Хто такий філософ?

Тільки переміщуючись в часі й просторі та в інші проблематики, живий філософ долає свою вузькість і починає універсалізувати запитання, які він ставить.

Хто такий філософ?

Філософ – це специфічний спосіб мислення, це людина – проблема, людина, яка перетворює явища свого життя на проблеми, що потребують вирішення. Причому ці проблеми він ставить не заради чисто пізнавальної цікавості. Це проблеми, які дозволяють подолати межу тривіальності життя. Йдеться не просто про практичні проблеми, а проблеми фундаментальні, які ми мимоволі, підсвідомо невпинно вирішуємо. Людина пише своє ім'я на пам’ятниках і стелах, або пише книги, тобто вона прагне лишити свій слід на швидкоплинному піску Всесвіту: вона повсякчас змушена опиратися смерті, протистояти «ніщо», стихійним силам буття, що приховуються в ній самій. Саме філософія ці питання експлікує та обговорює.  

Є одна  фундаментальна, але тривожна істина про філософію: вона не має окремого поля. Інші дисципліни мають самодостатні дослідницькі сфери. Можна, наприклад, займатися фізикою, не займаючись нічим, крім фізики. Але філософ, який займатиметься виключно філософією, приречений на обмеженість, бо змушений лише коментувати інших філософів, і часто досить поверхово. Адже, досліджуючи філософську проблему, ми завжди стикаємося зі сферою, яка є об’єктом позитивної науки (або такої, яка вважає себе позитивною). Як можна займатися філософією суб’єкта, не торкаючись психології, історії, лінгвістики тощо? Філософія завжди є філософією чогось, і це щось змушує нас виходити за межі філософії як певної сфери, межі якої ми хочемо встановити. У академічних колах, як в англосаксонському, так і в «континентальному» світі відчувається певна скутість, коли доводиться говорити про зв’язки філософії, гуманітарних наук та релігії, а особливо віри. Важко розгадати причини такої стриманості. Сучасна філософія має значні прогалини на предмет почуттів: сказано багато речей про пристрасті, але дуже мало про почуття та про дуже мало з них. Багато важливих питань залишаються без відповіді або виявляються малодослідженими через цю внутрішню перешкоду, яка часто діє як певне табу – табу у квадраті, бо воно стосується навіть згадки про його існування. Потрібно порушити цей кордон мовчання – саме так можна вийти в інший вимір філософської практики без кордонів.

Література й наука звикли ігнорувати одна одну, єдиною спільною мовою для них є мова філософії. Але філософія має віднайти тут свої власні питання, замислюючись, крім того, про відмінність цих мов та про переклад, якого вимагає ця відмінність. Філософія має пізнати протилежності. Йдеться про істоту, що діє, про цілі, які вона собі ставить, про присутність зла в історії, про можливості та межі нашого розуміння. Проблема в тому, щоб у визначальному досвіді людського існування вловити перші обриси турботи етичного порядку: вибір, задум. Питання, що мають політичне значення. Питання, що мають чимало спільного з тими, які супроводжують юдейське та християнське релігійні передання. Мистецтво ж від початку було цілковито наповнене священним. Але можна сказати й навпаки, і так само слушно, що священне від початку було кваліфіковане естетично, завдяки музиці, поезії, живопису чи скульптурі. Один із найрозкішніших прикладів цього накладання – напевно, Пісня пісень. Те, що ту саму поезію можна було витлумачити як еротичну та як духовну – як алегорію стосунків чоловік / жінка та як алегорію шлюбу між Яхве та його народом, або ще: між душею та Христом – це наводить на міркування. Всю шкалу цінностей, весь шлях eros, philia, agape можна пройти за допомогою самої лише гри метафор. І те, що тіло постійно метафоризується: «Твої губи, - мов кармазинова нитка», «Твоя шия, - немов та Давидова вежа», «Два перса твої, - мов ті двоє близнят молодих у газелі» - уможливлює кілька прочитань тексту, і це межує з теологічним зухвальством: адже в пророцькій традиції між людським і божественним наявне відношення вертикальності: людина та Бог не перебувають на тому самому рівні. А любов, кохання вводить елемент взаємності, який може передбачати подолання порогу між філософією та містикою.

Ризикую, отже, бути самовпевненим, але тому поділ філософії на різні галузі принципово заперечую: філософ – це той, хто працює на всьому полі, з усім масивом сучасної цивілізації. Його завдання – творення світу зі «знання про знання», тобто його систематизація у вигляді певного універсуму. Допоки ми живемо, ми домислюємо реальність. Філософ справді займається світо-творенням, інакше філософія була би просто непотрібною: і якщо вона й нічого не обіцяє, то, зрештою, дарує своєму сподвижнику майже все, в той час як незліченні соціальні практики, обіцяючи майже все, залишають, врешті-решт, своїх учасників на поталу суєти суєт.