Пристрасті за УБН

5 жовтня 1933 року Леся Курбаса звільнили з театру "Березіль" за "буржуазний націоналізм".

Свого часу Дж. Орвел в епілозі до роману «1984» - трактаті «Про новомову» - висловив гадку про виникнення слів, «призначених не на те, щоб відбивати, а на те, щоб убивати значення. Значення цих слів… розширялося так, аби схопити цілу множину понять; упакувавши ці поняття в одне слово, їх уже легко було відкинути й забути» (Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет. – Москва: Прогресс, 1989. – С. 204)

Не минуло й кількох років, як «новомова» Орвела з площини сміливої футурологічної гіпотези перекочувала в історичну дійсність під назвами «марксистсько-ленінська філософія» та «науковий комунізм». Чи не найяскравішим «новословом» стало словосполучення «український буржуазний націоналізм», індекс використання якого при характеристиці всякого явища українського життя з частинами «нац-», «націо-» сягав небачених висот. Розкрив (тобто, за правилами «новомови», убив) значення «українського буржуазного націоналізму» В. Ю. Євдокименко в однойменній статті з «Української радянської енциклопедії» (наводиться без скорочень і без коментарів): «реакційна антинар. політика і практика укр. буржуазії, що характеризуються затушковуванням класових суперечностей всередині української буржуазної нації, проповіддю нац. виключності укр. народу і розпалюванням нац. ворожнечі, зрадництвом інтересів народу в ім'я встановлення свого екон. і політ. панування. Соціальною базою, на якій виник У. б. н., були бурж.-поміщицькі верстви, а згодом укр. куркульство, які прагнули до монопольного права експлуатації трудящих України. Як і будь-який націоналізм, У. б. н. є антиподом інтернаціоналізму. Ідейно-політ. основи У. б. н. зводяться до заперечення класового поділу і соціальних антагонізмів на Україні в дореволюц. період, до погляду на укр. народ як на єдину сел. масу, до проповіді одвічної протилежності націй, зокрема українців і росіян, до намагання захопити в свої руки керівництво нац.-визвольним рухом, підпорядкувати соціальну і нац.-визвольну боротьбу укр. трудящих проти капіталістич. гноблення та іноземних поневолювачів класовим інтересам укр. буржуазії. Намагаючись теоретично обгрунтувати свої політ. концепції, ідеологи У. б. н. вдаються до найреакційніших філос. і соціологічних теорій — об'єктивного і суб'єктивного ідеалізму, метафізики й агностицизму, соціального дарвінізму тощо. Націоналістич. ідеї укр. буржуазії почали формуватися в серед. 19 ст. З розвитком капіталізму, особливо в період переростання його в імперіалізм, У. б. н. цілком втратив навіть куці загальнодемократичні елементи і перетворився на крайньо праву, реакційну, антинародну ідеологію.

Осн. принципи ідеології У. б. н. сформульовано в творах П. О. Куліша, В. Б. Антоновича, О. Я. Кониського. Вони намагалися обґрунтувати ідеї "безкласовості" укр. народу, "єдиного потоку" в його культурі. Чільне місце серед ідеологів укр. буржуазії кін. 19 — поч. 20 ст. належить М. С. Грушевському, який намагався надати У. б. н. "наукоподібного" вигляду. М. Грушевський обстоював "месіанську" (див. Месіанізм) роль укр. народу щодо ін. народів і цілком виключні, особливі шляхи його істор. розвитку. При цьому укр. буржуазія, налякана загостренням класової боротьби, йшла на зговір як з рос. самодержавством, так і з австр. та нім. імперіалістами (на Зх. Україні),вбачаючи в них союзників у боротьбі проти революц. руху. Широка демократична громадськість, представники молодого робітн. руху піддали гострій критиці ідеологію У. б. н. Антинар., реакційний характер й викривали укр. революц. демократи Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Грабовський та ін. На поч. 20 ст. виникли укр. бурж. і дрібнобурж. націоналістич. партії — "Революційна українська партія" [з 1905 — "Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)], Товариство українських поступовців (ТУП), "Спілка" та ін., а також нац.-демократична і радикальна партії в Сх. Галичині, які маскувалися різного роду соціалістич. і демократич. назвами, але в дійсності захищали інтереси поміщиків і капіталістів. Перебуваючи по суті в одному класовому таборі з буржуазією пануючої нації, верховоди У. 6. н. вбачали в ній союзника в боротьбі проти революц. руху і йшли з нею на угоду. В Сх. Галичині, зокрема, в роки 1-ї світової війни вони створили "Союз визволення України", який мав на меті відірвати Україну від Росії і створити укр. монархічну д-ву під нім. протекторатом. Нищівного удару ідеології та політиці У. б. н. завдали більшовики, В. І. Ленін, який, підтримуючи право укр. народу на самовизначення, водночас викривав антинар. діяльність укр. бурж. націоналістів, зокрема т. з. укр. соціал-демократів. Останні, прикриваючись псевдореволюц. фразеологією, намагалися роз'єднати робітн. клас за нац. ознакою, що В. І. Ленін затаврував як зраду інтересів "своєї батьківщини, України" (Повне зібр. тв., т. 24, с. 125). В. І. Ленін, більшовики переконливо доводили, що укр. буржуазія, поміщики, куркулі були не менш жорстокими визискувачами нар. мас, ніж рос., нім. та інші капіталісти. Більшовицькі орг-ції України, керуючись ленінськими настановами з національного питання, вели невтомну роботу по інтернац. згуртуванню трудящих, рішуче викривали антинар. сутність У. б. н., яка найяскравіше виявилася в період боротьби трудящих України за встановлення і зміцнення Рад. влади. В цей час лідери У. б. н. стали на шлях відвертої зради інтересів народу. Очолювана М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою Центральна рада, створена після Лютн. бурж.-демократичної революції 1917, стала одним з осн. осередків загально-рос. контрреволюції. В січні 1918 вона підписала ганебну Брест-Литовську угоду 1918, що відкрила шлях на Україну нім.-австр. окупантам. Продавали Україну іноз. імперіалістам й ін. націоналістичні "уряди" — гетьманщина, Директорія, яка в квітні 1920 підписала зрадницьку Варшавську угоду 1920 (див. також Петлюрівщина), контрреволюц. уряд "Західноукраїнської народної республіки", який фактично сприяв окупації Сх. Галичини військами бурж.-поміщицької Польщі. В результаті перемоги Великої Жовтн. соціалістичної революції, утворення багатонац. соціалістичної д-ви — Союзу РСР—та побудови соціалізму зникла соціальна база для бурж. націоналізму всередині країни. Після закінчення громадян. війни 1918—20 центри У. б. н. перемістилися за кордон, зокрема у Варшаву, Львів, Берлін, Прагу, Відень, а також у Канаду і США. Там укр. бурж. націоналісти продовжували вести підривну роботу проти СРСР та Рад. України. На поч. 20-х рр. вони організовували на тер. УРСР куркульсько-націоналістичні банди, а після розгрому бандитизму створювали підпільні контрреволюц. орг-ції ("Братство укр. державності", "Спілка визволення України" та ін.). Особливу роль в антирад. планах верховодів У. б. н. та їхніх імперіалістичних хазяїв мала відіграти Зх. Україна, яку вони намагалися перетворити на плацдарм для нападу на СРСР. Рішучого удару цим планам завдало возз'єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі. Під час 2-ї світової війни укр. бурж. націоналісти співробітничали з нім.-фашист. загарбниками. Бурж.-націоналістичні організації, зокрема "Організація українських націоналістів" (ОУН) та ін., створені ще в передвоєнний час на зх.-укр. землях, служили гітлерівським окупантам, чинили злочини проти рад. людей. Укр. націоналісти допомагали окупантам грабувати Україну, були активними учасниками гітлерівських "акцій" по винищенню мирного населення. Прямим пособником фашистів була уніатська церква, очолювана А. Шептицьким. Після визволення Зх. України від нім.-фашист. загарбників сформовані при допомозі гітлерівців націоналістичні банди т. з. Української повстанської армії (УПА), підтримувані куркулями і реакційним уніатс ьким духівництвом, тероризували населення зх. областей, намагаючись зірвати здійснення там соціалістич. перетворень. Очолювані комуністами трудящі маси викорінили бандитизм. Тепер українська бурж.-націоналістична еміграція групується навколо таких контрреволюційних орг-цій і угруповань, як "Закордонні частини ОУН" (ЗЧ ОУН), "Закордонне представництво Української головної визвольної ради" (ЗП УГВР), "Український конгресовий комітет Америки" (УККА), "Комітет українців Канади" (КУК), "Світовий конгрес вільних українців" (СКВУ) та ін., які перетворилися на агентуру імперіалістичних спец. служб і розвідок і виконують найбрудніші диверсії проти СРСР і країн соціалістичної співдружності, комуністичного, робітничого і нац.-визвольного руху. У. б. н. став складовою частиною антикомунізму. Укр. бурж. націоналісти як прислужники імперіалізму вдаються до знавіснілої антирадянщини, змикаючись на цій платформі з сіонізмом, роздмухують націоналістичну істерію тощо. Український народ, вихований партією в дусі радянського патріотизму, соціалістичного інтернаціоналізму, дружби народів, рішуче відкидає всі спроби укр. бурж. націоналістів посіяти розбрат між народами Рад. країни. Завдяки невтомній роботі Комуністичної партії України по пропаганді досягнень ленінської національної політики, по викриттю антинар. єства У. б. н. його ідеологія і політика зазнали цілковитого краху».

Як спостеріг Г. Касьянов, у совєтській Україні вже з початку 1920-х років з’являється словосполучення «український буржуазний націоналізм», спочатку в директивних документах Комуністичної партії (більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течії і політичні угруповання, які вважалися конкурентами правлячої партії у сфері «національного питання». З кінця 1920-х років, коли совєтський націоналізм як адаптована форма російського націоналізму перетворився на ідеологію модернізації,  термін «буржуазний націоналізм» перетворився на універсальне знаряддя у боротьбі з будь-якими виявами національної свідомості, культури, ідеологічними чи політичними напрямами, які не збігалися з державною ідеологією в галузі «національного питання» і могли (чи вважалося, що могли) загрожувати пануванню цієї ідеології або стати основою для сепаратистських тенденцій.

«Наукові» розробки відповідно перетворювалися на розширені коментарі партійних постанов і ретельно відфільтрованих цитат «класиків». При цьому, як можна побачити зі статті в «УРЕ», поняття «український націоналізм» мало досить широкий спектр. До лав «українських націоналістів» потрапили і представник консервативної політичної думки В. Липинський, і ліберальні демократи М. Грушевський, С. Єфремов, і навіть соціал-демократи В. Винниченко, Л. Юркевич та ін. Цікаво, що таке трактування терміна суто формально (якщо позбавити його ідеологічного навантаження) збігається з «широким» розумінням «націоналізму», тим, що існувало в українській інтелектуальній традиції до початку ідеологізації цього поняття (Касьянов Георгій Володимирович. Теорії нації та націоналізму: Монографія. — К.: Либідь, 1999., Розділ 9 «Теорії націоналізму»).

Зрештою, боротьба з «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У активно велася на початку 30-х років, до листопадового 1933 р. пленуму ЦК КП(б)У. Однак українські компартійні керманичі не забували, що, згідно з компартійними настановами, основною небезпекою у національному питанні офіційно вважався  великодержавний шовінізм. Тому теза Генерального секретаря ЦК Комуністичної партії України Станіслава Косіора про боротьбу з «націоналістичними ухилами» була сформована таким чином: «Великодержавний російський шовінізм є й надалі основною небезпекою в масштабі всього Радянського Союзу та всієї ВКП(б). Однак це жодною мірою не суперечить тому, що в деяких республіках СРСР, зокрема, в Україні, ми мали останнім часом на ґрунті відчайдушного спротиву куркуля нашому переможному соціалістичному наступу значне зростання місцевого націоналізму, що вимагає від партії посилення боротьби з ним». Після правок «батька народів» речення виглядало так: «Однак це жодною мірою не суперечить тому, що в деяких республіках СРСР, особливо в Україні, в даний момент головну небезпеку представляє український націоналізм, що змикається з імперіалістичними інтервентами».

Різниця між двома варіантами кардинальна: просто активної боротьби з усім національно-українським Сталіну здалося замало. Життєво важливим було показати, що нищення національної «окремішности» України є на цьому етапі основним завданням комуністів в Україні. Є така цікава деталь сталінських поправок: у косіорівських словосполученнях «буржуазний націоналізм» генсек методично закреслював слово «буржуазний». Як можна пояснити цей факт?

Ще в 1926 р., у полеміці із Олександром Шумським тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович наголосив на одній суттєвій різниці між ухилом до «місцевого» та великодержавного націоналізму: «Якою б помилковою не була теорія двох культур, котру підтримав, зокрема, т. Лебедь і яка рішуче була засуджена партією, абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя ні в якому разі не означала підтримки контрреволюції».

Як зрозуміло з цитати, ці два «націоналізми» перебували в абсолютно різних площинах. «Контрреволюційним», а відповідно, й «буржуазним», міг бути лише український націоналізм. Немає підстав вважати, що Сталін мав іншу думку, особливо після активного спротиву сталінській політиці з боку українського селянства впродовж 1929–1932 рр. Виглядає, що для Сталіна слова «український» і «буржуазний» були синонімами. Тому визначення націоналізму як «українського буржуазного» було для Сталіна чимось на кшталт «масла масляного», а відтак слово «буржуазний» він викреслював (Єфименко Геннадій. Коренізація, українізація, націоналізм. Голодомор як цілеспрямований результат політики Кремля // СУЧАСNІСТЬ. – 2008. - № 11. – С. 50-51).

Доволі ґрунтовний аналіз загального поняття «націоналізм» у марксистській соціальній філософії здійснила О. Забужко. «Вельми прикметно, що ні філософія, ні соціологія, ні навіть соціальна психологія марксизму так і не виробила скільки-небудь надійного категоріального апарату для схоплення феномену національного, котрий таким робом опинився, висловлюючись афоризмом П. Вяземського, у становищі домовика: всі в нього вірять, але ніхто не знає, як «наткнути на нього палець». Подібна «термінологічна абстиненція» - при одночасній наявності цілої бібліотеки праць, присвячених критиці немарксистських (зазвичай сукупно означених як «буржуазно-націоналістичні») досліджень питання, - може мати тільки одне пояснення – зневагу теорії до предмета, відмову йому в перспективах самодовільного розвитку.

Знаменна з цього погляду в марксистській соціальній філософії еволюція поняття «націоналізм», яке за своїм первісним об’єктом взагалі дуже широке й обіймає всю сукупність новітніх інтелектуальних течій у філософській, політичній, економічній і т. д. науці, що беруть цілість національної спільноти за відпровідний пункт своїх концептуальних побудов. В остаточній марксистсько-ленінській інтерпретації поняття націоналізму, списане «за відомством» «буржуазної ідеології», прирікається на суто конвенційне вживання, перетворюючись буквально на «слово-тиран» у чейзівському сенсі: непомірно розростається його об’єм, котрий урешті, у період тоталітарної диктатури, неявно ввібрав у себе національне в усіх його самостійних сутнісних проявах до вузько-культурного включно (наприклад, «націоналізм у мовознавстві» - словосполучення, у принципі абсурдне для домарксистської, та й немарксистської думки, бо мова ab definitio є національною ознакою).    

<…> Таким чином, з одного боку – розпухлий до безсенсовности «націоналізм» - цей термін-монстр, що, мов біблійні худі корови, пожер ситих – «національну ідею», «національне почуття», не кажучи вже про гегелівський «національний дух», тощо, а з другого – відсутність ефективної категоріальної сітки для позитивного опису предмета (тільки в середині 80-х років радянська етносоціологія приступила до теоретичного розмежування «національного» й «етнічного» (Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. – Москва: Наука, 1987. – С. 97-112). Ось та гносеологічна ситуація, котра цілком недвозначно свідчить, що в марксистській системі тематичних пріоритетів національному відводиться, у найліпшому разі, місце «необхідного зла».

Звичайно, достосовуючись до вимог суспільної реальности, філософська теорія, як програма соціального діяння, мусила виправляти свої хиби, і тоді вигнане у двері національне влізало у вікно – так з'явилася на світ концепція «соціалістичної нації» та «нової історичної спільноти людей – радянського народу» як нібито переходової форми до наступного “злиття націй”». (Забужко Оксана. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Факт, 2006. – С. 8-10; виділення у тексті мої).     

Кетрін Ваннер також помітила специфічне використання терміна «буржуазний націоналізм» - як своєрідного молота в полюванні на відьом, себто на всіх, хто опирався «прогресивному» наступові русифікації-совєтизації. «Особливо це стосується України, - пише вона, - де різноманітні декрети утверджували "інтернаціоналістські" цінності, тимчасом як таємна поліція завзято викорінювала "буржуазний націоналізм" та "закордонні ворожі впливи" (суто совєтські ярлики на позначення національних і релігійних почуттів)». А що «український буржуазний націоналізм» був не просто ідеологічним ярликом, а й кримінальним звинуваченням, то сам термін ефективно використовувався для знищення будь-яких «націоналістичних» сентиментів разом із їхніми носіями, а також для тотальної дискредитації ледь не всіх українських діячів (див:  Catherine Wanner, Burden of Dreams. History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, PA: The Pennsylvania State University Press, 1998).

Утім, не можна не погодитися з М. Рябчуком, що після жахіть Другої світової війни, спричиненими начебто націоналістичним божевіллям, націоналізм став на Заході чимось «філософськи непристойним і політично реакційним» (Дейвід Мілер). Лише після появи двох дюжин незалежних держав на місці збанкрутілого Союзу РСР західні дослідники мусили визнати, що націоналізм відіграв істотну або й вирішальну роль у розпаді імперії і що крахові комунізму посприяла не емансипація громадянського суспільства від тоталітарної держави, а й емансипація національних/націоналістичних суспільств від домінування імперського центру. Не лише громадянська, а й націоналістична мобілізація була потужною рушійною силою ліберальних антикомуністичних рухів у Польщі, Прибалтиці, Чехословаччині, Україні. Для всіх цих народів національне визволення було не менш важливим від здобуття громадянських свобод; власне, ці цінності у згаданих рухах часто поєднувались у нерозривне ціле. Відтак науковці, принаймні декотрі, мусили визнати, що «певна форма націоналізму справді потрібна для підтримання ліберальної демократії» (Стефан Ауер); що «демократія ґрунтується на міцно злютованих ідентичностях, які забезпечує приналежність до нації, - без цього не буває демократичних держав» (Джордж Шопфлін); і що лібералізм сам «залежить від певної націоналістичної легітимізації народного суверенітету та державних кордонів» (Женев'є Нойтенс). Що ж стосується СРСР, то тут націоналізм був безнадійно проскрипований як ідеологічна єресь. «Буржуазний націоналізм», однак, вважався не лише ідеологічним збоченням, а й політичним злочином, що підпадав під статтю кримінального кодексу про «антирадянську діяльність». Практично всі народи СРСР мали своїх «націоналістів» - збоченців, які непокоїлися мовними, культурними та іншими правами своїх етносів і яких після коротких профілактичних бесід КГБ запаковувало до тюрем або психлікарень. Совєтська пропаганда, завзято демонізуючи «українських буржуазних націоналістів» як екстремістів, зрадників та нацистських колаборантів, витворила їм, як пише Олександр Мотиль, «імідж здичавілих зарізяк, без жодної політичної чи ідеологічної цілі, крім руйнувань та убивств. Цей імідж закорінився особливо глибоко у найбільш совєтизованих регіонах півдня та сходу України, котрі традиційно були оплотом для правління компартії. Росіяни та русофони прийняли цю підказку від влади і часто й охоче обзивають «бандерами» всіх національно свідомих українців, які відважуються розмовляти власною мовою».  

«Буржуазих націоналістів» не було лише серед росіян – із простої причини. Російський націоналізм, починаючи від 30-х років, був у СССР частиною офіційної ідеології, і тому його не забороняли, а навпаки, заохочували – під назвою «радянського патріотизму» (Рябчук М. Ліберальний націоналізм та його вороги // Критика, Рік XV, Число 5-6 (163-164). – С. 7-8).

Здавалося б, із термінологічним покручем давно покінчено; утім, як не дивно, деякі «ентузіасти» взялися його реанімувати в сучасному українському політичному дискурсі. Так, у складі Тернопільської обласної ради, обраної на позачергових виборах 15 березня 2009 року, на очах у публіки визріла депутатська більшість. Апробувати мрію Віктора Балоги про утворення коаліції «Єдиного центру» з Партією регіонів у міні-масштабі зашкодила «єдина сила українців» — ВО «Свобода», яке отримало 50 місць у регіональному парламенті. БЮТ капітулював, відмовившись від мандатів. Більшість довкола «Свободи» утворили «ЄЦ», УНП, «Наша Україна» і навіть Блок Литвина, які обрали керівні органи облради.  Новий керівний пасьянс облради зі «Свободи», «Єдиного центру» та УНП дав підстави депутатові від ПР Павлу Федику назвати його парадоксально, в дусі совєтської апологетики, — Український буржуазний націоналізм (цит. за: http://dt.ua/POLITICS/ukrayinskiy_burzhuazniy_natsionalizm-56516.html).