Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 5

Передостанній лист М. Драгоманова до І. Франка датований 15 січня 1895 року.

Нарікав на здоров'я: «Та добре, що єсть якась робота, котру можна робити з переривами і навіть лежучи (простіть, що пишу карандашем, се й єсть лежача робота), бо кашель не дає сидіти довго».

13 лютого 1895 року Драгоманов писав Богдану Кістяківському: «Диктувати мені ще важче, ніж писати. Я ж був 2 рази по 2-3 місяці німий через паралізацію лівого голосника надавом од аневризму аорти. Торік саме в сей час. А тепер кашляю через надав аорти на трахею. Учора не дописав вам листу, бо перед тим ліг спати в 11 год. ночі, кашляв до 2, насилу заснув за поміччю морфіну, та прокинувсь в 4 і кашляв без перерви, без сну до 10 год. перед обідом! Ось моє життя! В такім роді 5-ий рік проживаю. Се на свій лад варто російських тюрем. А може й не варто, бо все в антракти можна писати, а то й в акти, щоб не думати про хоробу».

20 червня 1895 року, в четвер, о 17. 30 Михайло Драгоманов відійшов у вічність. Йому було 54 роки. Ще перед обідом мав свою останню лекцію в Софійському університеті.

Про смерть М. Драгоманова М. Павлика повідомили телеграфом, очевидно, 20 червня 1895 року. «Получивши телеграму про його смерть, - писав М. Павлик, - я і д-р Ів. Франко, зараз зібралися і поїхали на його похорони, забезпечивши собі, через болгарське міністерство, вільний проїзд у Сербію і Болгарію. Про перешкоди на виїзді з границь айстро-угорської монархії нам і в голову не прийшло, - адже ж у нас нема примусу пашпортового, - у нас свобідна держава! Тимчасом ми тяжко помилялися: угорські граничні власті задержали нас і не пустили нас далі, для браку формальних пашпортів. Ми їм розказували в чім діло і навіть показували телеграму про смерть Михайла Петровича. Та се нам не тільки не помогло, а ледве, чи й не пошкодило. Ми мусили заночувати у Земні. Насилу ми випросили наступного дня пропустки до Білграду. Тут ми стали допитуватися за австрійським консулом, - та даремне: то була неділя, коли канцелярія замкнена. Ми мусили блукати по Білграді, мов душі без покаянія. А то був – по нашому переконанню – день, коли у Софії ховали Єго. Люті, прелюті муки витерпіли ми, не могучи Єму в останнє послужити! Угорські граничні власті сказали нам жорстоке остатне слово перед трупом М. Петровича, - немов би знали, що й він Уграм, перед смертю, написав своє остатне слово з огляду на Угорську Русь (Угорське правительство так було заінтересувалося писаннями М. Петровича і В. Охримовича в «Народі» про Угорську Русь, що президія угорського міністерства, недовго перед смертю М. Петровича, запренумерувала «Народ», просячи dringend висилки нашої газети).

У понеділок австрійське консульство зателеграфувало до Дирекції львівської поліції, чи можна нам видати пашпорти, і вона – спасибі їй, - веліла нам по телеграфу видати пашпорти, та відповідь єї наспіла аж у вівторок, а д. Франко не міг так довго ждати, і мусів вернутися домів; поїхав у Софію тільки я, та вспів тільки поклонитися свіжій могилі незабутнього покійника і покласти на ній вінець, іменем русько-українських радикалів, та виразити гіркий жаль, перед єго сім'єю,  іменем своїх і усіх Русинів, прихильних покійникові».

Некролог про М. Драгоманова Іван Франко опублікував у своєму журналі «Житє і слово» за липень-серпень 1895 року. «Українська наука і література, - писав Іван Франко, - понесла велику страту через смерть М. П. Драгоманова. Не стало знаменитого фольклориста і історика, найтверезішого критика, перворядного публіциста, невтомного борця за самостійний, широкий, розвиток русько-українського письменства і всего духовного життя. Та не тільки Русь-Україна, але і вся Слов'янщина стратила в нім одного з своїх чільних духових героїв, поступовий рух усеї Європи оплакує в нім одного з найкращих, найконсеквентніших і найталановитіших своїх борців.

І наша часопись тратить в нім свого найпильнішого, найталановитішого співробітника. З симпатією, але заразом з строгим судом відносився він до нашого видання, котрому дав назву, і випуск за випуском слідив єго розвій, вказуючи хиби, простуючи помилки, достарчаючи матеріалів.

Зберегти пам'ять великого покійника, використати для народного поступу всі ті семена широких і здорових думок, які розсипані в єго писаннях, - отсе велика задача товаришів і почитателів М. П. Драгоманова. Над єго могилою повинні умовкнути ті суперечки, перекори та урази, котрих покійник за життя був не раз і причиною і жертвою. Чим швидше наша суспільність, а особливо наша інтелігенція дійде до спокійного розбору, до позитивного використання його багатої духової спадщини, тим ліпше для неї.

Щоб се було можливе, видається нам дуже важним ділом повне виданє його творів. Вони розкинені по так многих і трудно нині доступних періодичних виданнях, часто поховані за псевдонімами або й анонімами, покалічені урядовою або добровільною цензурою, що дуже мало є людей на всій Русі-Україні, котрі нині можуть сказати о собі, що читали всі його писання, значить, мало є таких, котрі можуть нині видати о нім повний і безсторонній суд. Не говоримо вже про його величезну і на всю Європу, бо й поза її границі розширену кореспонденцію, котра для оцінки чоловіка і ученого буде не менше потрібна, як і його друковані писання, та котрої зібранє нині дуже трудне, а опублікованє з причин легко зрозумілих на довгі літа ще зовсім не мислиме».