Витязь інтелектуальної чесності

"Інтелектуал послуговується словом, щоб запропонувати власну інтерпретацію світу, і хоче не лише переказувати правду, але й творити її" (Лєшек Колаковський).

«Є така порода: центральноєвропейські джентльмени. Для тих, хто її ніколи не зустрічав або не помічав, подам короткий опис: як правило, центральноєвропейські джентльмени а) походять із земель колишньої Австро-Угорської імперії або прилеглих до неї територій; б) вирізняються гострим розумом і добрим почуттям гумору; в) читають більшістю великих європейських мов (тобто англійською, німецькою, французькою, італійською і, часом, російською – а нерідко ще й латиною і грекою) та, звичайно, місцевими центральноєвропейськими мовами; г) кожною мовою розмовляють із сильним акцентом, часом навіть своєю власною; ) last but not least: здобули світову славу як лавреати Нобелівської премії, професори Гарварду, Кембріджу, Колумбії чи Оксфорду, видавці впливових журналів та газет чи всесвітньовідомі режисери і т.п., а тому д) їхні книжки, статті та фільми за частотою цитувань завжди стоять на чолі всіх більш чи менш поважних світових списків.

Щоб краще зрозуміти, про кого йдеться, назву конкретні прізвища: Ісайя Берлін, Зигмунт Бауман, Александр Ершенкрон, Ернест Еллнер, Іштван Деак, Лешек Колаковський, Чеслав Мілош, Карл Поппер, Джордж Сорос, Мілош Форман, Ігор Шевченко та ін.» (Ярослав Грицак, історик, професор Українського Католицького університету. З передмови до книжки «У пошуках майбутнього часу»).

Філософ, історик ідеї, дослідник релігії, прозаїк, есеїст, публіцист, автор трьох десятків книг і близько 400 різножанрових публікацій, перший лауреат заснованої Бібліотекою Конгресу США премії Джона Клюге. Наприкінці літ він усе більше віддавав перевагу усній формі викладу – так постав цикл передач, в яких «польський Сократ» знову зводив філософію з небес на землю, уже в травматичному ХХ столітті. 1959 року у журналі «Twórczość» (№ 10) Колаковський опублікував есей «Жрець і блазень» - не лише першу «ластівку» своєї міжнародної слави, а й пролог до формування нової польської інтелігенції, що стала згодом з робітниками «Солідарності» по один бік барикад. «Здолавши шлях до мудрості, філософ відкриває для себе речі, які простим мудрим людям були відомі споконвіку… Я не маю жодних амбіцій бути вчителем, який відкриває нові горизонти. Мої амбіції – невеликі. Я стою на тому, що ми не говоримо у філософії нічого нового. Ми – епігони, але нас це не гнітить».

Колаковський був інтелектуалом відповідно до власної ж дефініції (есей «Інтелектуали», 1979): «ми маємо на увазі не всіх, чия праця пов’язана зі словом, а лише тих, у чиїй діяльності слово перетворюється на силу творчу (а значить, і руйнівну), хто не просто як посередник переказує слова, а використовує їх, щоб накидати іншим людям якесь особливе світосприйняття і в такий спосіб творити новий світ… Інтелектуал, по суті, не є ані дослідником, ані відкривачем. Його претензії простягаються далі: він послуговується словом, щоб запропонувати власну інтерпретацію світу, і хоче не лише переказувати правду, але й творити її. Він не стоїть на сторожі слова, а продукує його».

Тобто інтелектуал у розумінні Колаковського зовсім не обов’язково має бути людиною із захмарним IQ чи блискучою освітою. Також (Колаковський прямо про це говорить) інтелектуалами не є представники визначених «інтелектуальних» професій, як-от священники, учителі чи науковці. Тобто не є, якщо не виходять за межі своїх безпосередніх професійних занять – зберігання в ритуалі священних текстів, передавання знань і дослідження наявного світу. Але можуть бути, якщо прочнуть продукувати нові образи світу і нав’язувати їх іншим людям. Своєю чергою продукувати і нав’язувати вони можуть більш або менш успішно, сумлінно або по-шахрайськи, мудро або по-дурному. Так само те, що вони нав’язують, може бути рятівним для спільноти, а може й згубним. Одне слово, назвати когось інтелектуалом не означає ні похвалити цю людину, ні розкритикувати, а означає вказати на спосіб її поводження зі словом як інструментом впливу на більшу групу людей.             

Втративши в горнилі Другої світової війни батька, який загинув у в'язниці гестапо, Лєшек Колаковський з надіями зустрічав Червону армію, ба навіть поповнив лави Польської об’єднаної робітничої партії. Як писав мислитель через кілька десятиліть, ««Важко переконуватися в тому, що десятиліття комунізму були якимось неприродним проваллям в історичному процесі, цілком змарнованим часом, повним розривом тяглості,відхиленням від норми; але не менш важко і неприємно визнавати, що комунізм є невід’ємною частиною національного минулого — бо в цьому випадку нація має нести тягар відповідальності. Існує таке поняття, як національна провина; інакше не було б потреби в тому, щоб люди спокутували гріхи власних націй, гріхи, до яких вони самі особисто не мають відношення. Хіба спромоглася б купка божевільних злочинців, таких як Ленін чи Сталін, одноосібно зґвалтувати половину Європи та Азії? Так не буває, хоч зрозуміло, що набагато приємніше вірити саме в такий варіант і жити з непорушним сумлінням жертви насильства.

Оскільки комунізм був справжнім страхіттям, стає нормою віра в те, що докомуністичне минуле, передусім царська Росія, було нескінченним святом радощів. В обох випадках ці уявлення про історію, досить популярні, не збігаються з реальністю. Тут, власне, немає на що скаржитися. Самообман є необхідною частиною життя як особистості, так і нації; він забезпечує нас моральним спокоєм» (Цит. за: Amidst moving rains // Daedalus. 121. — 1992. — N 2).

Від 1956 року праці Колаковського (першою була стаття «Чим є соціялізм») починають поширюватися у самвидаві. Протягом десяти наступних років молодий філософ перебуває у двоїстому становищі: ніби дисидент, але водночас доктор наук, потім професор, завідувач катедри історії новочасної філософії Варшавського університету (знаний із доброго почуття гумору Колаковський запропонував свою формулу, як ідеально влаштувати академічну кар’єру: щойно молода людина захистить дисертацію, їй треба дати максимальну зарплату й величезний кабінет. А потім щоразу втинати зарплату й кабінет рівно вдвічі, коли вона видасть чергову книжку. Мораль цього анекдоту ясна: значної частини наукової продукції можна би спокійно не писати й не видавати. Бо насправді ці видання, окрім заспокоєння авторського ego, великої користи не приносять, а лише посилюють загальний стрес, що його супроводжує лавиноподібне зростання інформації в сучасному світі).

Поміркована – порівняно з радянською – польська комуністична влада щойно в 1966 році по-справжньому розгнівалася на Колаковського, відібравши в нього катедру і вигнавши з партії. Ще за два роки, після «березневих заворушень» і заборони на працю та публікування, Колаковський був змушений покинути батьківщину.

У «Тезах про надію і безнадійність» (Leszek Kołakowski. «Tezy o nadzieii beznadziejności» (1971). Переклад із польської Костянтина Москальця) Колаковський писав: «Стисло викладемо головні арґументи, що їх зазвичай наводять на користь твердження про неможливість реформувати комуністичну суспільну систему в її теперішньому вигляді.

Твердження проголошує, що основною суспільною функцією цієї системи є утримання монопольної та неконтрольованої влади правлячого апарату; всілякі інституційні та фактичні зміни, що відбулися або можуть статися, не зачіпають цього основного принципу, якому підпорядковуються будь-які політичні й економічні починання владців; монополію деспотичної влади не можна усунути частково (що здається мало не тавтологією, позаяк монополія не може бути «частковою» за природою). Отже, всі майбутні зміни, які можна уявити, в рамках системи є неістотними і легко скасовуваними, бо їх не можна інституціювати без розпаду всього механізму. Задоволення основних сподівань і робітничого класу, й інтеліґенції неможливе в рамках, що їх визначає головна функція системи.

Маємо справу з організмом абсолютно негнучким, позбавленим механізмів самореґулювання і здатним до змін тільки перед лицем раптових катастроф, які стаються час від часу, не залишаючи, однак, жодних слідів у фізіології цілого – окрім поверхових поступок і перегрупувань у середовищі владних клік. Сталінізм у точному значенні цього слова, тобто кривава й абсолютна одноосібна тиранія, був найдосконалішим утіленням практичних засновків системи; пізніші зміни, зокрема, значне пом’якшення терористичної форми правління, хоч і важливе з погляду безпеки осіб, ні вчому, проте, не змінило деспотичної природи системи і не обмежило питомо соціялістичних форм утиску та визиску. Позаяк основні функції цієї суспільної системи спрямовані проти суспільства, що його, своєю чергою, позбавлено будь-яких інституційних форм самозахисту, то єдина уявлювана переміна повинна мати характер раптового перевороту. Ба більше, такий переворот можна уявити тільки в масштабі всієї світової соціялістичної системи, оскільки, відповідно до загальновідомого досвіду, совєтську військову перевагу завжди використовуватимуть, щоби придушити будь-які місцеві революційні спроби.

Наслідком такого перевороту мало би стати, згідно зі сподіваннями одних, соціялістичне суспільство, в сенсі, що його визначає марксистська традиція (тобто суспільне управління процесами виробництва і розподілу, яке створює представницьку систему), або, як сподіваються інші, перехід на західноевропейську модель капіталізму, яка перед лицем економічного й ідейного банкрутства соціялізму є єдиним вартим довіри шляхом розвитку.

А ось найважливіші особливості совєтської моделі соціялізму, через які, згідно з цією арґументацією, всілякі сподівання на її часткове, поступове чи здійснюване шляхом почергових реформ «вилюднення» мусять бути даремні (йдеться про «структурні» особливості, які можна виявити в усіх країнах, побудованих за совєтським зразком).

Свободу інформації – необхідну умову належного функціонування і економіки, і освіти й культури – неможливо уявити без руйнування всієї системи влади, яка в умовах вільного перетікання інформації неминуче швидко загинула б. Але, що більше, нездійсненним є також проєкт замкненої інформації, доступної для владних кіл у дозах, що відповідають їхньому місцю в ієрархії влади. Інакше кажучи, правителі, тішачи себе щодо цього сподіваннями або навіть активно вимагаючи несфальшованої інформації для власного вжитку, неминуче залишатимуться дезінформовані і час від часу мусять ставати жертвами власної брехні. Щоправда, минули часи, коли Сталін давав собі раду з недостатньо рожевою статистикою, винищуючи статистиків, а відомості з колгоспного життя черпав у фільмах про колгоспи.

Проте усунення карикатурного дезінформування не змінює факту, що дезінформування осіб, котрі перебувають при владі, також вбудовано в механізм. Виникає це щонайменше з двох обставин. По-перше, постачальниками закритої інформації найчастіше є ті самі особи, котрі на нижчих щаблях владного апарату несуть відповідальність за справи, про які інформують. Тому тут нормальним, а не винятковим явищем є те, що небажана інформація стає само-доносом, якого важко чекати в ширшому масштабі від людей, а також те, що за повідомлення бажаних відомостей винагороджують, натомість за небажані – карають.

Ця система, звичайно, у природний спосіб поширюється на всі категорії інформаторів. Приклади покарання за повідомлення поганих новин незліченні й усім відомі. По-друге, нагромадження інформації про суспільне життя, не обмежене нічим, окрім прагнення з’ясувати фактичний стан речей, вимагало би залучити значний апарат, вільний від будь-якого політичного пристосуванства, що працював би в умовах цілковитої свободи збирання, хоч і не поширення, відомостей. Такий апарат був би не тільки неприродним дивоглядом у системі, але й становив би джерело політичної небезпеки, позаяк це був би організм, принципово непідвладний «ідеологічним» обмеженням і вільний від обов’язків догоджати.

Понад те, значна маса інформації, зібраної в такий спосіб, неминуче посилює внутрішню напругу і конфлікти на вищих щаблях апарату, який користується нею, оскільки майже не існує цілком невинної інформації, а несфальшовані відомості про суспільне життя негайно використовують усі конкурентні групи або кліки, що прагнуть обійняти вищі посади, проти теперішніх посадовців.

Отже, хоча загальне правило самонавіювання і самообману, на перший погляд, здається справою глупоти, насправді воно є одним із самозахисних механізмів системи. Справді, групи, котрі перебувають при владі, деколи платять за брехню, яку самі створюють, однак у підсумку ці витрати, які зміцнюють стабільність і безпеку влади, їм відшкодовуються (тим більше, що значна частина витрат у результаті лягає на плечі суспільства).

Наступною особливістю соціялізму в його теперішній, совєтській версії, є неминуче розумове та моральне деґрадування апарату, котрий ухвалює найважливіші для суспільного життя рішення. Це так само спосіб дії політичного механізму, а не наслідок злої чи доброї волі осіб при владі. Цей механізм створює строго однонапрямкову залежність усередині ієрархії, що є наслідком монополії влади; тим самим, як і в усіх деспотичних системах, позитивними рисами в особистій кар’єрі (тобто рисами, що полегшують сходження ієрархічними щаблями) стають сервілізм, боягузтво, брак ініціятиви, готовність до послуху перед начальниками, готовність доносити, байдужість до суспільної думки та публічного інтересу.

Неґативними рисами, навпаки, стають здатність до ініціятиви, піклування про загальні справи, послуговування критеріями істини, доцільности й суспільної користи без озирання на інтереси апарату. Механізм влади спричинює природний неґативний добір керівних кадрів у всіх сферах владного апарату, а в партійному апараті найбільше.

Чотирнадцятилітнє правління Ґомулки в Польщі надзвичайно яскраво підтверджує цю істину. Його винятково характерною особливістю було систематичне витіснення компетентних і наділених ініціятивою людей на користь боягузливих і покірливих посередностей. Процес, що відбувався від березня 1968 року: масова підтримка неуків, донощиків або й просто бандитів («вторгнення блощиць», як це називали у Варшаві), –був тільки прискоренням та інтенсифікацією явищ, що тривали вже багато років. Як і в усіх справах на світі, можна і в цій царині навести винятки, але надто нечисленні. Часом у моменти кризи спостерігаємо зворотні процеси, однак вони не скасовують засадничої тенденції системи, що природно мусить трактувати компетентність та ініціятивність як ворожі їй явища.

Різні складники керівницької машинерії підлягають цьому процесові контрселекції неоднаковою мірою, тому в багатьох галузях економічної та промислової адміністрації завжди можна знайти чимало компетентних і активних осіб, що вперто розбивають собі голови об мур байдужости, страху і нездарности, яким оперезано партійний апарат. Однак найменше їх можна знайти в тому-таки партійному апараті й у його політичних та пропаґандистських відгалуженнях, де найбільше тріюмфує принцип добору найгірших.

Той самий принцип монополістичної влади створює необхідність безупинно працювати над дезінтеґрацією суспільства і руйнуванням будь-яких форм суспільного життя, що їх не декретує владний апарат. Позаяк суспільні конфлікти аж ніяк не усувають, а тлумлять репресіями та приховують за допомогою ідеологічної фразеології, вони шукають найрізноманітніших шляхів вираження, а це також стає причиною того, що найневинніші форми суспільної організації, котрі не перебувають під поліційним наглядом, можуть справді перетворюватися на опозиційні осередки. Звідси прагнення «одержавити» будь-які форми громадського життя, звідси безперестанний тиск, спрямований на деструкцію всіх спонтанних суспільних зв’язків задля примусових псевдозв’язків із їхніми неґативними та руйнівними функціями, що не репрезентують нічиїх інтересів, окрім інтересів панівного класу. Система потребує ворогів, але смертельно боїться будь-якої форми організованої опозиції; вона хоче мати тільки тих ворогів, яких сама визначить і яких долатиме за правилами, які сама встановить.

Природною потребою деспотизму є залякувати людей, водночас позбавляючи їх засобів організованого опору. Одне зі знарядь цієї мети – зробити карне законодавство зумисно каламутним і багатозначним, щоби якомога більше громадян могли почуватися злочинцями, а масштаб актуальних репресій не обмежувався точними правовими окресленнями, улягаючи довільному маніпулюванню і довільним рішенням поліції та партії.

В суті речей, природа системи вимагає цілковитої концентрації керівного центру. Тому правдою є те, що влада Сталіна (і його місцевих зменшених подоб) була найдосконалішим утіленням принципів деспотичного соціялізму. Але й неможливість її повернути постає з неможливости узгодити дві цінності, однаково істотні для правлячого апарату: єдність і безпеку. Конфлікти конкурентів усередині апарату не можна узаконити без загрози руйнування всієї системи, бо таке узаконення означало би леґалізацію фракційної діяльности в партії, що не надто вже відрізняється від багатопартійности. Однак групи, кліки і клани, що спонтанно виникають, відповідно до різних критеріїв добору та різних зв’язків інтересу, становлять неминучий продукт суспільного життя.

Тому ідеалом є абсолютна тиранія одного самодержця, обмеженого розумово і морально настільки, щоб його не стримували жодні «абстрактні» принципи, але й достатньо спритного, щоби зірвати будь-яку кристалізацію груп в апараті за допомогою чергових убивств і чисток, ось так утримуючи інструменти правління в стані постійної плинности і страху. Та саме це виразно суперечить потребі безпеки цього-таки апарату, який (чому важко дивуватися) не хоче жити в становищі, коли кожен його функціонер, у тому числі члени секретаріяту і політбюра партії, може за одну хвилину перебратися зі свого кабінету до підвалів поліції за одним кивком шефа. Тому перехід від єдиновладдя до олігархії, яку називають «колеґіяльним керівництвом», належить до найбільших інтересів правлячої машини і аж ніяк не є неістотним, хоча може здаватися, що для гноблених людей немає великої різниці, хто підписує документи, які обіцяють їм утиск: один чи десятеро.

Олігархія, звичайно, не означає жодної «демократизації», хоча означає значне обмеження терористичнихформ правління; однак, окрім цього, вона означає серйозне порушення стабільности влади і її неминучу децентралізацію (як і раніш: не демократизацію), тобто закріплення позицій і розширення прав місцевих апаратів. Цей апарат уже не здатний запобігти прихованій фракційності й мусить створювати конкурентні тіла, які безупинно послаблюють його ефективність.

Із другого боку, знову ж таки, рух опору є найправдоподібнішим і найефективнішим зовсім не тоді, коли утиск найдошкульніший і терор найсильніший, а навпаки, в моменти відносних послаблень, що їх викликає дезінтеґрація владного апарату; цим влучним спостереженням завдячуємо Лєніну. Щоправда, наявні нині апарати не такі сприйнятливі до ідеологічних потрясінь, як апарат сталінський, котрий через це втратив рівновагу після морального руйнування вождя; але вони здеморалізовані та хронічно хворі на внутрішні конфлікти суперницьких груп. Усі ці групи зацікавлені в тому, щоб суспільство не виявило їхнього існування, але затаювання в цій сфері ніколи не може бути цілком успішним – і воно зовсім безуспішне всередині політичної машинерії. Частковий параліч апарату стає тут невиліковним, природним шляхом проходячи чергові ремісії та погіршення, оскільки його стабільність залежить від кількох самостійних чинників, спільну дію котрих важко, звичайно, передбачити.

В цьому сенсі можна сказати, що вимушена ситуацією часткова «десталінізація» сталінізму запустила в дію механізм деґрадації влади, який уможливлює ефективність руху опору. Іншими словами: допоки апарат стабільний та імунізований до політичних потрясінь, він може взагалі не рахуватися із незадоволенням населення. Але втративши цю стабільність, він мусить оплачувати зменшення страху перед вождем та власною поліцією безперестанним страхом перед суспільством, перед конкурентами, перед домашніми або закордонними начальниками, перед робітничим класом, перед інтеліґенцією і навіть перед нечисленними группами інтелектуалів.

Наступною неусувною внутрішньою суперечністю бюрократичного соціялізму є конфлікт між попитом на радикальну зміну ідеології та неможливістю позбутися ідеології сталінсько-лєнінської. На відміну від демократичних політичних організмів, які можуть покликатися на суспільний консенсус як на принцип своєї леґальности, деспотизм, позбавлений представницьких механізмів, мусить неминуче мати в розпорядженні різновид ідеологічної «системи», бодай найнікчемнішої, щоби зберегти позірну леґітимізацію свого існування. Жодна держава і жодна система влади не може обійтися без леґітимізації, хай це буде спадщина королівської харизми чи вільні вибори. За відсутности цих двох можливостей леґітимізація має ідеологічний характер; нею стає принцип, відповідно до якого партія, що перебуває при владі, втілює інтереси робітничого класу, а також усього народу, що держава – це частина великого світового руху робітничого класу, який зміцнив своє панування в певних частинах світу, очікуючина подальше. Як відомо, ідеологія виконує в цій системі влади зовсім іншу функцію, аніж у демократичних устроях, хоч би як жалюгідно звучали її засади при зіставленні з реальністю.

Нині ідеологія в соціялістичному світі є для апарату обтяжливим горбом, якого він, проте, ніяк не може позбутися. Інтернаціональна фразеологія необхідна совєтським властям, оскільки це єдина леґітимізація їхнього зовнішнього панування; необхідна залежній від них владі місцевій – як виправдання і їхньої залежности, і власної влади. Могло би здаватися, наприклад, що совєтські керівники можуть цілковито нехтувати непанівними комуністичними партіями, котрих вони врешті-решт не хочуть підштовхувати до справжньої боротьби за владу, і що евентуальні розколи в тих партіях або їхні відхилення не мають політичного значення. Насправді це не так, бо цілковита і явна відмова від комуністичного руху в країнах, не підпорядкованих совєтському контролю, могла би мати успіх тільки завдяки відмові від принципів, котрі, власне, цей контроль виправдовують. Тому правителі стають жертвою власної ідеології разом із усім її безглуздям.

Це парадоксальне явище, коли ідеологія, в яку практично всі перестали вірити: і ті, що велять її проповідувати, і ті, що заробляють на її проповідуванні, і ті, що змушені її вислуховувати, – надалі залишається справою смертельної ваги для існування політичної системи. Мертвий і вже ґротескний витвір, званий марксизмом-лєнінізмом, надалі висить на шиї владних осіб, мов безнадійна пухлина, що сковує свободу рухів.

Ця ідеологія в країнах совєтського блоку не має жодної переконливої вартости, про що урядовцям добре відомо; тому пропаґанда, розрахована хоч на якийсь відгук у населення, а також у самій партії, дедалі менше покликається на неї, майже повністю зосереджуючись на ідеях державних і національних інтересів. Але саме ця обставина породжує нову суперечність у системі. Як відомо, окрім пропаґанди артикульованої, в тих країнах існує пропаґанда неартикульована, подеколи важливіша за першу, тобто певні ідеї або принципи, які неможливо просто сформулювати в промовах або в газетах і які, однак, треба повідомити населенню. У Совєтському Союзі це великодержавна ідея, слава великої імперії, що панує над велетенськими просторами земної кулі в більш або менш безпосередній спосіб. Імперська ідеологія, на відміну від офіційного марксизму-лєнінізму, справді може розраховувати на певний успіх. Але в країнах народної демократії ця невисловлювана ідеологія є ідеологією страху перед совєтськими танками, прищепленою за допомогою найрізноманітніших засобів алюзії. У цьому випадку неартикульована ідеологія, на відміну від артикульованої, може так само розраховувати на певний успіх у суспільстві; щоб переконати людей у тому, що російські вожді можуть жорстоко розправитися з кожним недостатньо слухняним протекторатом, справді не треба особливо витончених арґументів.

Обидві неартикульовані ідеології – центральна і периферійна - до певної міри збігаються в наслідках, але розраховувати на цю збіжність як на міцну підставу панування було би надто короткозорою політикою; не тільки тому, що в обох випадках неартикульована ідеологія є не доповненням, а яскравим запереченням офіційної, але й тому, що вона може досягнути своїх наслідків – тимчасової пацифікації – тільки ціною увічнення і підсилення взаємних національних ворожнеч, що здається корисним у часи спокою, але в кризових обставинах стає вкрай небезпечним. Тим часом, немає іншого виходу, якщо владний апарат має зберегти бодай мінімальний контакт із суспільством.

Серед історичних жартиків Сталіна зберігся відомий вислів: «А скільки дивізій має папа?». Убогість цього запитання найдокладніше розкриває убогість політичної системи, яка втратила все, окрім дивізій (погоджуюся, що це немало), не вміє вірити ні у що поза дивізіями і навіть пишається цим як ідеологією здорового реалізму, безпам’ятна до того, що сама вона виникла завдяки лютневій і жовтневій російській революціям, які перемогли не силою дивізій, а силою морального розкладу царської імперії та армії. Ідеологічний параліч бюрократичного соціялізму стає дедалі ширшим і незворотнішим; чергові кампанії і наради партійних інстанційна тему «ідеологічної боротьби» можуть виробляти нові засоби репресій і залякування, однак вони не здатні запропонувати суспільству нічого, окрім тих самих нудотних фраз. Усі спроби відвернути це лихо йдуть у двох напрямках: націоналістичної фразеології або ж фразеології порядку та продуктивности; довкола цих гасел зосереджуються окремі фракції. Проте перша фразеологія має незначну вартість, бо принципове і центральне питання справжньої суверенности нації від природи становить для неї неподоланний бар’єр. Другий тип