Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 12

1896 року у статті «З кінцем року» Франко накреслив й розвинув програму послідовного й цілеспрямованого національного будівництва.

«Тілько… інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані пів-копи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно…» (Франко І. З кінцем року // Молода Україна. – Львів: Укр.-рус. вид. спілка, 1910. – С. 101).

1898 року в ювілейній промові Франко говорив про своє бажання бути «цілим чоловіком». «І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Се було власне випливом мого бажання – бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанні, що складається на зміст людського життя» («Ювілей 25-літньої літературної діяльности Івана Франка». Літературно-науковий вістник, 1898, т. 4, ч. 12, С. 309). Згадаймо: «Лиш хто любить,терпить, / В кім кров жадно кипить, / В кім надія ще лік, / Кого бій ще манить, / Людське горе смутить, / А добро веселить, - / Той цілий чоловік. /  Тож сли всю життя путь / Чоловіком цілим / Не прийдесь тобі буть - / Будь хоч хвилечку ним» (Ігор Костецький. Вибраний Стефан Георге по-українському та іншими передусім словянськими мовами. Видали Ігор Костецький, Олег Зуєвський. – Штутгарт: На горі, 1968-1971, С. 29). «Із погляду «людськости» «цілий чоловік» - це антропософський вимір індивідуальности, яка спочатку є недиференційованою, ідеальною часткою людськости й збігається з її ідеальною сутністю. Із часом «цілий чоловік» проходить етапи романтичного індивідуалізму, потім – роздвоєння і, зрештою, осягає стан «вселюдськости», себто досягає універсального гуманітарного етосу… Осягнення «гармонії всесвіту» суголосне з гармонізацією думки та чуття, свідомости й реальности, духу і тіла, одиниці та вселюдськости, оскільки Франкова концепція людської природи є дуалістичною»  (Гундорова Тамара. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – С. 254). Саме Франко, на думку О. Забужко, перший в українській інтелектуальній історії вивів нашу національну ідею з кола модернізованого поганства на «фаустівський» шлях (у площину персоналістичної етики).

Франко у «Дещо про себе самого» з болем признавався: «Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї любові до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок. Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять, або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту?  Чи, може, маю любити світлу будучину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?.. Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодуваний чорним селянським хлібом,  працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так власне це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде намарне. <…> А тепер досить цієї сповіді. Руське прислів’я каже: «Не робися солодким, бо тебе злижуть; не робися кислим, бо тебе обплюють». А в таких розповідях про себе самого нема нічого легшого, ніж упасти в одну або іншу крайність. Відчуваю, що так уде сказав я не одне таке, за що потраплю під удари з різних боків, але нехай і так буде! Того, що я сказав, не візьму назад і закінчу руським прислів’ям: якщо так добре моїй жінці, хай мене б'ють». 

13 травня 1897 року у № 97 газети «Діло» з'явилася передова стаття, яка зайняла майже цілу сторінку. Вона мала заголовок «Смутна поява» і була без підпису, та всім було відомо, що її автором є Ю. Романчук, який нарешті дістав можливість звести з Іваном Франком порахунки за дошкульні статті проти нього і його групи. Ця стаття є найкращим прикладом демагогії, такої характерної для всієї діяльності лідера народовців.

Процитувавши слова Франка «не люблю русинів», автор запитує: «Хто сказав ті слова? Певне, якийсь Поляк, на Русі живучий, або який руський перекінчик? Ні, се один з найвизначніших Русинів, з головних проводирів руських, з перших теперішніх поетів і писателів на Русі, се – д-р Іван Франко. То сказав десь в тісному кружку під якимсь хвилевим вражінням? Ні, він сказав се з повною розвагою, написав се для ширшого світу, для польської публіки, в популярнім і дуже розповсюдженім видавництві польськім «Biblioteka Mrówki» (н-ри 287-289 в передмові до польського видання своїх «Галицьких образків»). <…> Отже, д-р Франко не любить Русинів і Русі. Га, на милування нема силування – але у чужих. Як нас не любив Поляк, Москаль, Румун, Мадяр, Німець, то Бог з ними, не можемо їм за те докоряти. Але як Русин не любить Русинів і Русі, то зовсім що інше. Д-р Франко, правда, подає причини, чому він нас не любить: він «не знає, за що мав би любити Русинів, і не знає, що має любити в Русі». Ах, яка ж то груба, егоїстична натура: любити тільки там, де є за що! Правдива любов, се ж д-р Франко як поет повинен знати, не питає, чи є за що любити, але любить. Д-р Франко аналізує Русь, розбирає її, як анатом, на поняття географічне, історію, расу і будучність. Але хоч він поет і трохи фільозоф, а не попав на те, що єсть найближче, т. є. що Руссю єсть перед всім руський народ, а народ єсть великою родиною. Отже, любимо Русь, як любимо свою родину, і то цілу родину, не одного або другого члена її, як любимо батька і матір, і братів і сестри, і діти і всю дальшу рідню разом взявши. Та й не питаємо, за що і що в ній любити, але любимо, бо то наше, бо то родина. Мати не розбирає, чи дитина красна чи погана, чи здорова чи каліка, чи розумна чи слабша здібностями, - ба навіть противно, слабшу не раз більше любить, бо така більше потребує любові. <…> На жаль, д-р  Франко не знає, що то є любов, і не має любові. Він любить вправді гаряче, як каже загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і волі, але така абстракційна любов мало варта, вона дуже часто криє під собою егоїзм, любов себе тільки самого. А вже ж любов не егоїстична і не абстракційна єсть найвищим людським чувством і найвищою людською чеснотою, за яку признали її загально всі люди у всіх віках і у всіх народів. Коли ж д-ру Франкові того чувства недостає, то ми можемо над тим тільки глибоко жаліти. Чувство любові старається д-р Франко заступити почуттям обов’язку. Він працює для Русі, як каже дальше, przedewszystkiem z poczucia psiego obowiazku. «Викормлений хлопським хлібом», почувається до обов’язку відробити гріш, виданий хлопською рукою на його виобразовання. «Мій патріотизм руський то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу за те проклинати долю, але скинути ярма не можу». Жалуємо Вас, Пане Докторе, отже хочемо Вам прийти в поміч. На Ваше виобразовання йшла праця не лише руського хлопа, але й польського, і німецького, і чеського, тай не тільки хлопа, але й інших працюючих верств. Та ж вищі школи, хоч би і в нашім краю, не удержуються самим коштом краю, а тим менше коштом руського хлопа. Отже, коли Ви лише з обов’язку руський патріот, а не з пересвідчення, не з прив’язання, не з любові, то можете се тяжке ярмо скинути без церемонії! <…> Та нехай би д-р Франко не любив Русинів і Русі, нехай би йому праця для Русі видавалася тяжким ярмом, а не милою, солодкою роботою, як матері захід коло дитини, - але по що він з тим похвалився перед світом, перед польською публікою? За нелюблення Русинів і Русі можемо його жалувати, але публічне поганення їх мусить таки обурювати. Коли він то все, що наговорив на Русинів і Русь, уважає за правду і хотів конче похвалитися відкриттям такої великої правди, то міг би був ту правду нам в чотири очі сказати: може би воно було на що придалося. Може би слабші духи, почувши від такого авторитета, як д-р Франко, що «не видить ніяких підвалин для світлої будучності Русі», загрілися й одушевилися для народної праці! Може би ті звичайно пусті голови, котрі тепер з гори дивляться на всіх і найщиріших тружеників руських та «з засади» для нашого мізерного народу нічого не хотять робити, після слів д–ра Франка навчилися щирий, хоч би й недолугий труд та й самі забралися до того труда!? – Ні, сего д-ру Франку було би замало: йому ходить о тоє, щоби ширший світ знав, що межи Русинами нема характерів, що Русин – то лінивий, неспосібний чоловік без почуття ладу і без сили волі. О правдивість таких висказів не будемо з д-ром Франком спорити: судили о нас не раз чужі люди, але такого суду не пригадуємо собі. Одно тілько скажемо: буває не раз, що чоловік судить других після себе, а д-р Франко дав багато доказів, що його вдача дуже суб'єктивна;  отже, коли серед Русинів дійсно мало єсть правдивих характерів, то на сей його тяжкий докір пригадаємо йому слова Спасителя: Нехай кине перший камінь той, хто чувствує себе цілком чистим. <…> По крайній мірі, д-р Франко хоче належати до людей зовсім «модерних», до найпоступовіших межи поступовими, забуваючи, що не досить єсть ступати наперед, але треба іти також прямою дорогою, хоч би повільно, а не сходити, в жадобі скорішого поступу, на манівець, з котрого опісля мусить завертати. Він встидається такого давнього, звичайного, пережитого чувства, як любові для своїх родимців і своєї вітчизни. «Я не стою вже в віці наївних і засліплених коханків і можу о такій делікатній матерії, як любов, говорити тверезо», каже д-р Франко. Але деякі чувства і деякі погляди суть вічні. Любов своєї рідні була, відколи світ стоїть, та й останеться, поки світ стояти буде. Такого чувства ніхто не потребує і не повинен встидатися або величатися ним, що він вищий над такі сентиментальності, що з них вже виріс. Природа є тут найліпшою руковідницею, а таке покидування дотеперішніми чувствами і ідеалами людськості задля мнимої їх пережилості подібне до позування недорослого хлопчика або дівчинки на дорослу особу і встидання дівочих забав та почувань, природних вікові. <…> Ми, малі люди, не «модерні» і не переступові, будемо як досі любити Русинів і Русь і будемо працювати для неї не з «псячого обов’язку», але з щирого прив’язання. Яка нас, Русинів, чекає будучність, чи світла чи не світла, того ми не годні проникнути. Сам же ж д-р Франко каже дальше, в суперечності до свого попереднього висказу: «Руський люд таки помалу підноситься, почуває в щораз ширших масах зажду світла, правди і справедливості, і шукає дорогу до них; праця для такого люду не піде намарно». Ми держимося народної пословиці: “Не вважай на врожай; сій жито, хліб буде!”».                                       

Коли Ю. Романчук нападається на Франка, що той «аналізує Русь, розбирає її, як анатом, на поняття географічне, історію, расу й будучність», то його устами озивається спрагле «гальванізації» відчуття спільноти: «Д-р Франко… не попав на те, що є найближче, т. є., що Руссю єсть передусім руський нарід, а нарід єсть великою родиною. Отже, любимо Русь, як любимо свою родину» [Романчук Ю. Смутна поява // Діло. – 1897. – Ч. 97]. Франко відповідає: «Любов не обов’язкова – але почуття обов’язку обов’язкове» (Забужко Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Факт, 2006. – С. 63-64).

«Зі скаженою люттю змії, - коментував ситуацію Г. Бігеляйзен, - з розсатанілою пристрастю розкованого молоху, з нікчемним, довго причаєним бажанням помсти, накинулись, мов хижі дикі звірі, на цей чистий, мов хрусталь, мужицький характер. Підозрівали його в анаціональному соціалізмі, верещали цинічно: «Плює на своє рідне гніздо! Розіпни його!..» І розпинали… Я погоджувався з Франком беззастережно. Я вичував у сміливій, п'ятнованій всіма фразі Франка весь трагізм його “нелюбові України з великої любові”».