Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 9

«Все жили вровень, скромно так: система коридорная, на тридцать восемь комнаток всего одна уборная» (Владимир Высоцкий).

«Во ім'я нашого Завтра – спалимо Рафаеля», - проголошував пролеткультівський поет В. Кирилов.  Маяковський за це подарував йому книгу з написом «Однополчанину по битвам с Рафаелем». Тотальна індоктринація сформувала менталітет багатьох поколінь совєтських громадян, які мали високий потенціал до навіювання. Можна перегортати совєтський буквар, у якому, як правильно помітив російський дослідник Шведов, «міститься найбільший за обсягом, мабуть, образ культури». Томський дослідник А. Щербінін назвав букварі 1930-1950 – х років режимним компасом для юної людини, що входить у політичний світ, або «найкоротшим курсом ВКП(б)». Духовне життя суспільства впрягалося в колісницю держави в масштабах, що раніше видавалися немислимими. У художній літературі та кінематографі закріпилися позитивні персонажі – прообрази «нової людини радянської епохи», з яких мав брати приклад весь совєтський народ. Могутні хвилі кампанії 1930-х років відбувалися під лозунгом: «Країна повинна знати своїх героїв». Ентузіазм, страх і суспільна апатія були названі трьома китами сталінського режиму (Мирський, 2001). Страх був усезагальним, його перманентно переживали не лише окремі  громадяни та сім'ї, але й всі верстви радянського суспільства: еліта, робітники, селянство, інтелігенція, особливо міська. У п’єсі А. Афіногенова «Страх» (1931 р.) головний герой, професор Бородін, каже: «… селянка боїться конфіскації корови, селянин – примусової колективізації, радянський робітник – безперервних чисток, партпрацівник – звинувачень в ухилі, науковець – звинувачень в ідеалізмі, технічний працівник – звинувачень у шкідництві. Ми живемо в епоху великого страху. Страх змушує талановитих інтелігентів відмовлятися від матері, фальшувати соціальне походження, пролізати на високі пости… Страх ходить за людиною… Ми всі кролики перед удавом».   

Наприкінці 1990-х років відомий французький вчений-русист Жорж Ніва організував у Женеві симпозіум на тему «Феномен радянської культури». Гострота цієї тематики стане зрозумілою, якщо ми проведемо паралель між СРСР і нацистською Німеччиною. Що стоїть за словами «культура нацистської Німеччини»? Чи існувала взагалі культура нацизму? Або ж те, що заміщувало у державі Гітлера звичайну культуру, радше належить назвати антикультурою? Якщо ми з достатньою легкістю готові прийняти найрадикальніші негативні оцінки культурного стану Німеччини 1930-1940-х років, то що нас утримує від так само радикальних оцінок так званої совєтської культури?

Одним із найцікавіших на цьому Женевському форумі був виступ чудового артиста і глибокого аналітика Сергія Юрського. Він привіз із собою уривки з деяких совєтських фільмів з його участю й запитував аудиторію: чи є тут та сама антигуманна тоталітарна культура (або антикультура), яку пов'язують із совєтським режимом? 

Тоталітарний режим перетворив ідеологію комунізму на політичну релігію зі своєю догматикою та своєю інквізицією. На жаль, проведена аналогія з богослов'ям може бути продовжена. Як і в кожному віровченні, засади світогляду у догматичному марксизмі становлять канонічні «першоджерела» - сакралізовані незаперечувані тексти «класиків марксизму». До них додані постанови ЦК та особливо важливі тексти доповідей чинної першої особи партії та держави. Вони є джерелом цитат і утворюють вербальний простір, в якому рухається думка віруючого марксиста. Сталін написав знаменитий четвертий розділ «Короткого курсу історії ВКП(б)» («Про діалектичний та історичний матеріалізм») і зобов’язав ставитися до нього як до символу віри, але ця праця через її жахливу порівняно з «першоджерелами» банальність не могла слугувати марксистським філософським богослов'ям і була негайно забута після смерті «класика».

Для класиків марксизму християнство було «минулим, яке ненавидять». Частково через ненависть до християнства зв'язок з ним утримувався у негативній формі. «Дату народження Сталіна онуки зроблять засадовою для завтрашнього літочислення, щоб остаточно закріпити новий стиль суспільного устрою», - писав Л. Леонов у статті «Вдячність» («Правда», 1949). М. Хрущов у знаменитій доповіді ХХ з'їзду КПРС «Про культ особи та його наслідки» ідеологію часів Сталіна подавав як релігійну за своєю сутністю. З точки зору М. Бердяєва, комунізм як релігія вороже ставиться до будь-якої релігії, особливо до християнської, бо бажає бути тією релігією, яка йде на зміну християнству та претендує відповісти на релігійні потреби людської душі. Предметом віри цієї релігії філософ називає месіанську роль пролетаріату. А С. Булгаков вважає марксистський атеїзм релігійною вірою навиворіт, яка набуває войовничої, догматичної та наукоподібної форми. Головними догматами цієї релігії є людинобожництво, просвітництво та віра у безмежний прогрес. С. Франк розглядає комуністичну ідеологію як єретичне вчення утопізму, змістом якого є викривлення християнської ідеї спасіння, джерелом якого стверджено насильницьку діяльність держави. Марксизм називають псевдорелігією (Е. Соловйов), антихристиянською ерзац-вірою (А. Ігнатов), релігією антихриста (В. Лекторський), системою релігійних вірувань (А. Лебедєв), матеріалістичною вірою (М. Епштейн), еклектичною релігією, що увібрала ідеї багатьох релігій  світу (Р. Занер) тощо. Навіть К. Поппер, який захищає вчення Маркса від спроб його ірраціоналістичного тлумачення (К. Попперу не сподобалося порівняння марксизму з дорабенським макавейським юдаїзмом, яке здійснив А. Тойнбі), пише: «в марксизмі… релігійний елемент очевидний» (Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: В 2-х т. – Київ: Основи, 1994. – Т. 1. – 212). На думку Марини Столяр, головною фігурою замовчування в совєтській культурі є сфера запозичення та викривлення християнських сенсів та паразитування на їхній енергії. Жовтневій революції приписували особливий сакральний сенс, з позиції розуміння якого тільки й можливо оцінити всю історію людства. А це означає, що Жовтень постав у цій картині світу як пролетарський Великдень.

Головним символом країни Жовтня була п’ятикутна зірка (пентаграма, пентакль). Пентаграма стала головним символом Росії з 1918 року. Затвердив її Троцький – спочатку як емблему Червоної армії. Навесні 1918 року військовий комісар воєнного округу Полонський запропонував новий символ – червону зірку – як розпізнавальний знак військовослужбовців перших частин РККА. Цю емблему було введено наказом Наркомату з воєнних справ від 19 квітня 1918 року як нагрудний знак для всього особового складу РККА. Якщо Ви читали поему Гете «Фауст», то пам’ятаєте, що герой викликав Мефістофеля за допомогою пентаграми (малюючи на підлозі п’ятикутну зірку). Якщо ж Ви читали ці поетичні рядки німецького мислителя десь до 90-х років ХХ століття (ну, звісно, якщо не читали твір мовою оригіналу чи мали в розпорядженні якесь дореволюційне видання – до речі, маємо непоганий переклад «Фауста», здійснений Іваном Франком) , то цього епізоду пам’ятати не можете – з тієї тривіальної причини, що згаданий епізод був вилучений із совєтських видань твору.       

Розправи з духовенством, знищення релігії, викорінення духовності – одне з основних завдань партії, більшовицької держави. На це були націлені органи ВЧКК – ГПУ – НКВС, ідеологічні органи ЦК ВКП(б) і Луначарський (нарком освіти). Ось кредо головного «просвітянина»: «Ми відмовляємося від Бога, і будемо формувати духовність мас через бібліотеки». Ярославський створив товариство безбожників і альманах «Безбожник», ініціював погроми церков та богохульні дії молоді паралельно з богослужіннями. Наприклад, ішла релігійна процесія з хрестами, іконами і піснеспівами, а поруч біснувались комсомольці з гармошкою: «Не цілуйте мене, / Я не Богородиця, / Все одно від мене / Ісус Христос не родиться!». В. Маяковський закликав «кулями по храмах тенькати». 

Зрештою, інформація, так би мовити, для роздумів: 1849 року «Союз комуністів» із штаб-квартирою в Кельні та «Маніфест Комуністичної партії» були заборонені законом про боротьбу з сатаністами (тобто, баварська влада назвала речі своїми іменами) (про це див.: Канигін Ю. М. Початок і кінець часів: Новий погляд на історію. – К.: А. С. К., 2005. – С. 103). Дуже цікавими спогадами ділиться з читачами Юрій Канигін: «Більшовицьке керівництво приділяло величезну увагу тому, щоб заволодіти всіма працями Маркса й Енгельса, включаючи чернетки їх праць, листи, нотатки, тобто весь архів. Грошей не шкодували (була спеціальна постанова ЦК). Відповідали за це відомі діячі більшовизму Радек і Рязанов, пізніше Бухарин, а також посли в Німеччині, Англії, Франції. До середини 30-х років практично все за кордоном було скуплено, перефотографовано, вкрадено і звезено до Москви. І розміщено за сімома замками у спецсховищі Інституту Марска, Енгельса й Леніна. Мені вдалося пробитися туди лише в 1983 р., та й то «по блату». Допоміг мій друг по Новосибірську М. Карташов, який став у Москві директором «бібліотеки № 1» - Ленінки. Закріплений за мною архіваріус, сива стара людина, показуючи мені сатанинські вірші Маркса, прикладав палець до губів: «Нікому ні слова!» Або запитував: «А чи знаєте ви, що Маркс і Енгельс на кінець життя Маркса сильно посварилися? Ось матеріали…» І знову – палець до губів. «Енгельс мав намір оголосити, що вірить у Христа, а Маркс був проти». «А ось лист Леніна до швейцарського друга – 1922 рік, в якому вождь по суті зрікається теорії класової боротьби, вважаючи її негуманною і помилковою». І знову – палець до губів» (Канигін Ю. М. Початок і кінець часів: Новий погляд на історію. – К.: А. С. К., 2005. – С. 116-117).     

Для наочного порівняння пропоную зіставити біблійні концепти та учення Маркса-Леніна (Джерело: Канигін Ю. М. Початок і кінець часів: Новий погляд на історію. – К.: А. С. К., 2005. – С. 395-398):

1) Біблія: Бог – вища реальність. Творець всього сущого – природи й людини.