Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 11

Штучна ідеологічна конструкція «совєтський народ» як «нова історична спільнота людей» калічила і, як не прикро, продовжує калічити свідомість українців, залишивши у спадок комплекс «совковості».

Якщо для когось архетипною жертвою цього комплексу є гірник, який на зорі незалежності України в одному з ефірів оголосив, що йому «все одно, як говорити – ковбаса чи колбаса – аби вона була»), то такий погляд є, либонь, короткозорим. Так, знаний український філософ Віктор Малахов не соромиться зізнаватися у приналежності (очевидно, ментальній) до «радянського народу», який, за його словами, дійсно існував: «Чи ж мало нині предметів для гірких роздумів? Навіщо, скажімо, згадувати про те, що історичне потрясіння, яке ми переживаємо, - це не просто жаданий крах імперії або відродження суверенної України, а й крах, агонія певної колишньої спільноти, певного народу – радянського народу, до якого все таки належимо і ми з вами, не кажучи вже про наших батьків і дідів? Чи варто, повторюю, згадувати про цей неприємний факт, тим паче, що й політично це не цілком пристойно? Хотіли б ви опинитися в однодумцях Ніни Андрєєвої або полковника Петрушенка? Отож-то.

Проте народ такий був, справді був (а не тільки в книжках про «нову історичну спільноту»), і він ще не вмер. Він умирає. Про його вичерпане буття час від часу та й нагадують наші поверхово-співчутливі, а іноді перейняті родинною відразою озирання на колишніх співвітчизників, багаторічні звички і потяги, які ми з усіх сил стараємося не помічати.

Останнє тим більше вдається, що розпад «радянськості» на тлі всіх наших нинішніх переживань майже безболісний, і треба ще гарненько вдуматися, щоб осягнути сенс цієї безболісності. То чи варто вдумуватися?

Гадаю, все-таки варто. І варто тому, що інакше ми не зможемо уявити весь масштаб, увесь трагізм того, що відбувається сьогодні. Варто, бо народ, про який ідеться, ще не вмер, він умирає повільніше, ніж щезає в небуття імперія, і водночас щось умирає в кожному з нас. Умирає – давайте нарешті зізнаємося в цьому самі собі! – свідомість нашого убранства, нашої непідлеглості фатуму, свідомість, яку традиційна віра відшкодувати вже не спроможна. Адже був той народ – наш народ – народом новим, так би мовити, марксообраним, і поривався він у світле майбуття недарма. Усі наші трагедії і жахи тому й були терпимі, тому й переживалися майже покірливо, що здавалися неминучою платою за цей прорив у майбутнє, який припав на нашу долю, прорив до начал жаданої справедливості. Ото вже ми не будемо рабами, ото вже розв’яжемо вікові вузли людського невігластва й люті! І ось – розв’язали… І переконалися, що самі – приречені».

І далі: «Можна тужити за минулим – колишніми ідеями, колишньою єдністю. Недозволено, проте, забувати про людські покоління, які задихнулися під ковпаком цього «щасливого» минулого. А також про те, якими згубними є спроби чіплятися за це минуле нині, за умов незворотного відцентрового руху воскресаючих етнокультур.

Кажуть, років сто тому на американському Дикому Заході відбувалися жахливі поєдинки, учасники яких рідко коли лишалися живими. Дуелянтів міцно прив’язували один до одного за ліву руку, потім вони хапалися за ножі… У такому зв’язаному стані перебувають сьогодні, на своє лихо, колишні радянські республіки. Таких зв’язків, безперечно, треба позбуватися, чим скоріше, тим краще, хоч би що вони для нас символізували.

Перегодом, в есе «Особистість і національна культура: підґрунтя етичних проблем», професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» підкреслює: «Маю зазначити, що мене аж ніяк не приваблюють лаври ревнителя комуністичного минулого. Безглуздо, однак, заперечувати те, що було і є (а в наші дні можна почути, що, мовляв, і радянський народ – більшовицька вигадка, тим більше радянська культура, і країни такої – Радянської – начебто не існувало взагалі, була імперія); надмірне спрощення ситуації – теж виявлення безвідповідальності.

На жаль, трагізм становища полягає в тому, що радянська спільність справді існувала і народ радянський був; до цього невдалого народу здебільшого й належали ми, не кажучи про наших батьків і дідів, - що з ним поробиш? І народ цей ще не вмер. Він вмирає. Про його притлумлене буття час від часу нагадують багатолітні звички й нахили, котрих ми щосили намагаємося не помічати. Останнє здебільшого вдається, бо розклад зазначеної системи людських зв’язків, на тлі усіх наших турбот, відбувається майже безболісно. Тож чи варто замислюватися над цим?»

Недарма кажуть: чим далі в ліс, тим більше дров. У кульмінаційному за висвітленням власної позиції есе «Зізнання реакціонера» (NB: іронії в такому самоозначенні нема!) педагог свідчить: «Біда, одначе, в тому, що свій спадкоємний зв'язок з радянським минулим я вбачаю не лише у співвідповідальності за нього. Грішним ділом, саме падіння СРСР і, як сьогодні звично вимовляють, крах «комуністичної утопії» і досі в певному сенсі позначають для мене поразку людства (?! – А. Т.), його невідшкодовну втрату (??! – А. Т.). Немовби крізь грати і кров, дим і попіл, гній і багно «реальної дійсності» нам промайнула своїм крилом якась можливість іншого – і зникла. Доки міг існувати СРСР, доки ін. мав право на існування – було, попри все, місце для сподівань, що люди, згідно з переконанням молодого Маркса, зможуть, зрештою, спілкуватися просто «як такі»; що зв’язки людської доброти і солідарності колись-таки візьмуть гору над зв’язками крові, панування і вигоди. Було можливим – повторюю, попри все! – позитивне облаштування життя на вільних від економічної прагматики, неегоїстичних засадах, у перспективі творення вселюдської моральної спільноти (алюзія на позитивну мораль Конта? – А. Т.).

Попри все, зокрема й попри очевидну недолугість горе-теорій, на яких усе це базувалось – якісь початки і паростки такого позитивного налаштування життя давалися-таки взнаки, пробивалися у прогалинах офіціозу, принаймні, у пізній радянський період. Звідси – сьогоднішня невиразна ностальгія за «романтикою 60-х», безкорисливими дерзаннями і «проривами у Невідоме», що вже припали порохом давнини, наївно-зворушливою добротою і ентузіазмом, здатними, як щораз виявляється, так далеко випрозорювати світ навколо себе…

Велика й страшна країна, яка створила ГУЛАГ, перемогла фашизм, здійснила прорив у Космос і стала символом всілякої несвободи, сконала наприкінці 1991 р. Певно, так і повинно було статися. Запізнілі спроби реанімувати «совок» виглядали б великою дурістю; нині над ним у найкращому разі можна хіба що посміятися. Гумор либонь і існує заради того, аби людство весело розставалося зі своїм майбутнім, - здається, так полюбляв говорити колись Карл Маркс?

Зізнаюся, пані й панове, важко мені оце було писати такі дивні речі про комунізм і Країну Рад – це ж бо саме той випадок, коли від себе, всупереч прислів’ю, хотілося б втекти. Проте це не випадає; сказано –будь вірний. А так що ж, я знаю те, що знають усі, в «комунізм» я зроду-віку не вірив, і доводити, що вчення Маркса – Енгельса- Леніна – Сталіна було «утопією», мені не треба. Скажу більше: утопією воно якраз і не було; в тому своєму вимірі, стосовно якого саме й могла б замерехтіти можливість утопії, воно являло собою цілком «поцейбічну» настанову на організацію влади – влади жорстко послідовної в своєму кривавому реалізмі. Інша річ, що самé існування цієї жорстокої системи спиралося на сталу присутність у свідомості людських поколінь якоїсь обітниці, якоїсь великої мрії (що, знову ж таки, саме по собі зовсім не є утопією). Тепер цю мрію, схоже, втрачено назавжди.

І про жахи радянського режиму я знаю те, що має знати і пам’ятати сучасна людина. Я знаю і здавна знав: немає такої наруги над людьми і світом, якої не можна було б очікувати від наших тодішніх властей. Однак там, де сьогодні здебільшого вбачається лише злочин, для мене постає страшна, непоправна трагедія, від внутрішньої суті якої я здригаюся. Мені здається, - звичайно, я не перший, хто так гадає, - що у нинішнього людства взагалі немає ані мовних, ані свідомісних засобів, аби осягнути всю незмірну глибину цієї трагедії ХХ ст., трагедії, що кидає більш ніж відчутні відблиски і на наше сьогодення. Наважуся сказати, що коли Гітлера ми усім миром, усією людською потугою все ж перемогли, то Сталін переміг нас. Він переміг нас, зрісши, неначе ракова пухлина, на спрямуванні життя, котре ще через кілька десятиліть після його смерті видавалося апофеозом справедливості. Аби Сталіна здолати, потрібно по-справжньому розібратися з ціннісною спадщиною радянських часів (з Гітлером таких проблем не виникало), уважно вписати її в неперервність процесів і фаз духовного самоусвідомлення людства» (Малахов Віктор. Право бути собою. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2008. – С. 11 – 12, 66-67).           

Ця приреченість, породжена конвульсіями проектування «радянського народу», відлунює у сьогоденні. Так, головною рисою сучасних українців (генетично пов’язаною зі згаданою приреченістю), на думку завідувача відділом соціально-політичних процесів Інституту соціології НАНУ Євгена Головахи, є толерантність, що іноді переходить у ізоляціонізм.

Українець, як вважає соціолог, не бажає втручатися в речі, що не стосуються його безпосередньо. Дослідження показують, що українці не те щоб заохочують корупцію, але ставляться до цього найспокійніше серед європейців. Корупція їх турбує, але не всяка. Якщо вона у владі – звісно, її засуджують. А побутову, власну, на своєму рівні – звідки й починається вся інша корупція – ні. Немає нетерпимості. Тому, хоч би які там закони приймали, нічого не зміниться. І це саме через нашу толерантність.

«Українці не змогли швидко змінити світогляд, перейняти нові правила. У момент, коли радянські інститути зникли, стали нелегальними, замість них виникли нові, й це мало би стати чудовим поштовхом до змін. Насправді ж на початку 1990-х ми неофіційно повернулися до радянських правил – і першою це зробила влада. Хоч би який демократичний ззовні інститут ми не взяли, всередині будуть старі феодальні порядки. Приміром, комуністична вертикаль перетворилася на президентську, суспільство забезпечило главу держави правом вирішувати будь-які питання. Тому постійно виникає враження, що ми живемо в двох різних Українах. З одного боку, ми бачимо, що загальний компартійний лад перетворився на всеохопну корупцію. Що владні повноваження порівняно з радянськими розширилися. Соціальна й культурна сфери фінансуються за залишковим принципом, суд і прокуратура залежні. У людей розвинулося відчуття соціальної безпорадності.

А паралельно з цією Україною є інша, в якій регулярно відбувається мирна передача влади опозиції. Де суспільно-політичні конфлікти вирішують без агресивної конфронтації та насильницького придушення протестів. Внутрішні війська й спецслужби в політичні події втручаються вкрай рідко – натомість у наших сусідів таке відбувається постійно. Є впливові незалежні засоби масової інформації. Громадська думка не підтримує переслідування опозиціонерів. І, нарешті, є прошарок дрібних і середніх підприємців, що спромоглися двічі відстояти свої інтереси – на помаранчевому й податковому Майданах. Якщо подивитися на цю Україну, то вона вже майже готова бути європейською. А якщо подивитись на першу – то взагалі не готова до існування як сучасна держава» («Країна», № 30 (83), 12 серпня 2011, С. 29).          

Цікаву діагностику «совковості» українського суспільства запропонував Тарас Прохасько. «Не хочу образити нікого, хто так чи так потерпів від влади, держави, її законів, беззаконня, порядків і злочинів на всіх щаблях та гілках, але знаю, що нічого не зміниться ще довго. Не зміниться тому, що ніхто ніяких змін насправді не хоче. Бо ж основна маса просто потребує, щоб було так, як є. Систему стосунків і переживань, яка домінує в країні, не окреслиш формулою «так склалось і тепер уже нічим не зарадиш»; вона дбайливо й терпляче вибудувана всіма учасниками цієї великої гри відповідно до життєвих потреб кожного з них.

Я знаю, що кажу. Не тому, що мудрий, просто із власного досвіду відомо, що таке алкоголізм. Він добрий тим, що можна на собі побачити, як влаштовані всі ці механізми залежності й співзалежності. Тверезий п’яниця непомильно бачить найтонші вияви залежності довкола себе. Хоч як винахідливо залежний утікає від себе, намагаючись захистити свою залежність, інший залежний відразу випасає ці прийомчики як невитравні знаки. Не знаю чому (власне цим могла б зайнятися історична наука), але в українському суспільстві кількість залежних, які постійно створюють проблеми, й кількість співзалежних, які безрезультатно намагаються їх вирішити, є критично великою. Настільки великою, що здорові люди практично не мають голосу (вони, зрештою, передусім самі вже давно усунулися з вар'ятської поліфонії і мовчки виконують свій найбільший обов’язок – важко й радісно проживають власне справжнє життя, роблять персональні вибори, люблять інших істот і самих себе, звеселяючи Творця).

І якраз ці численні залежні й співзалежні умудрилися нав’язати суспільству правила своєї насолоди. Одні плекають власні залежності, інші впиваються своїми стражданнями співзалежності. Виникає враження, що такий тип узаконених стосунків є головним і єдиним набутком української демократії.

Так звана влада в Україні – це наркотик, алкоголь, на який підсідають схильні до залежності. Так звані виборці, електорат – це співзалежні, які не можуть собі дозволити перестати сприяти залежним отримувати свій наркотик. Залежних – як-то типових залежних – по-справжньому не цікавить ніщо, крім предмета їхньої залежності. Вони нічого не можуть зробити ні із собою, ні з чимось іншим, вони брешуть, викручуються, вигадують нові ходики, їх ковбасить, їх кидає від депресняка, до підриву, їм страшно, їх довбе почуття провини, вони не знають, чого хотіти й куди йти, вони виправдовуються, заперечують очевидне, обіцяють узяти себе в руки й усіх любити, вони замахані суєтою та намаганням опанувати ситуацію, вони гонять – і їх самих щось жене так, що немає вже сили жити. Але вони не можуть зупинитися навіть тоді, коли стара насолода обертається мукою.

Співзалежні натомість жаліють себе, нарікають на понівечену долю, рюмсають і обурюються, плачуть і проклинають, зневажають своїх мучителів і знову ж таки себе, нікому не довіряють, пробують вплинути на залежного, очікують чудесного вирішення власних проблем, чекають, коли мучитель здохне, врешті самі рятують його від погибелі, а потім погоджуються ще й разом випити, лиш би це можна було контролювати. Замість того, щоби просто припинити контакти зі своїм катом і ризикнути залишитися наодинці із собою» (Прохасько Тарас. Перший крок. «Український тиждень», № 21 (238) 25 – 31.05.2012, С. 18).