Варшавський договір 1920р.

      

У сучасній історичній науці посилився інтерес до вивчення доби національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років, коли в огні збройної боротьби український народ відроджував свою державність. Ця доба нерозривно пов'язана з ім'ям Симона Петлюри — Голови Директорії і Головного Отамана Військ Української Народної Республіки.

      У квітні 1920 року почалася війна між Радянською Росією та Польщею, з нагоди якої польський уряд щосили намагався розширити кордони своєї держави за рахунок українських і білоруських земель, які перебували під радянським контролем. 22 квітня 1920 року у Варшаві, між головним отаманом С. Петлюрою та керівником Польщі Ю. Пілсудським, був укладений воєнно-політичний договір про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Участь поляків у цій угоді мотивувалася прагненням створити між Польщею та Росією східноукраїнську буферну державу.Цей пакт отримав назву Варшавського договору.

        Тобто Варшавський договір-це міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.

        Як відомо,ця угода мала велике значення для УНР. Попри це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Якби ці поступки не були б зроблені,то це означало б зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно деякими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.

        Цей договір забеспечував ряд привелегій для України,а саме:

   -визнання Української Народної Республіки;

   -Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України;

   -гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні;

   -найважливішою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства В.Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України;

   -відмова Юзефа Пілсудського від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року;

   -передача Польщі західноукраїнських земель: Лемківщини, Підляшшя, Галичини, Західної Волині, Посяння, Холмщини і частини Полісся;

   -підпорядкування збройних сил Української Народної Республіки польському командуванню;

   -зобов’язання українського уряду утримувати війська Польщі на території України;

   -згода УНР на спільну з Польщею валюту.

       Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками Петлюри – Винниченком, Грушевським та іншими,через це Симонові Петлюрі не вдалось реалізувати його цілком.

       Пізніше, у жовтні 1920 року, по закінченні польсько-радянської війни, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.

        Особистого авторитету Петлюри виявилося недостатньо для того, щоб подолати серед численного селянства неприязнь до його союзників – поляків. У червні більшовики вдалися до контрнаступу, який привів до польсько-радянських мирних переговорів і розриву поляків з Симоном Петлюрою.

       Отже,цей союз був наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року. Ставлячись з недовір’ям як до «червоної», так і «білої» Росії, представники уряду УНР на переговорах у Варшаві пішли тоді на великі поступки Польщі, аби тільки не припиняти боротьбу проти більшовиків за незалежну Україну. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в «продажі України полякам», С. Петлюра писав: «Угода, підписана урядом УНР з Польщею є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу, або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було».