Хто такі совки, або Антологія совка. Частина 7

«Советский человек в идеале описывался двоичным кодом: одна запись в трудовой книжке и ноль записей на сберкнижке» (Алонсо Арджуна).

Якщо для когось архетипною жертвою конструкції «совєтський народ» є гірник, який на зорі незалежності України в одному з ефірів оголосив, що йому «все одно, як говорити – ковбаса чи колбаса – аби вона була»), то такий погляд є, либонь, короткозорим. Так, знаний український філософ Віктор Малахов не соромиться зізнаватися у приналежності (очевидно, ментальній) до «радянського народу», який, за його словами, дійсно існував: «Чи ж мало нині предметів для гірких роздумів? Навіщо, скажімо, згадувати про те, що історичне потрясіння, яке ми переживаємо, - це не просто жаданий крах імперії або відродження суверенної України, а й крах, агонія певної колишньої спільноти, певного народу – радянського народу, до якого все таки належимо і ми з вами, не кажучи вже про наших батьків і дідів? Чи варто, повторюю, згадувати про цей неприємний факт, тим паче, що й політично це не цілком пристойно? Хотіли б ви опинитися в однодумцях Ніни Андрєєвої або полковника Петрушенка? Отож-то.

Проте народ такий був, справді був (а не тільки в книжках про «нову історичну спільноту»), і він ще не вмер. Він умирає. Про його вичерпане буття час від часу та й нагадують наші поверхово-співчутливі, а іноді перейняті родинною відразою озирання на колишніх співвітчизників, багаторічні звички і потяги, які ми з усіх сил стараємося не помічати.

Останнє тим більше вдається, що розпад «радянськості» на тлі всіх наших нинішніх переживань майже безболісний, і треба ще гарненько вдуматися, щоб осягнути сенс цієї безболісності. То чи варто вдумуватися?

Гадаю, все-таки варто. І варто тому, що інакше ми не зможемо уявити весь масштаб, увесь трагізм того, що відбувається сьогодні. Варто, бо народ, про який ідеться, ще не вмер, він умирає повільніше, ніж щезає в небуття імперія, і водночас щось умирає в кожному з нас. Умирає – давайте нарешті зізнаємося в цьому самі собі! – свідомість нашого убранства, нашої непідлеглості фатуму, свідомість, яку традиційна віра відшкодувати вже не спроможна. Адже був той народ – наш народ – народом новим, так би мовити, марксообраним, і поривався він у світле майбуття недарма. Усі наші трагедії і жахи тому й були терпимі, тому й переживалися майже покірливо, що здавалися неминучою платою за цей прорив у майбутнє, який припав на нашу долю, прорив до начал жаданої справедливості. Ото вже ми не будемо рабами, ото вже розв’яжемо вікові вузли людського невігластва й люті! І ось – розв’язали… І переконалися, що самі – приречені».

І далі: «Можна тужити за минулим – колишніми ідеями, колишньою єдністю. Недозволено, проте, забувати про людські покоління, які задихнулися під ковпаком цього «щасливого» минулого. А також про те, якими згубними є спроби чіплятися за це минуле нині, за умов незворотного відцентрового руху воскресаючих етнокультур.

Кажуть, років сто тому на американському Дикому Заході відбувалися жахливі поєдинки, учасники яких рідко коли лишалися живими. Дуелянтів міцно прив’язували один до одного за ліву руку, потім вони хапалися за ножі… У такому зв’язаному стані перебувають сьогодні, на своє лихо, колишні радянські республіки. Таких зв’язків, безперечно, треба позбуватися, чим скоріше, тим краще, хоч би що вони для нас символізували».

Перегодом, в есе «Особистість і національна культура: підґрунтя етичних проблем», професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» підкреслює: «Маю зазначити, що мене аж ніяк не приваблюють лаври ревнителя комуністичного минулого. Безглуздо, однак, заперечувати те, що було і є (а в наші дні можна почути, що, мовляв, і радянський народ – більшовицька вигадка, тим більше радянська культура, і країни такої – Радянської – начебто не існувало взагалі, була імперія); надмірне спрощення ситуації – теж виявлення безвідповідальності.

На жаль, трагізм становища полягає в тому, що радянська спільність справді існувала і народ радянський був; до цього невдалого народу здебільшого й належали ми, не кажучи про наших батьків і дідів, - що з ним поробиш? І народ цей ще не вмер. Він вмирає. Про його притлумлене буття час від часу нагадують багатолітні звички й нахили, котрих ми щосили намагаємося не помічати. Останнє здебільшого вдається, бо розклад зазначеної системи людських зв’язків, на тлі усіх наших турбот, відбувається майже безболісно. Тож чи варто замислюватися над цим?»

Недарма кажуть: чим далі в ліс, тим більше дров. У кульмінаційному за висвітленням власної позиції есе «Зізнання реакціонера» (NB: іронії в такому самоозначенні нема!) педагог свідчить: «Біда, одначе, в тому, що свій спадкоємний зв'язок з радянським минулим я вбачаю не лише у співвідповідальності за нього. Грішним ділом, саме падіння СРСР і, як сьогодні звично вимовляють, крах «комуністичної утопії» і досі в певному сенсі позначають для мене поразку людства (?! – А. Т.), його невідшкодовну втрату (??! – А. Т.). Немовби крізь грати і кров, дим і попіл, гній і багно «реальної дійсності» нам промайнула своїм крилом якась можливість іншого – і зникла. Доки міг існувати СРСР, доки ін. мав право на існування – було, попри все, місце для сподівань, що люди, згідно з переконанням молодого Маркса, зможуть, зрештою, спілкуватися просто «як такі»; що зв’язки людської доброти і солідарності колись-таки візьмуть гору над зв’язками крові, панування і вигоди. Було можливим – повторюю, попри все! – позитивне облаштування життя на вільних від економічної прагматики, неегоїстичних засадах, у перспективі творення вселюдської моральної спільноти (алюзія на позитивну мораль Конта? – А. Т.).

Попри все, зокрема й попри очевидну недолугість горе-теорій, на яких усе це базувалось – якісь початки і паростки такого позитивного налаштування життя давалися-таки взнаки, пробивалися у прогалинах офіціозу, принаймні, у пізній радянський період. Звідси – сьогоднішня невиразна ностальгія за «романтикою 60-х», безкорисливими дерзаннями і «проривами у Невідоме», що вже припали порохом давнини, наївно-зворушливою добротою і ентузіазмом, здатними, як щораз виявляється, так далеко випрозорювати світ навколо себе…

Велика й страшна країна, яка створила ГУЛАГ, перемогла фашизм, здійснила прорив у Космос і стала символом всілякої несвободи, сконала наприкінці 1991 р. Певно, так і повинно було статися. Запізнілі спроби реанімувати «совок» виглядали б великою дурістю; нині над ним у найкращому разі можна хіба що посміятися. Гумор либонь і існує заради того, аби людство весело розставалося зі своїм майбутнім, - здається, так полюбляв говорити колись Карл Маркс?

Зізнаюся, пані й панове, важко мені оце було писати такі дивні речі про комунізм і Країну Рад – це ж бо саме той випадок, коли від себе, всупереч прислів’ю, хотілося б втекти. Проте це не випадає; сказано –будь вірний. А так що ж, я знаю те, що знають усі, в «комунізм» я зроду-віку не вірив, і доводити, що вчення Маркса – Енгельса- Леніна – Сталіна було «утопією», мені не треба. Скажу більше: утопією воно якраз і не було; в тому своєму вимірі, стосовно якого саме й могла б замерехтіти можливість утопії, воно являло собою цілком «поцейбічну» настанову на організацію влади – влади жорстко послідовної в своєму кривавому реалізмі. Інша річ, що самé існування цієї жорстокої системи спиралося на сталу присутність у свідомості людських поколінь якоїсь обітниці, якоїсь великої мрії (що, знову ж таки, саме по собі зовсім не є утопією). Тепер цю мрію, схоже, втрачено назавжди.

І про жахи радянського режиму я знаю те, що має знати і пам’ятати сучасна людина. Я знаю і здавна знав: немає такої наруги над людьми і світом, якої не можна було б очікувати від наших тодішніх властей. Однак там, де сьогодні здебільшого вбачається лише злочин, для мене постає страшна, непоправна трагедія, від внутрішньої суті якої я здригаюся. Мені здається, - звичайно, я не перший, хто так гадає, - що у нинішнього людства взагалі немає ані мовних, ані свідомісних засобів, аби осягнути всю незмірну глибину цієї трагедії ХХ ст., трагедії, що кидає більш ніж відчутні відблиски і на наше сьогодення. Наважуся сказати, що коли Гітлера ми усім миром, усією людською потугою все ж перемогли, то Сталін переміг нас. Він переміг нас, зрісши, неначе ракова пухлина, на спрямуванні життя, котре ще через кілька десятиліть після його смерті видавалося апофеозом справедливості. Аби Сталіна здолати, потрібно по-справжньому розібратися з ціннісною спадщиною радянських часів (з Гітлером таких проблем не виникало), уважно вписати її в неперервність процесів і фаз духовного самоусвідомлення людства» (Малахов Віктор. Право бути собою. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2008. – С. 11 – 12, 66-67).          

Як бачимо, штучна ідеологічна конструкція «совєтський народ» як «нова історична спільнота людей» калічила і, як не прикро, продовжує калічити свідомість українців, залишивши у спадок комплекс «совковості». Це й не дивно, адже метою створення концепції «совєтського  народу» була нейтралізація етнічного чинника як можливої загрози унітарній системі. У суспільно-політичному лексиконі побутували такі поняття і вислови, як «народи СРСР» та їхнє право на самовизначення чи навіть «суверенітет», але зрозуміло, що за умов тотального контролю партії в усіх сферах суспільного життя це були пусті балачки. Згідно з офіційним тлумаченням, народи СРСР становили єдину, нерозривну спільність, основою якої була відданість марксистсько-ленінському світоглядові та партії і державі, що реалізовували відповідні ідеологічні настанови в суспільній практиці.    

Багатьом фахівцям з історії імперської Росії зрозуміло, що ідея «совєтського народу» фактично є перевиданням концепції «офіційної народності». Канонічний совєтський варіант цієї концепції включав у себе російську мову як мову вищої культури, та ретельно підібраний набір елементів російської культури. 

Виникає питання: чому цей «совєтський народ» та що-небудь на зразок «совєтського  народного руху» не піднялися на боротьбу за совєтську  систему тоді, коли комуністи ще були при владі? Одна з можливих відповідей (за Р. Шпорлюком) – «совєтський народ» за визначенням був спільнотою, яка нічого не робила самостійно, і в усіх справах ним керувала партія. Коли ця партія розкололася зсередини чи її лідери втратили вплив, не знайшлося інших організацій (наприклад, профспілок чи молодіжних), які б захищали систему навіть усупереч діям керівників держави. Можна згадати ще один чинник – це підтримка антисовєтських альтернатив з боку частини комуністів або ж нездатність останніх до протидії.   

Понад те, потенційний цементуючий фактор – культура совєтської дійсності (в щонайширшому тлумаченні) чи, радше, сукупність тих явищ, що іменувалися «культурою», або ототожнювалася з пропагандою, або ж її естетичний рівень ніяк не міг задовольнити природного запиту людини на свободу. Так, наприклад, періодика з феномена культури під впливом низки факторів з середини 1920-х рр. перетворюється в «інструмент» (виробнича лексика) чи «зброю» (воєнний термін) побудови нової держави, формування нової політичної еліти. За кордоном на цю метаморфозу звернули увагу ще на початку 1920-х рр. Про те, що власне совєтська періодика не подає об’єктивної картини совєтського життя, студентський гумористичний журнал «Віхоть» з іронією писав, що газету «Вісти» за пропозицією Остапа Вишні перейменували у «Свисти» через те, що «хор її кореспондентів втратив голос від завзятого співу про «комуністичний добробут» [Центральний державний архів громадських організацій України. – Ф. 269. – Оп.1. – Спр. 688. – Арк. 91.].

Більшість письменників 1920-х рр. головним своїм завданням визначала «правдиве зображення дійсності». Для прикладу - зауваження Д. Гуменної: «Мною керувала засада: хоч суб’єктивне, але правдиве зображення, без фальшу і натяжок, достосованих до стандартного штампу газетних передовиць. Я вважала, що вся вартість такого опису не так для сьогоднішнього дня, як для майбутнього. Щоб майбутнє знало, якими були початки» (цит. за: Костюк Г. У світі ідей і образів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми. 1930–1980 / Г. Костюк. – Сучасність, 1983, с. 315-316).

NB: Запропонована картина дійсності була б неповною без (хоча б побіжного) огляду тла, на якій вона розгорталася, - масового і підтримуваного державною машиною пияцтва. «Алкоголизм стал проблемой всего населения страны, так как в той или иной степени каждый гражданин соприкасался с этой бедой. Рост пьянства заставил президиум Ленсовета принять в октябре 1926 г. решение об организации первых в СССР вытрезвителей. В городах Поволжья вскоре тоже появились вытрезвители [ЦГАСО. – Ф. Р. 779. – Оп. 2. – Д. 2006., с. 34]. В сентябре 1928 г. в Самаре было введено лечение алкоголиков ультрафиолетовыми лучами [Панин С. Е. Повседневная жизнь советских городов: пьянство, проституция, преступность и борьба с ними в 1920-е годы (на материалах Пензенской губернии): Дисс. канд. ист. наук / С. Е. Панин. – Пенза, 2002., с. 41]. Потребление алкоголя рабочими с 1924 по 1928 гг. увеличилось в 8 раз. По материалам обследования, в 1927 г. в крупных городах Европейской части РСФСР расходы на пиво и вино только у молодых рабочих составляли 16-17% заработка, что в полтора раза превышало затраты на книги [Лебина Н. Б. Теневые стороны жизни советского народа 20-30-х гг. / Н. Б. Лебина // Вопросы истории. – 1994. – № 2, с. 7-8]. Так, например, в 1924 г. рабочие Ульяновска на пищу тратили 26,6 руб. ежемесячно и 5,75 руб. на выпивку (т.е. в 4,6 раза меньше), в то же время американские рабочие на выпивку тратили в 6,2 раза меньше, чем на питание [Средневолжская Коммуна. – 1929. – 7 мая]. На Ерманских лесозаводах часть рабочих на алкоголь тратили до 70-80% заработной платы [ГАВО. – Ф. Р. 37. – Оп.2. – Д. 134, с. 136].