Orientale Lumen. Частина 2

«Комплекс, хоч би який він був, демонструє брак справжності» (Іоанн Павло ІІ).

Папа-містик, чиє служіння Церкві перебувало під знаком Totus Tuus, зверненим до Богородиці, богослов культури (в минулому драматург та актор-аматор), що не раз звертався до людей мистецтва, соціальний мислитель, який присвятив декілька енциклік богослов'ю праці, поліглот, що перед кожним своїм паломництвом встигав познайомитись із мовою тієї країни, у яку вирушав (корейською, суахілі, йоруба…, не кажучи вже про майже всі європейські мови, якими він говорив вільно, плюс грецька та латина), поет, для якого поезія була інтимною співбесідою з Богом, апологет віри, пастир, що без якихось особливих видимих зусиль викликав до себе любов сотень мільйонів людей та під кінець змусив навіть неміч свого тіла та саму смерть служити своїй місії.

Він захищав натхнення та красу тоді, коли «вільні художники» поставили на них хрест, оголошуючи «смерть автора», «смерть письма» та багато інших смертей. Він захищав розум тоді, коли сучасні мислителі майже одностайно зневірилися у можливостях розуму. Він говорив про культурну творчість як про найвище здійснення людини, тоді як самі «працівники культури» знайшли в культурі та мові лише «репресивну структуру». 

«Радійте, як радію і я», - були його останні слова, передані натовпу, який молився перед його вікнами на площі Святого Петра.          

2 квітня 2005 року Іван Павло II помер від септичного шоку та серцево-судинного колапсу. Про це говориться у свідоцтві про смерть, підписаній доктором Ренато Буццонетті, главою Дирекції охорони здоров'я та гігієни Держави Ватикан.

«Папа помирає і ніби все людство переживає свою агонію…», - писав своїм батькам Джованні Батиста Монтіні, майбутній папа Павло VI (1963-1978), після смерті Бенедикта XV у 1922 році. Протягом кількох днів увесь католицький світ, здавалося, переживав агонію Іоанна Павла ІІ.

Який же спадок залишив після себе Іоанн Павло ІІ?

Просте перерахування його праць має стати списком рекордів: 70000 сторінок, підписаних ним документів (енциклік, апостольських конституцій, послань, незлічимої кількості промов)… Шість випущених авторських книг [«Не бійтеся», інтерв’ю французькому журналістові Андре Фроссару (1987), «Переступити поріг надії» (1994), «Дар і таємниця. До 50-річчя мого рукоположення у священство» (1996), «Римський триптих» (поетична збірка, 2003), «Встаньте, підемо звідси» (2004), «Пам'ять та ідентичність» (2005)], їх не писав жоден папа до нього, понад 17 мільйонів паломників, прийнятих ним у Ватикані.

Із погляду новаторства і сміливості практичних рішень понтифікат Івана Павла ІІ був явищем безпрецедентним і немислимим у часи його попередників. За час його понтифікату близько 500 людей були канонізовані та понад 1300 – віднесено до чину блаженних, більше, ніж зробили всі попередні папи за п’ять століть.

Він здійснив 250 поїздок по Італії та по світу (із них апостольських – 104), був редактором таких документів, як «Катехізис католицької церкви» та новий «Кодекс канонічного права», встановив дипломатичні стосунки з багатьма країнами (Англія, Данія, Росія, Україна), прийняв у Ватикані королеву Об'єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і керівника СРСР (Горбачова), переступив поріг лютеранської церкви, зустрівся з президентом ісламського Ірану і встановив дипломатичні відносини з Ізраїлем, відкрив архіви Святої інквізиції і реабілітував Галілея з Коперником, публічно попросив пробачення за провини католицької Церкви (12 березня 2000 року, в першу неділю Великого посту, на традиційній недільній месі в соборі Святого Петра Іоанн Павло II публічно покаявся в гріхах католицької церкви. Він просив вибачення за переслідування євреїв, розкол церкви, інквізицію, релігійні війни, хрестові походи, презирство до бідних і слабких), відвідав православні країни (першою була Румунія), не припиняючи при цьому керувати Церквою, призначати єпископів та кардиналів, контролювати всі найважливіші процеси, що відбувалися всередині неї та ззовні.

13 квітня 1986 року Папа ступив на поріг римської синагоги. І його фраза, звернена до верховного рабина Риму Еліо Тоаффу, стала хітом: «Ви - наші любі брати, і, можна сказати, наші старші брати».

Цікаво, що коли наступник Івана Павла ІІ Бенедикт XVI повернувся у неділю, 25 березня 2012 р., ввечері до колегії Пресвятої Богородиці де-Мірафлорес після зустрічі з єпископами, при в’їзді його вітали маріачі – традиційні мексиканські музиканти, виконавці однойменного жанру народної музики, які разом з великою групою вірних залишилися грати та співати, щоб висловити любов мексиканського народу до Папи. І ось сталася несподіванка. Святіший Отець вийшов до них, одягнувши традиційне сомбреро, та звернувся з кількома словами подяки: «Дорогі друзі, дуже дякую за цей ентузіазм, – сказав він, – я щасливий, що можу бути з вами. Я вже здійснив багато подорожей, але мене ще ніколи не приймали з таким ентузіазмом. Враження від цих днів носитиму в серці. Мексика завжди залишиться в моєму серці», – сказав Бенедикт XVI, додаючи: «Тепер я розумію, чому Іван Павло ІІ казав: Я почуваюся мексиканським Папою!»

29 травня 1982 року католицький світ був приголомшений. Папа зустрівся з головою англіканської церкви архієпископом Кентерберійським Робертом Рунсі. І навіть здійснив спільне богослужіння. З протестантом!

Ввечері 13 травня 1981 р. увесь світ був вражений звісткою про замах на життя Святішого Отця. Турецький терорист Мохаммед Алі Аджа кілька разів вистрілив в Івана Павла II (після четвертого пострілу пістолет заклинило), ранивши його в черевну порожнину і праву руку.

Те, що Папа залишився живий, було чудом. Професор Кручітті після багатогодинної операції сказав, що 9-міліметрова куля простромила тіло Святішого Отця, неправдоподібним чином минаючи всі життєво важливі органи, немов невидима рука керувала нею; вона пройшла в декількох міліметрах від головної аорти, ушкодження якої спричиняє миттєву смерть. «Це було дійсне чудо, і я знаю, кому бути вдячним за нього. Одна рука направляла пістолет, а інша – змінила напрямок кулі», – так прокоментував цей факт сам Іван Павло II. Алі Аджа, якого Папа відвідав у римській в’язниці, запитав з подивом: «Як це трапилось, що Ви залишилися живі? Це неможливо. Я дуже добре прицілився, знаю, що постріл був смертельний... але все рівно не убив. Чому? Що це за Фатіма, про яку усі говорять?» Отямившись після операції, Святіший Отець попросив принести прямо в клініку всі документи, що стосуються Фатімських об’явлень. Потім сказав: «Я зрозумів, що єдиний спосіб уберегти світ від війни, від атеїзму – навернення до Бога згідно Фатімським посланням».

19 серпня 1985 року понтифік, на запрошення короля Марокко Хассана II, виступив на стадіоні в Касабланці перед 89-тисячною аудиторією молодих мусульман. У своїй промові він розмірковував про трагічні нерозуміння і ворожнечу між прихильниками двох великих релігій.

Під час візиту до Індії (31 січня -10 лютого 1986 року) він проголосив Махатму Ганді рівним вчителям церкви і був присутній при ритуалі відкриття «третього ока».

На прес-конференції в Римі 1980 року Його Святість Далай-лама XIV виразив надію на зустріч з Іоанном Павлом II : «Ми живемо в період колосальної кризи, в період подій, що бентежать світ. Неможливо знайти душевний спокій, якщо немає гарантій безпеки і гармонії у відносинах між народами. Ось чому з вірою і надією я чекаю зустрічі зі Святішим Батьком, щоб обмінятися ідеями і почуттями і вислухати його судження про те, як ми можемо відкрити двері до світу і спокою у відносинах між народами». Перша зустріч Його Святості Далай-лами XIV з Його Святістю Папою Римським Іоанном Павлом II відбулася у Ватикані в 1980 році, наступні їх зустрічі відбулися 1982, 1990, 1996 і 1999 року.

24 вересня 1989 року Папа Іван Павло ІІ під час відвідин Пізи привселюдно вибачився за критику церквою доказів Галілео Галілея, що Сонце розташоване в центрі Всесвіту. «На нього сліпо й необачливо накинулися», - заявив Папа Римський. На той час минуло 347 років по смерті Галілея.

Заклик не боятися, з яким у Святому Письмі звертаються до людей ангели та пророки (перед тим, як сповістити відвідування Бога), залишився головною темою його понтифікату. Папа описував сучасну цивілізацію як в’язницю з багатьох страхів, із витісненої у підсвідомість паніки, яка визначає поведінку, стан, висловлювання сучасної людини. «Показати світові Бога, ясного, як день», - цитував він свого улюбленого польського поета. Він абсолютно не боявся бути «учнем Христовим», як одного разу визначив себе (у відповідь на запитання журналіста, яким чином він, людина, найменші подробиці життя якої оприлюднені, і далі залишає враження загадковості, Папа відповів: «Потрібно просто бачити в мені учня Христового»).

Кароль Войтила зійшов на папський престол вже сформованим філософом-персоналістом. Він був автором великої антропологічної праці «Особистість та дія», яка проголосила наявність у духовному складі людини неподільного онтологічного ядра, що з’єднувало її з Богом. У першій же своїй енцикліці «Спаситель людини» Іоанн Павло ІІ каже про присутність Христа в кожній людській істоті. Він стає глашатаєм христоцентричного гуманізму, що ліг в основу всіх його документів, зустрічей, паломництв. На запитання, чому він невпинно їздить по всьому світу, Папа відповідав, що готовий іти назустріч кожній людині, спасенній Христом, хоч би якою була її раса або релігія.