалогах”. (Згадка про Берлінський МУР та “залізну заслону” (себто унеможливлення контактів з рештою світу), будуть доречними.) Військові дії в Криму та в окремих регіонах Східної України є поверненням до ідеології “стіни”. Мета Москви – спочатку розділити людей, а штучна “стіна” з часом зіштовхне їх лобами.

Нинішні усні звернення Заходу до Москви з приводу окупації Криму насправді є малоефективним методом стримання. Дії тих, хто шукає діалогу з Москвою, з погляду на ті чи інші меркантильні або політичні міркування, доречно наректи злочинною бездіяльністю. Практикуючі їх, змушені будуть найближчим часом заплатити набагато більшу ціну. В данім випадку, мова не йде навіть про співчуття несправедливо покривдженій Україні. Знахабніла від безкарності Московія ставить під загрозу безпеку самих Сполучених Штатів та країн Європи. Поки що, представники світових надпотуг вимушені декларувати своє обурення свавіллям кремлівської хунти, співчувати Україні, навіть натякати на прихильність, але в суті речі, реальна свобода ще три десятки років тому поневолених народів їх жодним чином не турбує. Логіка підказує, що їм варто проявити далекоглядність саме з точки зору власної безпеки в майбутньому.

На щастя, реалії життя, незважаючи на штучні рамки, доводять, що в світі існують сили, котрі не бажають миритися з існуючою несправедливістю. Ідеалістичне світосприйняття впродовж століть або й тисячоліть покривджених, насправді є великою зброєю. Новітні технології (зброя Заходу, яку до речі активно скуповують або й просто викрадають країни Азії) не завжди здатні здолати винахідливість і завзяття (себто зброю зневажених і покривджених). Окрім віри в Господа, великою силою й невичерпним джерелом натхнення та енергії є Ідея Нації. Націоналізм ставить постулат власної національної держави як найвищої форми організації нації. Головним призначенням держави є захист автохтонів (державотворчої етнічної спільноти) від проявів зовнішньої агресії, унормування між ними стосунків, та уможливлення реалізації закладених (дарованих) Творцем талантів.

Обов’язком українських націоналістів є змаг проти наступу нівелюючих людську гідність й національну ідентичність підлості, брехні й несправедливості. Матеріалістичному егоїзмові ми протиставимо ідеалістичний фронт духовно здорових ідеалістів самого Заходу та Східної Європи. Наша боротьба не є примітивним протестом проти утисків і зневаги. Ми прагнемо суттєво більшого. Усвідомлення, якою має бути кінцева мета, відчутно зміцнює сили. З тим і переможемо.

                                                                                    Олесь Вахній