Імператив Донцова. Частина 6

«Великі здаються нам такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах» (Д. Донцов).

Безкомпромісність оцінок Донцова зіштовхнула його з іншим політичним мислителем того часу – В. Липинським, який на сторінках своїх «Листів до братів-хліборобів…» дав вбивчу характеристику творцю інтегрального націоналізму:

«”Найвидатніщий представник українського провансальства” — тобто глупого провінціоналізму, вайлуватости, небажання мати свою власну державу — так коротко характеризує він державницьку — ідеологічну і орґанізацийну — працю українську, якій віддав я (В. Липинський – А. Т.) всі свої сили, все своє життя. «Москвофіл, що поборює ідею української самостійности» — бреше про мене він і йому подібні на підставі сфальшованих цитат з оцих моїх «Листів». Инші його брехні поминаю. Кидає він на мене ними вже від ряду літ, хоч перший я його не зачіпав і намагався це смердюче сотворіння обминати. Це не якийсь підрядний гад, якими повно українське болото і на сичання яких не звертається уваги. Це — редактор «найповажніщого українського журналу». В голові його і тільки його одного мала «революцийно зародитись» — як він про себе пише — дійсна націоналістична непровансальська Україна. Хто він? Що він зробив для України? Бо імя чого він скромну але творчу українську працю своєю скунксовою смердючою течею заливає?

Не в тім біда, що він Москаль. І з Москалів бували і єсть честні Українці. Зрештою, як нема чистокровних Американців — так нема і чистокровних Українців. Колонія єсть колонія: осідок людей ріжних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе діло унезалежненя української колонії приносить все найкраще, що есть в ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов. Наприклад з московської культури принести можна почуття авторитету, організації, дисципліни — як раз те, чого українству так бракує.

Отже біда не в тім, що він Москаль. Навіть не в тім, що він революціонер московський. Бо як-би Україна мала таких, як московські, революціонерів, то вони не допустили-б до панування большовицької Москви на Україні. Біда в тім, що його егоцентрична і труслива вдача не могла перенести сміливости, дисципліни і організації московських революціонерів — єдиного що єсть доброго між ними. І тому він втік від них. Не дух Леніна для теперішніх проклятих антихристових часів приніс він і йому подібні на Україну, а дух того революційного сміття, яке Ленін знищив, щоб зорганізувати і здисциплінувати зло. Власного українського большевизму не потрафили зробити всі оці «українські недобольшовики». І наш Мітька Щелкопёров (назвім його так по ним-же в українській публіцистиці заведеному звичаю уживання не прізвищ противників, а прозорих псевдонімів) ніколи ніякої революції на Україні не робив. Він тільки з нахабством революційного московського сміття шукав легкої кар’єри серед «дурних хохлів».

Спочатку вдавав він із себе «просвіщенного» петербургського есдека і лаяв «хохлів» за те, що вони дрібні буржуї, самостійники, націоналісти, не марксісти. Потім рішив спекульнути на націоналізмі і лає їх тепер за те, що вони марксісти, москвофіли, провансальці і не націоналісти. Будучи соціялістом москвофілом поборював він гнилий захід, шляхетську Польщу і буржуазні пересуди католицизму. Але, побачивши, що на цім кар'єри великої не зробиш, переодягнувся раптом в «западницький» костюм, став лаяти азіятську Москву і православіє підшився під родство з кардиналом Мерсіє і став пропагувати орієнтацію зпочатку на Австрію, а тепер на Польщу.

Писання його так противорічіві, що він давно-би збожеволів, коли ставився до них хоч трошечки поважно. На своє щастя він їх тільки «пише». В одному місці пише, що Українці «мають жіночу психологію, себто логіка пасує у них перед чувством« («Підстави нашої політики»); в другому — що вони раціоналісти, тобто керуються логікою а не чувством («Націоналізм»). Раз пише, що найгіршою громадською прикметою єсть стадність, чого доказом погані Москалі; другий раз — що нестадність, чого доказом погані Українці (там-же). При цьому маса цитат з «західньо-европейських творів«, яких він ніколи не читав. «Дурні провансальці» і так все це приймуть за ґеніяльність. Дісно «ґеніяльним» єсть тільки його скунксовий спосіб робленя собі літературної кар'єри. Як тільки у когось з Українців він винюхає ідею, з якою можна щось сотворити в Україні, він присвоює її собі. Обертає цю ідею на свої власні персональні потреби, обливає смородом творчу працю ведену під її прапором, а з того, у кого він її вкрав, робить на підставі фальшованих цитат найбільшого її противника. Маю тверду надію, що — сьогодня «провансалець» і «ворог української державности» — завтра в Мітьчиних писаннях про «винайдену ним ідею українського класократичного монархізму» буду фігурувати як «найвидатніщий представник українського демократичного республиканства».

Може Мітьчине фразерське шарлатанство, яке, по московській приказці, «для краснаго словца (і себе прославлюваня!) не жаліеть ни мать ни отца», має оправданя в великих Мітьчиних ділах, в сотворених ним українських організаціях? Може цей «Геній України« потрафив злучити до купи в «українську націю» принаймні трьох таких як і він українських націоналістів? Може від своїх, взаємно себе заперечуючих, слововиливаній він сам став кращим, благородніщим?

Відповідь на це дасть його коротка біографія. Родився в тій частині України, що її московські колоністи прозвали Новороссією. Син одного з них, зраджує хазяйовитих і заможних батьків, ставши соціяльним проти них революціонером. Потім зраджує московських революціонерів і стає українським есдеком. Прийнявши серед есдеків на свій рахунок назву «заржавілого цвяха», дану його партийним товаришем Винниченком типові нахабного фразера, зраджує есдеків. Переїхавши невідомо з яких причин до Австрії, стає від 1913 р. крикливим самостійником. Поборює самостійництво «української буржуазії», як він тоді самостійництво наше висміював, і взагалі самостійництво всіх, крім свого власного. Зробивши таким чином з українського самостійництва справу своєї власної літературної кар'єри і пропагуючи його з вродженим йому нахабством, він спиняє розвиток цієї ідеї серед найкращої частини соціялістичної інтелігенції, яка мала причини ставитись з обридженям до всього, що од добре їй знаного Мітьки виходило. Коли в початку війни повстала дисциплінована і активна самостійницька організація — «Союз Визволеня України» — він зраджує її, вирікається самостійництва, переходить на службу до Василька і пропагує прилученя України до Австрії. Далі зраджує Василька, а згодом і Австрію, яку злаяв останніми словами, коли вона упала. Використовуючи революційну завірюху, вкручується між Гетьманців, одержує призначення на начальника пресового бюра, яко такий не робить нічогісінько для пропаганди ідеї Гетьманства, а навпаки: де може своїм товаришам гіо службі і самій справі Гетьманській інтригами шкодить. Врешті зраджує в найпідліший спосіб Гетьмана, написавши пасквіль, за який удостоюється високої посади в швайцарській місії Директорії. Але вважає, що його «ґеніяльність» не оцінена як слід і тому де може своїм інтелігентським побратимам підставляє ногу. Коли фонди уенерівщини, одідичені по Гетьманстві, вже в р. 1921-ім були на вичерпаню, пише книгу про «підстави української політики». В ній лає з одного боку Директорію, а з другого Гетьмана і пропагує орієнтацію на Польщу. Одержує розуміється польську візу і їде в Галичину. Там вступає в партію «загравистів», але з неї зараз-же на другий день, як і з всіх партій, по яких він в українстві кочував, — з допомогою своїх партайманів «виступає». Опиняється за ці всі свої заслуги на посаді редактора «найповажнішого українського журналу», що має витворити «сталу і ясну» (!) українську думку політичну. Тепер заповідає, що його любов до Польщи стільки-ж варта, що й любов Кавура до Франції. Зрештою і без цього можна бути певним, що і свою польську союзницю він зрадить, та мабуть буде ще, разом із другим таким-же як і він націоналістом, показувати в большовицьких кінах, як то колись по глупости своїй на кошт польської буржуазії він займався українським бандитизмом».

Оттакі-то слова і діла цього українського, вживаючи його-ж власного жаргону, обер-скункса. А претензії? Єсть тільки три ґеніяльні Українці: Тарас Шевченко, Леся Українка і він. При чім два перші ґеніяльні тільки тому, що вже померли. Бо як-би жили і своєю присутностю Мітьчиному монополеві на «ґеніяльність українську» заважали, то були-б хуторянами, провансальцями та представниками, низчої ніж Мітьчина, буддійської культури. Причаливши до України з московських азіятських берегів, цей скункс зве себе єдиним (оце головне — єдиним!) представником на Україні Заходу і Европи. Він теж єдиний на Україні спадкоємець Орлика і Колєдинського-Мазепи. Мабуть тому, що ці були польські шляхтичі, українські державники, визнавці засад родового аристократизму і соціальні консерватисти, які всіма силами боролись з тодішніми соціально-революцийними Мітьками, насиланими на Україну Петром, — а він, Мітька, єсть викидень на Україну соціальної московської революції і всею своєю злобною істоткою ненавидить родовий аристократизм, дідичне Гетьманство, консерватизм і державу в розумінню здержуючої всяких гохштаплєрів — організованої сили.

В дійсності! Генеалогія Мітьки инша і простіща. Походить він в простій лінії не від Мазепи і Орлика, а від Тимошки Акундінова. Цього біглого на Україну московського бунтівника наш Богдан Великий у себе на ланцюху держав і на бояр московських, коли їх треба було залякати, випускав. Була це одна з найбільших помилок Гетьмана Богдана. Бо хоч Акундінови не були для тодішньої, в цілости західньою культурою ще перейнятої України небезпечні, але потурання анархії, хоч-би вона на вивіз і тільки для сусідів призначалась, завжди метиться на тих, хто їй потурає. Не Україна Москву, а Москва бунтівниками залила нашу козацьку Україну. Це вони — московські вихованці — всі бунти проти Гетьманів Українських підюжували. Це вони підняли весь бруд дейнецький, що приліп до українства, проти всього, що на Україні було рицарського, творчого, честного. І це вони, нинішні Мітьки Щелкопёрови, єсть первопричиною і найбільше яскравим виявом провансальства України: єсть тим революційним сміттям московським, яке українську колонію заливає, і яке своїм нищеням всіх творчих українських сил незалежне державне життя України унеможливляє.

Таким самим революцийним сміттям, що й Москва, заливав українство Польща. Галицьке українство до краю переповнене, вихованими на польській демократичній анархії і на хаотичнім польськім романтичнім революціонізмі, вархоликами: — всякими по українськи пишучими «малопольськими шмоками»; поповичами ренеґатами, підюжуючими народ проти священників; шляхтичами-ренеґатами, підюжуючими народ проти шляхти; врешті ріжного рода продажною інтелігенцією і полуінтеліґенцією, якої рідна частина вже служить в польській та большовицькій контррозвідках, а друга ще жде своєї черги. Для Мітьок Щелкопёрових я — москвофіл. А для цих — я зненавиджений «польський шляхтич», що хоче «панської України» — небезпечної та ненавистної їхньому польському опришківству в українські націоналістичні форми прибраному.

Чи варто з ними полемізувати, усовіщати їх і переконувати?

Полемізувати можна з людьми инших поглядів і иншої тактики, але того самого основного хотіння, такої самої доброї волі що до здійснюваня цього хотіння і таких самих основ світогляду.

Хіба Мітьки-дейнеки і галицькі опришки хочуть, як ми, Української Держави, недопускаючої дейнецтва, опришківства? Хіба хочуть вони, як ми, підпорядкувати себе одному проводові, без якого держави здобути неможливо? По власному вислову Мітьки, писати може він тільки в такій часописі, в якій він сам редактором. Скункси не здатні сполучатись в одну завойовницьку дисципліновану громаду. І українські скункси жерують тільки поодинці, обливаючи своїм смородом все, що на обрію свого жеровиська побачать. Сьогодня Мітька наприклад ще націоналіст. Допустім, що сьогодня-же появляється поважна націоналістична орґанізація, яка каже: ходи, Мітька, працюй як дисциплінований член разом з нами. Мітька напевно відповість: націоналізм це найбільша провансальська глупота; в моїй голові зародилась сьогодня не націоналістична, а правдива Україна!

Хіба такі і їм подібні боліють душею над тим, що ми, мовляв, «помиляємось». Хіба вони мають добру волю нас до себе притягнути так, як ми не раз намагались їх притягувати, кажучи, що без єдности ми, як Українці, не переможемо, згинемо всі і не сотворимо ніколи України? Ім-же власне треба, щоб ми були не такі як вони. Мітьки власне своєю «ґеніяльностю» — своєю иншостю од всіх — серед «глупих провансальців» промишляють.