Чи варто жаліти жебраків?

Таке питання, напевно, виникало в частини свідомих громадян. Як відповісти на таку дилему – вирішувати кожному, відповідно до його переконань. Для себе ж я вирішила – жодної копійки таким людям.

«Эй, ребята, как допьете вы вино,

Мне бутылки вы оставьте за одно.

Пожалейте вы несчастного БОМЖу.

Я их в сумку аккуратно положу.

Отнесу я завтра их в приемный пункт.

Мне за них 60 копеек отдадут.

 Я куплю буханку хлеба и сырок,

Чтобы с голоду не протянуть мне ног».

— «Сектор Газа»

«Дєточка, поможи бабушці», – таке прохання про допомогу чую, коли проходжу повз Центральний ринок. Після подібних слів мене завжди «розпирає» від обурення. Наскільки мені відомо, малозахищені особи (інваліди, пенсіонери) отримують від держави певні соціальні виплати. Так, це копійки порівняно з вартістю комунальних послуг чи цінами на продукти харчування. Але, що заважає таким людям заробити, а не просити? Відповідь очевидна – просити легше.

Я підтримую тих, хто докладає зусиль аби покращити своє життя. Чоловіки на інвалідних візках у центрі міста продають газети, а не просто сидять із протягнутою рукою. Пам’ятаю, теж у центрі, біля одного з магазинів канцтоварів бабця співала пісні й поціновувачі її співу могли кинути гроші в скриньку. Іноді на вулиці бачимо діда, що грає на гармошці й щось наспівує. Таким людям, як на мене, можна покласти (не кинути!) копійчину. Вони не клянчать наші гроші, а обмінюють на свій талант!

Я прихильна до тих людей, які… нишпорять у смітниках – збирають пляшки, коробки, щоб потім все це здати у відповідні пункти обміну. Вони не відбирають це у тих, хто може себе забезпечити, а забирають непотріб для нас. Для них же – це чи не єдиний заробіток. До речі, наше місто постійно потребує двірників, чим не заробіток? Так, зарплата невелика, але чесна.

Ви помітили, що чимало жебраків чекають на нас біля банкоматів? Яка в таких людей логіка: сюди йтимуть потенційні носії грошей?! Такі вчинки в мене викликають відразу. От купити безпритульній собаці булку, як на мене, правильний вчинок. Тварина не винна в тому, що живе на вулиці, вона не може заробити на своє прожиття.

 Жебраки – чудові психологи. Вони знають, коли, кому і як сказати, щоб викликати жалість. Спекуляції на необхідності операції – окрема тема. Для нужденних є притулки, благодійні організації. Але чому туди по допомогу не звертаються масово? Мене завжди дивує: чому я маю працювати, думати, як збільшити свій дохід, а вони (жебраки) стоять із протягнутою рукою, згадують Бога, благословляють усіх прохожих із надією на «легкі» гроші? Кожен обирає для себе – давати милостиню чи ні. Але допоки наше суспільство кидатиме копійки в коробки жебраків і думатиме, що таким чином замолить свої гріхи, проблема жебрацтва існуватиме.