Мандрівка крізь справжні мультики

Кава, якій 129 років. Політ на Місяць! Найдорожче місто світу. Ратуша, що грає й танцює. Це лише кілька слів про літній вояж, у який повернулася знов, коли писала цей текст...

Якщо дві попередні відпустки я провела на морях, то цього року кортіло більше драйву, емоцій та картинок. Відтак уже з квітня шукала автобусний тур до Іспанії та Рив’єри, але традиційно у мене все вийшло навпаки. У червні подалася у солодкий тур через Зальцбург, Париж, Діснейленд, Цюрих, Мюнхен, а також ми поглянули Угорщину. Автобусний тур — зовсім не складно й не виснажливо (з семи ночей був лише один нічний переїзд), навпаки — захопливо і з пригодами. Тим паче, я, як і деякі інші туристи, їхала одна, тобто це була і свого роду авантюра з новими знайомствами. Ще б пак, в одному автобусі їдуть українці з багатьох областей України — різного віку, матеріального та соціального статусів, зі своїми характером та звичками, а головне, і що найцікавіше, з менталітетом своєї області. Відтак вчергове переконалася, які всі українці ... інші.

Кава, якій 129 років

Наша мандрівка розпочалася з проїзду через Будапешт, ночівлею у місті Дьор та раннього переїзду до Зальцбургу. Була страшенна злива, яка не припинялася, холод змусив вбратися у кілька теплих светрів і придбати плащ, взуття під час екскурсії змокло, але враження від цього невеличкого австрійського міста досі зігрівають. Мені навіть здавалося, що саме така непогода дуже органічно підкреслювала місто у стилі бароко. Фортеці, замок, дім, де народився Моцарт, сади — дощ і сірість підкреслювали їхню унікальність. А ще дуже тішило, що у Зальцбургу у неділю всі магазини зачинені, відтак не було спокуси ховатися від дощу, а головне, від аури шляхетного міста з похмурою, але витонченою архітектурою... У такому місті не прокидаються споживацькі інстинкти, принаймні, у мене... Моя умиротвореність вела мене під дощем до Абатства Святого Петра. А після молитви й медитації можна було й кавувати! Як же ж — це ж Австрія зі справді доброю кавою! А зігрівалися міцним еспресо у славетній кав’ярні Fùrst, куди вчащав і Моцарт свого часу... Цьому закладу 129 років, саме тут вигадали цукерки “Моцарт”, які туристи везуть з собою на згадку про Австрію. За філіжанкою кави австрійці читали пресу та бесідували. І навіть якщо я і чула ці розмови (німецьку колись вивчала), то це було приємно, адже вони обговорювали не чергову сукню, похід на дискотеку чи людей — вони обмірковували ідеї...

Саме тут у мене вперше було відчуття, що я можу бути щасливою, коли мені надто холодно, коли мокрі ноги, коли є ризик застудитися на весь вояж; мені кортіло ходити по цим калюжам і просто спостерігати. Пам’ятаю качку, яка чимчикувала набережною поруч зі мною, оскільки Дунай вийшов з берегів. Вечір у цьому невеликому місті (165 тисяч населення) ми провели у Августинській пивоварні, в якій монахи варили пиво ще 400 років тому. Це справжній, автентичний паб з трьома великими залами з довгими столами та лавками. При цьому, майже всі місця були зайняті, однак саме велика кількість людей, які пили багато пива, створювали душевну атмосферу... Вночі під тією ж зливою ми прямували до нашого автобусу з післясмаком Батьківщини великого композитора, але вже з передчуттям рафінованого Парижу...

Політ на Місяць!

Париж ніколи не був моєю самоціллю, не шукала нагоди туди поїхати, нічого від нього не очікувала. Але ранкова кава й чорничний пай на території сонячної Франції не лише суттєво контрастували з сірою Австрією, але й викликали відчуття, коли отримуєш насолоду від якісного французького кіно. До Парижу ми приїхали на 4 години пізніше, ніж було заплановано. Цей дорогоцінний час у нас викрала повінь, яка накрила трасу Німеччини, довелося їхати селами...Париж приємно торкав мене за душу, бо бачити те, що раніше споглядала лише у кіно й читала Францію очима письменників, це справді неймовірно. Саме тут зробила найбільше знімків закоханих пар, ніж у будь-якому іншому місті. Саме тут спостерігала елегантних парижан, які, як мені видавалося, нікуди не поспішали, саме тут я особливо сильно полюбила вивчення, а не лише споглядання мистецтва — Лувр таки перевернув у мені все. Тут, по центральним вулицям складно просочитися поруч зі столиками кав’ярень, але саме це так мило вражало... А ще — чи не в останню хвилю перебування у Парижі зі своїми новими друзями шукала славетну кондитерську “La Dure”, яка пригощає гарячим шоколадом за старовинною рецептурою ще з 1863 року, і саме тут народився секрет смаку кольорового печива “макароне”.

Париж — наскрізь рафінований і величний, а для мене ж оптимальніше, коли відчуваю драйв, екстрім та емоції... Словом, те, що повертає до дитячих мрій про Діснейленд! Туди варто їхати у будь-якому віці, і не лякайтеся черг — у них ви без втоми і роздратування (тут усе продумано для комфорту навіть під час очікування) простоїте не більше 20 хвилин. Але ж нагорода за очікування... Шалений політ на Місяць, падіння у ліфті з чималої висоти... А ще цікаво й страшно провалитися у будинок з привидами або ж проїхатися гірками у суцільній темряві... А ще кортить радіти, коли бачиш справжніх героїв мультиків Діснея, які проїжджають на кадилаку повз тебе! Це місце, яким бігаєш з атракціону на атракціон (добре, що є карта, адже територія надто велика) цілий день, і зовсім не втомлюєшся... Діснейленд та Дісней студіо — це ще одна мрія, яка збулася! Три дні Парижу — це надто мало, зате ця недовершеність зробила Париж моєю самоціллю — навідатися сюди хоча би на тиждень з близькою людиною, без гіда та насичених екскурсій...

Найдорожче місто світу

Куди варто приїхати ще і не на кілька днів, а на кілька років — це до швейцарського Цюриху. Зараз його називають найдорожчим містом світу. Мабуть, і тому, що люди тут багато працюють. Якщо у Парижі швидкий темп, кафе цілодобово переповнені, то у Цюриху у будній день ви побачите вкрай мало людей, тим паче, у старій частині міста. Це перше місто, в якому справді мріється пожити хоча би рік. Тут люди не відволікаються на каву, закупи, балачки тоді, коли треба працювати. Вважаю, що гасло місцевого населення — всьому свій час, і, можливо, саме ці раціональність, працьовитість, конкретика, справи, а не розмірковування додають людям успішності й впевненості, а там і до відчуття щастя близько. Нейтральна Швейцарія штовхає до думки, що окремим людям бракує саме нейтралітету й безконфліктності, адже ці риси допомагають зберегти нервові клітини й, вірю, досягнути успіху... У цьому турі саме Цюрих найбільше мене вразив й наразі особливо мотивує...

Ратуша, що грає й танцює

Попри щасливу втому й багаж емоцій, Мюнхен таки дарує єйфорію. Десь неподалік ми чуємо мелодію, відтак прямуємо до Маріенпляц, а там сила-силенна людей милуються середньовічним спектаклем Ратуші. На її центральній вежі встановлено годинник глокеншпіль, який розігрує 15-хвилинну виставу. Щодня об 11.00 починають бити 43 ратушних дзвони, відкриваються вікна, і 32 фігури, заввишки в людський зріст, починають розігрувати сцени з міського життя, які відбувалися на Марієнплац. Герцог Вільгельм V і його дружина Рената Лотарингська відкривають лицарський турнір, що проходив на площі у 1568 році на честь їхнього весілля. Перед ними проходять герольди з трубами, прапороносці і зброєносці, закуті в зброю кінні лицарі. За сигналом герцога вони мчать один на одного і лицар з баварським щитом вибиває із сідла лотаринзького лицаря. Слідом за турніром диригент помахом палички відкриває на нижній частині годинника танець бондарів в яскраво-червоних куртках, які святкують відступ чуми в 1517 році.

Мої асоціації зі столицею Баварії — Ратуша, музей BMW й дітлахи, які вчаться у школі до кінця липня.

Опісля Німеччини був ще Егер, однак він для мене вже був майже домом, адже звідти до домівки всього кілька годин. І зараз надто тішуся, що пишу цей текст — він повертає мене у гарну мандрівку й стимулює якнайшвидше здійснити нову.