Апокаліпсис-ХХ

«…и выйдут все эти бесы, вся нечистота, вся эта мерзость, загноившаяся на поверхности…» (Ф. М. Достоєвський).

Сьогодні  видається майже неймовірним, що всього за півтора місяця до Жовтневої «революції» у малій типографії Сергієвого Посаду вийшов останній із десяти випусків «Апокаліпсису нашого часу», періодичного видання Василія Розанова. Цілий рік, із листопада 1917 року до жовтня 1918 року, один із найвідчайдушніших російських філософів свідчив про неймовірне сум’яття, що охопило терени колишньої Російської імперії. У передмові «К читателю» Розанов висловив головне відчуття очевидця цих подій – вистраждане, виплекане серцем: «Нет сомнения, что глубокий фундамент всего теперь происходящего заключается в том, что в европейском (всём, — и в том числе русском) человечестве образовались колоссальные пустоты от былого христианства; и в эти пустоты проваливается всё: троны, классы, сословия, труд, богатства. Все потрясены. Все гибнут, всё гибнет. Но всё это проваливается в пустоту души, которая лишилась древнего содержания».

Хворий Розанов наочно спостерігав, як збувається пророцтво Достоєвського про країну, захоплену бісами. «С лязгом, скрипом, визгом опускается над Русскою Историею железный занавес. Представление окончилось», - писав він восени 1918 року. «Рассыпанное царство», одна з «крихіток» Розанова, приречено перераховувала незворотні втрати: «Русь слиняла в два дня. Самое большее — в три. Даже “Новое время” нельзя было закрыть так скоро, как закрылась Русь. Поразительно, что она разом рассыпалось вся, до подробностей, до частностей... Не осталось Царства, не осталось Церкви, не осталось войска и не осталось рабочего класса. Что же осталось-то? Странным образом — буквально ничего».

Філософ дошукувався причин падіння країни, коріння її релігійного й морального краху: «Мы шалили под солнцем и на земле, не думая, что солнце видит и земля слушает». Його вражало, як глибоко помилялися всі вони, імениті учасники релігійних і філософських зібрань, співаючи осанну народу-богоносцю. «Переход в социализм и, значит, в полный атеизм совершился у мужиков, у солдат до того легко, точно “в баню сходили и окатились новой водой”. Это совершенно точно, это действительность, а не дикий кошмар».

Про те ж писали й інші письменники й публіцисти, геть не однодумці Розанова. Максим Горький, що публікував із квітня 1917 року статті про революцію й культуру («Несвоевременные мысли») на сторінках газети «Новая жизнь» (більшовики закрили її в червні 1918 року), збентежено спостерігав за аномаліями «народної влади». «На днях, — писав він ще в травні, — какие-то окаянные мудрецы осудили семнадцатилетнего юношу на семнадцать лет общественных работ за то, что этот юноша откровенно и честно заявил: “Я не признаю Советской власти!”». Горький був упевнений, що людей, які не визнають влади комісарів, в Росії знайдеться десятки мільйонів і що їх усіх «невозможно истребить». Йому було невтямки, чому в Москві арештували книговидавця Ситіна, що піввіку працював на ниві народної просвіти. Чому заслужену людину, яка б у всякій європейській країні удостоїлася незліченних почестей як просвітник народу, «самая свободная страна в мире» нагородила тюремною камерою, перед тим розоривши бездоганно налагоджене виробництво.

Та влада діяла, не озираючись назад і не приховуючи своїх намірів. У листопаді 1918 року революційний агітпроп зі шпальт газет роз’яснив суть червоного терору. «Не ищите на следствии материалов и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советов. Первый вопрос, какой вы должны ему предложить, — к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, воспитания, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого». «Буревестнику революции» влада від імені її вождя В. І. Леніна наполегливо рекомендувала «не тратить себя на хныканье сгнивших интеллигентов».

Та Горький не послухав. Відомо, що він на прохання Зінаїди Гіппіус («все ему писали, все к нему приставали») надіслав певну суму коштів одному з таких «сгнивших» - Розанову. Восени 1918 року зі сторінок «Апокаліпсису» автор звернувся з благанням – «К читателю, если он друг». «Устал. Не могу. 2–3 горсти муки, 2–3 горсти крупы, пять  круто испечённых яиц может часто спасти день мой … Сохрани, читатель, своего писателя». Не врятували, не зберегли. Розанов жебракував, збирав недопалки на вокзалі. «И уже не стыдится бедный человек, и уже не стыдится горький человек…» Сором відступав, переможений нестерпними тілесними стражданнями – голодом, холодом, темрявою.

У 1918 році, як згадувала та ж Гіппіус в «Петербурзькому щоденнику», час зупинився: «Мы стали мёртвыми костями, на которые идет снег… Ничто, прежде ужасное, не удивляло: теперь  казалось естественным. У всех, кажется, все умерли. Все, кажется, подбирают окурки… Удивляло, что кто-то не арестован, кто-то жив. Мысли и ощущения тогда сплетались вместе. Такое было странное, непередаваемое время. Оно как будто не двигалось: однообразие, неразличимость дней, — от этого скука потрясающая. Кто не видал революции — тот не знает настоящей скуки. Тягучее удушье».   

Ось ще одне враження зі щоденника від 21 травня 1918 року: «Умер Плеханов. Его съела родина... Он умирал в Финляндии, куда к нему не пустили даже близких друзей — он просил их приехать, чтобы проститься. После октября, когда “революционные” банды вломились к нему в Царском, стаскивали его с постели, 15 раз подряд, разные, его обыскивали (буквально), издевались и ругались над ним с последней грубостью, после всего этого внешнего и внутреннего ужаса — он уже не подымал головы с подушки. У него тогда же пошла кровь горлом, из Царского его увезли в больницу, потом в Финляндию. Его убила Россия, его убили те, кому он, по мере своего разумения, служил сорок лет. Нельзя русскому революционеру быть 1) честным 2) культурным 3) держаться науки и любить ее. Нельзя ему быть — европейцем. Задушат. При царе ещё туда-сюда, но теперь, при Ленине, — конец».

Через півстоліття в «Архіпелазі ГУЛАГ», що ввібрав відчай років революції та палкі свідчення багатьох її відважних літописців, йтиметься не про одиниці, а мільйонні людські ПОТОКИ. Автор ризикне відкрити головну передумову створення та існування табірної системи: Россия в таком состоянии и составе населения ни в какой социализм не годилась. «Очистить землю российскую от всяких вредных насекомых» (саме так Ленін формулював єдину загальну ціль влади) – означало безмежно розширити сферу застосування каральних заходів.

І в цьому сенсі 1918 рік показовий: у переліку «великих чисток» він постає камертоном. Це не просто дата календаря ХХ століття в проміжку між 1917 та 1918 роками. Це величезне історичне поняття, синонім і пароль Світового Сум'яття, час краху чотирьох євроазіатських імперій, що брали участь у Першій світовій війні – Російської, Німецької, Австро-Угорської, Османської. Тих, хто сподівався на очисний вогонь революції, її святу правду, в пошуках якої борсалася мисляча Росія, цей рік позбавив останніх ілюзій.

«Кровавая заря нового века» (Вяч. Иванов), що змінила понурі сутінки старого світу, заглушила «музыку революции», яку перестав чути навіть заворожений стихією Олександр Блок. У 1918 році розсіявся туман спокуси й захоплення бунтом, щезла чарівність світової пожежі, вивітрився свіжий запах грози. Вилізла назовні й стала очевидною мерзенна «изнанка» революції – її жорстокість, аморальність, фанатичність; її бруд, пітьма й страх. Революція пожинала свої плоди й уже пожирала своїх дітей: та невикорінена духовна зіпсутість, яка роз'їдає всяку революційну партію, сіє в ній розбрат і ворожнечу, взялася за справу.

Заколот лівих есерів 6 липня, замах на Леніна 30 серпня, антисовєтські повстання в містах, незалежні республіки, що народжувалися й жили лічені дні… 5 вересня московські й петроградські газети вийшли з жирними заголовками: «Немедленно произвести аресты… Немедленно применить массовый расстрел безоговорочно… Ни малейшего промедления при применении массового террора…»  В декреті Совнаркому, крім розстрільних заходів, йшлося про ізоляцію класових ворогів шляхом поміщення їх в концентраційні табори. Ще раніше, 23 липня 1918 року, у надрах каральної системи з'явилася «Временная инструкция о лишении свободы»: лишённые свободы и трудоспособные обязательно привлекаются к физическому труду. Через півстоліття Солженіцин зафіксує: «От этой вот Инструкции 23 июля (через девять месяцев после Октябрьской революции) и пошли лагеря, и родился Архипелаг. Кто упрекнёт, что роды были преждевременны?»

Багатьом сучасникам 1918 рік видавався роком торжества сил темряви, тотального наступу хамства й звірства. «Сатана Каиновой злобы, кровожадности и самого дикого самоуправства дохнул на Россию именно в те дни, когда были провозглашены братство, равенство и свобода. Тогда сразу наступило острое умопомешательство. Все орали друг на друга за малейшее противоречие: “Я тебя арестую, сукин сын!”». Це писав в «Окаянных днях» Бунін, якому довелося наочно побачити буквальність старозавітних істин. Знайоме біблейське: «вот выйдут семь коров тощих и пожрут семь тучных, но сами от того не станут тучнее» - з арифметичною достеменністю ілюструвало, що від грабунку награбованого бідних не стає менше; що рівність, здобута ціною насилля, буде рівністю в злиднях, а не в достатку; що осквернення й винищення старого світу не додасть ні щастя, ні свободи, ні рівності, ні братерства. «В один месяц всё обработали: ни фабрик, ни железных дорог, ни трамваев, ни воды, ни хлеба, ни одежды — ничего!»

Бунін виставляє «красным завоевателям» величезний, неоплатний рахунок. Вони, впевнений письменник, не збиралися викорінювати зло, вони наважилися його просто перейменувати. «Почему комиссар, почему трибунал, а не просто суд? — запитує Бунін. — Все потому, что под защитой таких священно-революционных слов можно так смело шагать по колено в крови». Йому бачиться підступний задум завойовників («адский секрет») – убити в людях сприйняття, навчити (або змусити) людину переступати через межу, де закінчується відміряна їй чуттєвість до зла й насилля. З їдким сарказмом описує він «красную аристократию»: матросов с огромными браунингами на поясе, карманных воров, бритоголовых щеголей во френчах, галифе, франтовских сапогах, непременно при шпорах, с золотыми зубами и тёмными кокаинистическими глазами… Можливість співпраці з ними видається письменнику блюзнірською, думка про примирення – святотатською, як кровозмішання. Етична несумісність із завойовниками («быть такими же, как они, мы не можем») назавжди розлучить Буніна з Вітчизною.

Однак страшна, «несказанная» (але Бунін скаже про неї!) правда про людину полягала навіть не в тому, що люди, позбавлені моральних гальм, творять зло, але в тому, що морально тверді люди отруєні відповідним почуттям, готові відповісти злом на зло. Гріх мстивого помислу описаний Буніним так, що не залишається ілюзій щодо природи конфлікту. «Какая у всех свирепая жажда их (тобто червоних. – А. Т.) погибели! Нет той самой страшной библейской казни, которой мы не желали бы им. Если б в город ворвался хоть сам дьявол и буквально по горло ходил в их крови, половина Одессы рыдала бы от восторга».           

Гнівний, пристрасний, гіркий, іноді шалений щоденник Буніна… Він знав ціну таких нотаток. У 1918 році звідусіль вчувалося: ще не час безпристрасно копирсатися в російській революції. «Но настоящей беспристрастности всё равно никогда не будет. А главное: наша “пристрастность” будет ведь очень и очень дорога для будущего историка. Разве важна “страсть” только “революционного народа”? А мы-то что ж, не люди, что ли?»

Без сумніву, для історії й істориків цінні будь-які «пристрасні» свідчення. Та, можливо, найцінніші – ті, що зароджувалися спонтанно, у прихильників революції, а не її опонентів. Несподівано для самого себе, ставши хронікером революції і критиком її «издержек», пролетарський письменник Горький заговорив мовою милосердя, яку завжди зневажав. «Убитые — да не смущают — история перекрашивается в новые цвета только кровью», - писав він у день розстрілу мирної демонстрації в Петербурзі, в ту саму криваву неділю 9 січня 1905 року. Що ж змінилося, коли оспівана ним революція перемогла остаточно й безповоротно? Що змусило його раптом згадати про ціну крові та полум’яно відкидати (з таким же завзяттям, як перед тим захищати) «принцип топора»? На докір Горькому Росія 1917 – 1918 років стала трофеєм фанатиків, страной для эксперимента: «Я знаю, что большевики производят жесточайший научный опыт над живым телом России. Народные комиссары относятся к России как к материалу для опыта, русский народ для них — та лошадь, которой ученые-бактериологи прививают тиф для того, чтобы она выработала в своей крови противогриппозную сыворотку. Вот именно такой жестокий и заранее обреченный на неудачу опыт производят комиссары над русским народом, не думая о том, что измученная, полуголодная лошадка может издохнуть».

Знавець і трибун народного життя з відразою спостерігає, як «вільний» народ, що зрікся старого світу й скинув його прах із ніг, стає в зграю для грабунку й розбою, і озвірілий натовп влаштовує криваві самосуди, грабує погреби з вином; люди напиваються, б'ють один одного пляшками по голові, ріжуть руки уламками скла і, мов свині, лежать у бруді й крові. Що ж нового в такому разі дає революція? Як вона змінює звіриний російський побут? Чи багато світла вносить вона в пітьму народного життя? У чому виражається творчість мас, які прийшли до влади?

Аналіз Горького невтішно правдивий:

«Во время винных погромов людей пристреливают, как бешеных волков, постепенно приучая к спокойному истреблению ближнего».

«“Перебить, перевешать, расстрелять” — вот язык революции, которым в совершенстве овладевает народ».

«Не надо закрывать глаза на то, что теперь, когда “народ” завоевал право физического насилия над человеком, — он стал мучителем не менее зверским и жестоким, чем его бывшие мучители».

«В чьих бы руках ни была власть, — за мною остается моё человеческое право отнестись к ней критически. И я особенно подозрительно, особенно недоверчиво отношусь к русскому человеку у власти, — недавний раб, он становится самым разнузданным деспотом, как только приобретает возможность быть владыкой ближнего своего».

Шістнадцять місяців існування газети «Новая жизнь», в якій Горький був відповідальним редактором і головним публіцистом, дарують йому повчальний досвід. Він відчуває, яке це ремесло – бути хронікером революції, щоденно писати про насилля, кров, обман, помилки й надії. І писати не приватно чи в шухляду (як багато хто тоді й робив), а відверто конфліктуючи з тими, хто сильніший і нахабніший, від кого залежать свобода й життя. Шістнадцять місяців «Несвоевременных мыслей» - це «Дневник писателя» епохи хаосу, викривальна хроніка спокушення народу, час, коли Горький створив прецедент відкритої, публічної боротьби з «завоевателями», дарма що згодом відмовився від неї: «Известно, что Октября я не понял…»