Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 10

Стійкі нерозвинуті системи стали нормою для значної частини Третього світу і колишнього Совєтського блоку – а не тільки для України.

«Слід пам'ятати, що Радянська Україна була не більш ніж частиною жорсткої авторитарної імперії. Під контролем держави перебувала кожна економічна одиниця – від гігантів оборонної промисловості й аж до хлібної крамнички на найближчому розі. Корупція була способом життя: дрібна повсякденна корупція давала змогу якось прожити, велика корупція слугувала джерелом збагачення привілейованої меншості. Гаслом політики було придушення. Свободи преси не існувало; була тільки одна партія і жодного натяку на громадянське суспільство. Людські права й релігійні свободи, як правило, переслідувалися. Політичне й економічне життя визначалося Москвою. Потреби й інтереси держави – уособлювані купкою людей на самій верхівці – були важливішими за зневаження народу» (Carlos Pascual and Steven Pifer, “Ukraine’s Bid for a Decisive Place in History”).  

Соціальні перетворення у Польщі, Угорщині, Словенії, Чехії, Словаччині виявилися успішними тому, що їхні суспільні інституції почали відхилятися від радянської моделі ще у 1950-1960-ті роки, а також через те, що їхнє географічне розташування та серйозні заходи декомунізації зробили їх першочерговим об’єктом західних інвестицій, туризму й інституційного розширення (НАТО і Європейський Союз). На відміну від цього колишні країни, що входили до Радянського Союзу, і значна частина його східноєвропейських сателітів не мали цих інституційних та структурних переваг. Зараз їм доводиться платити високу ціну за несприятливий образ і сусідство (Alexander J. Motyl, Revolutions, Nations, Empires: Conceptual Limits and Theoretical Possibilities). Володимир Полохало, редактор журналу «Політична думка», скептично ставився до тих коментаторів, що твердили про більшу «вмілість» польських/чеських/угорських реформаторів порівняно з українськими: після розпаду Радянського Союзу західним сусідам дісталися «кращі, ніж Україні, стартові позиції». Ці три центральноєвропейські країни зберегли свої «національні, культурні й духовні еліти», які «завжди прагнули до розвитку національної культури», у той час як «класу малих виробників» у цих країнах не було знищено. Тим часом Україна пережила два Голодомори і політичні чистки, «що призвело до фізичного винищення нації» («Україна молода», 6 листопада 1998 року).   

Леслі Голмс описує 13 чинників, які зумовлюють більшу всеохопність посткомуністичних перетворень порівняно з соціальними перетвореннями, що відбувалися раніше в інших регіонах світу (Leslie Holmes, Post-Communism: An Introduction [Durham: Duke University Press, 1997], 19):

- зростання рівня суверенності і націоналізму;

- поганий розвиток політичної демократичної культури і незрілі суспільства;

- великі очікування і надмірна віра у лідерів при їхній обмеженій здатності проводити швидкі зміни;

- неповага до інституцій: існує потреба виховання колективної довіри до держави, верховенства права і конституції;

- скептичність щодо «великих теорій»;

- ідеологічний вакуум за відсутності базової загальноприйнятої ідеології та основних принципів;

- безладдя і вакуум у сфері моралі;

- загальна всеохопна революція;

- брак динамізму у трансформаційних процесах;

- нестабільність: немає загальної згоди щодо темпів і послідовності змін при частих змінах урядів;

- поширеність почуття незахищеності;

- менша доступність закордонної допомоги, ніж це було на радніших етапах перетворень;

- проблеми легітимації: старорежимні еліти, яким суспільство не довіряє, залишаються на своїх місцях.          

У момент набуття Україною незалежності 1991 року багато хто очікував, що Україна стане одним із лідерів посткомуністичних перетворень. Deutsche Bank зробив знаменитий прогноз стосовно особливих успіхів розвитку української економіки. Розвиток, модернізація, трансформація, глобалізація – до цього, здавалося, тільки руку простягти. За рік чи два очевидною стала марність таких сподівань. Економіка ввійшла у штопор, держава продовжувала бути неефективною, громадянське суспільство голови не піднімало, корупція набула ознак епідемії, а верховенства права ніде не видно було й сліду.

Почали кивати на українських політиків: з колишніх дисидентів вийшли погані керівники, екс-комуністи залишалися комуністами, президент Леонід Кравчук – нерішучий, президент Леонід Кучма – корумпований (обидва проголосили стратегічним завданням національну єдність і консолідацію). Наприкінці радянської епохи націонал-демократи в Україні мали достатньо сил для того, щоб досягти незалежності України, проте були недостатньо сильними, щоб прийти до влади (незважаючи на це, у 1990-ті роки вони виявилися здатними перешкодити сповзанню України до цілковитого авторитаризму, що стало нормою для інших країн СНД). Політика була недостатньо радикальною; непослідовною; вигідною лише елітам; спричинялася до корупції; душила ініціативу. Протягом 1990-х років до обвинувачень долучилась інституційна та структурна критика. Лунали запитання (див: Paul D’Anieri, Robert Kravchuk, and Taras Kuzio, Politics and Society in Ukraine [Boulder: Westview, 1999]): чого ще можна чекати від країни і народу, які не мають ніяких інституційних передумов для демократії і ринку? Чого можна чекати від країни і народу, яким доводиться стикатися з протекціонізмом, закритими кордонами і політико-економічною гегемонією європейців та американців?                

Аналітики погоджуються з Олександром Мотилем у тому, що керівники як в Україні, так і в Росії та інших пострадянських країнах, все ще далекі від того ідеалу відкритості, демократичності і прозорості, який сповідує західна демократія. Навпаки, якщо демократія існує лише формально, то керівництво набуває схильності до напівавторитарності, а реальна влада опиняється в руках «олігархів», що представляють напівприховані «клани», які панують в економіці тієї чи тієї країни. Теоретично держава проголошує відданість принципам ринкової економіки. Але чи приречена вона залишатися нерозвинутою – навіть у випадку стабільності – системою, подібною до багатьох країн Третього світу?  

У переважній більшості пострадянських країн з'явилися стабільні політико-економічні системи, які не є ні комуністичними, ні капіталістичними, ні тоталітарними, ні демократичними. Ринки тут розвинуті погано, демократія формальна, громадянське суспільство слабке, національна ідентичність розмита, а верховенство права є майже цілковито фіктивним. Натомість політична й економічна влада перебуває в руках «кланів», регіональних еліт і паразитарної бюрократії, над якими панує напівавторитарний інститут президентства (порівняння ситуації в Україні з іншими країнами знаходимо в: Десять років соціально-економічних перетворень в Україні: спроба неупередженої оцінки / За ред. І. Бураковського – К.: КІС, 2002). Схожість цих систем із системами, що з'явилися у багатьох африканських країнах, як показали Марк Бейссінджер та Кроуфорд Янг, є разючою (Mark R. Beissinger and Crawford Young, eds., Beyond State Crisis? Postcolonial Africa and Post-Soviet Eurasia in Comparative Perspective [Washington: Woodrow Wilson Center Press, 2002]). Те, що Україна зараз перебуває на тому самому рівні розвитку, що й Зімбабве, водночас і трохи втішає – зрештою, Зімбабве вже пережила кілька десятиліть незалежності, - і глибоко розчаровує (див: Микола Рябчук. Україна без Мугабе // Критика, № 6, березень 2002. – С. 2-4).  

Одне з найчастіших тверджень, яке вже стало чимось на кшталт штампу, полягає у тому, що Україна зараз переживає перехідний період, що все у ній зараз є похідною від цієї перехідності і що (неявно) із судженнями слід почекати, бо остаточно ще нічого не ясно, і виявляти терпіння. Однак це тільки частина правди, точніше, певне особливе її розуміння – і саме його найчастіше можна чути від представників влади і тих на Заході, хто з цією владою має працювати, чи хто, як більша частина преси, поглинутий коментуванням поверхової реальності у якомога зручніший і легкотравний спосіб.

Тому що прихована реальність – і у політичному, і в широкому культурному сенсі – полягає в тому, що сьогоднішня Україна – і це часто нелегко усвідомити й прийняти українській діаспорі – продовження України радянської. В усіх аспектах, що мають хоч якесь реальне значення – особливо щодо інституцій, кадрів, цінностей, стилю культури і тому подібне, насправді у всьому, що сутнісно стосується влади й авторитету – радянський період і його практика залишаються в основі своїй незмінними.

Проникливий коментар щодо такого повороту знаходимо у блискучого сучасного українського політичного коментатора Сергія Грабовського. Підводячи підсумки періоду незалежності, він використовує ефектний заголовок («Наша совкова Україна») і констатує: «Сталася історична трагедія, трагедія, ще й досі повністю не усвідомлена. Народ, який зрештою є ще й електоратом, проголосував за цілі тих, для кого українська справа дійсно була справою життя і смерті; проте він надав владу не їм, а тому самому суспільному класові, який правив Україною за радянського періоду і у той час проводив політику, ворожу всьому українському. Може бути, що певні люди у номенклатурі відчували потребу у створенні справжньої нової України, але, об’єктивно кажучи, вони були не здатні очолити цей клас. Не в останню чергу тому, що українську номенклатуру готували для втілення рішень «Союзного Центру», а не для прийняття незалежних рішень, тим більше – у незалежній країні. Протягом дуже короткого часу широкі маси почали пов'язувати усе «українське» не зі свободою, а з владою. У цьому було і дещо позитивне: влада завжди усвідомлюється, навіть якщо її не поважають. Але набагато очевидніший негативний бік: економічна криза, зубожіння, деградація науки і медицини, та навіть скорочення населення – усе це почало пов'язуватися з «Україною» й «українськістю».