Імператив Донцова. Частина 4

«Пророків, які з дому неволі вказують народу великі шляхи визволення, чекає каміння і хрест» (Д. Донцов).

Можна погодитися з Валентином Морозом, що «Націоналізм» Д. Донцова, «Націократія» М. Сціборського, «Призначення України» Юрія Липи – триєдиний символ, що сформував українське «Вірую» у міжвоєнному двадцятиріччі (Мороз В. Горіти надзвичайним світлом. Передмова // Липа Ю. Призначення України. – Львів, 1992).

О. Баган змінює і розширює це формулювання: «Листи до братів-хліборобів» Липинського розказали українцям «Що робити», «Націоналізм» Донцова показав «Як робити», а трактат «Призначення України» Липи відповів на питання «Для чого робити» (Олег Баган. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.) – Київ: УВС ім. Ю. Липи, 2008. – С. 67).

«Націоналістичний рух є рухом всеєвропейським, але не інтернаціоналістичним… Націоналізм – це бунт проти особистого й гуртового егоїзмів. Бунт проти ідеології, яка ставить інтереси класу над нацією, національної меншості країни над автохтонами… Націоналізм – це бунт проти ідеології затомізування, розпорошення супільності; бунт в ім'я старих і вічних правд – праці, дисципліни, права, культу предків, власної крові і власної землі та її традицій, Церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації» («Націоналізм і фарисеї-«гуманісти» // «Вістник», 1937).

З 1922 року на світ з'являються праці: «Поетка українського Рисорджимента» (1922), «Патріотизм» (1925), «Політика принципіальна і опортуністична» (1928), «Що таке інтернаціоналізм?» (1928), «Юнацтво і Пласт» (1928), «Криве дзеркало української літератури» (1929), «Естетика декаденсу» (1930), «Василь Стефаник» (1931), «Криза української культури» (1932), «Кардинал Мерсіє: слуга Бога і нації» (1935), «Даніель О'Коннель» (1935), «Наша доба і література» (1936), «Таємниця організації» (1936), «Дурман соціалізму» (1936), «Завдання нового покоління» (1937), «Партія чи орден, об'єднання чи роз'єднання», «Де шукати наших історичних традицій?», «Маса і провід – кількість чи якість?» (1939), «Spirit of Ukraine: Ukrainian contribution to the world culture» (1935) (під псевдонімом Д. Свирид). Про українську літературу Донцов того часу висловився так: «Атрофія стремління розширити поле своєї влади, стати з закутого – Богом і паном, - і засудила нашу літературу на безплідність. Невгасима жага далекого і непевного будучого – головна прикмета фавстівської людини – висміювалися в нашій демократичній суспільності. «Бажання слави», якою б горіла душа, знищення противної ідеї – се ж був той «звірячий початок» в людині, який треба було засудити… А одначе саме з цих емоцій било джерело найсильнішої поезії, їм же ж завдячує світова література свої найгеніальніші й найцікавіші сюжети – майже цілого Шекспіра, Гомера, Есхіла, Байрона, Сервантеса, Гете… При чім тут література? При тім, що «овеча» духовність ніколи не дасть людськості нового слова, що на ній не зацвіте пишним цвітом ніяка думка, що вона не розв’яже ніякої великої проблеми, ані не кине в майбутнє ідеї, якою б тремтіли віки» (“Крок вперед. До «літературного» спору” // «ЛНВ», 1926, кн. Х).

Згадуючи про конгрес ОУН 1929 року, Степан Ленкавський писав: «Щоб протиставитися ворожій ідеології і політичним концепціям легальних партій, новий політичний рух під дуже міцним впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади соборницького трактування вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили власного народу – було, в той час, глибоким суб’єктивним переконанням, але воно вимагало компетентного ствердження. Потреба скликання конгресу була вимогою назрілого розвитку» (Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 406).

Ось як описує своє перше знайомство з Дмитром Донцовим Ярослав Дашкевич: «1938-1939 рр. – перший рік мого навчання у львівській гімназії (…). З товаришами-гімназистами я забрів на доповідь Донцова в Академічному домі (студентському гуртожитку, по-теперішньому) на вул. Супіньського, тепер Коцюбинського. На гімназійний мундир треба було накинути інший одяг, бо гімназистам заборонялося ходити «на зборища». Тоді я зрозумів електризуючий вплив Донцова на людей, на студентську молодь. Виступав він на фоні темно-червоної тканини, якою завісили стіни, стоячи, по пам'яті. По пам'яті наводив часом довгі цитати. Закінчив, легко поклонився, пішов. Жодних питань, дискусій. Всі сиділи мовчки» (Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. – К., 1999. – Вип. 30. – С. 286).

Популярність Дмитра Донцова в націоналістичному русі була настільки великою, що в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження Президента України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який проголосив українську незалежність у Львові 30 червня 1941 року. Про це зберігся документ німецької служби безпеки за № 12 від 4 липня 1941 року: «Дмитро Донцов передбачається можливим президентом…» (Косик В. Україна під час Другої світової війни (1938-1945). – К.; Нью-Йорк; Париж, 1992. – С. 579).

Пізніше Володимир Янів напише в «Енциклопедії Українознавства»: «Його ідеологія мала великий вплив на молодь «30-их рр.», а його тези стали у великій мірі основою революційно-підпільної діяльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і виправдовувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації («аморальність»), була оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В загальному Донцов, більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною» (Маланюк Є. Дмитро Донцов // Книга спостережень. – Торонто, 1966. – Т. 2. – С. 369-370).