У статті розглянуті особливості правового регулювання відносин надрокористування та охорони надр на території різних суверенних держав, а також виокремлено проблеми, що існують в Україні в аспекті правового регулювання діяльності іноземних суб’єктів у сфері надрокористування.
Виділення названих інститутів і галузей тягне за собою необхідність аналізу тих міжнародно-правових документів, які комплексно регулюють відносини надрокористування.
До основних джерел міжнародного права, що регулюють відносини надрокористування належать наступні:
1. Резолюція ГА ООН № 626 від 21.12.1952 «Право вільної експлуатації природничих багатств та ресурсів»;
2. Резолюція ГА ООН № 1803 від 14.12.1962 «Постійний суверенітет над природними ресурсами»;
3. Конвенція ООН по морському праву 1982 р.
Згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй і принципами міжнародного права держави мають суверенне право експлуатувати свої власні ресурси відповідно до їх власної політики стосовно навколишнього середовища, а також несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність, здійснювана в рамках їх юрисдикції і контролю, не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів, що знаходяться за межами дії національної юрисдикції.
До інших міжнародно-правових документів, які комплексно регулюють відносини держав у сфері надрокористування, належать універсальні та регіональні міжнародні договори, об'єктом правового регулювання яких є співробітництво держав з розвідки, розробки і постачання різних корисних копалин в надрах землі, тобто неорганічних речовин природного походження (руд і мінералів), органіки (енергетичних ресурсів) і мінералізованих підземних вод. Варто відзначити, що наявність загального об'єкта міжнародно-правового регулювання (а саме – всієї сукупності природних ресурсів) обумовлює однорідний характер міжнародних природоресурсних відносин.
До таких регіональних міжнародних договорів, варто віднести Гірничу хартію держав-учасників СНД 1997 р. та Угоду про співробітництво в галузі вивчення, розвідки і використання мінерально-сировинних ресурсів, які серед основних цілей в галузі розвідки і використання мінерально-сировинних ресурсів передбачають поетапне зближення законодавчих та інших нормативних актів у сфері вивчення, розвідки, використання і охорони надр.
До інших регіональних міжнародних договорів, регулюючих відносини у сфері надрокористування варто також віднести прийняту в 1994 р. Європейську енергетичну хартію, що носить декларативний характер і не містить юридично обов'язкових приписів, але що стала першим міжнародно-правовим актом, спрямованим на лібералізацію енергетики та забезпечення надійного і ефективного енергопостачання.
Договір до енергетичної хартії (далі – ДЕХ) 1994 року також стосується питань міждержавного співробітництва у сфері енергетики, проте, на відміну від енергетичної хартії, є юридично обов'язковою багатосторонньою угодою.
ДЕХ розвинув положення енергетичної хартії, регламентуючи чотири основні напрямки:
- захист інвестицій, а також захист від некомерційних ризиків;
- створення недискримінаційних умов торгівлі енергетичними матеріалами, продуктами та пов'язаним з енергетикою устаткуванням на основі правил СОТ і свободи транзиту енергії;
- механізм вирішення спорів між державами-учасницями, а також між інвесторами та приймаючими країнами;
- сприяння підвищенню енергоефективності та зведення до мінімуму впливу виробництва і видобутку енергії на навколишнє середовище.
ДЕХ закріпив ряд принципово нових положень в області надрокористування, транзиту і збуту енергоносіїв. Хоча він не є універсальним міжнародно-правовим договором, цей документ є моделлю взаємодії інституційних структур, необхідною для стимулювання інвестицій і торгівлі в енергетичних і пов’язаних із ними галузях в усьому світі, та містить механізм покриття ризиків реалізації інвестиційних проектів.
На підставі зазначених особливостей в правовому регулюванні енергетичних і мінеральних ресурсів, а також того факту, що в даний час заключається все більше міжнародних договорів, предметом яких є відносини з розвідки та експлуатації виключно енергетичних ресурсів, слід диференціювати правові режими вивчення та освоєння енергетичних ресурсів і неорганічних ресурсів надр. Більш того, в законодавстві деяких держав (Норвегії, Венесуели, Казахстану) чітко розмежовані правові режими надрокористування на суші і на континентальному шельфі. У Норвегії такі режими встановлені законом «Про розвідку і видобуток нафти і газу в надрах на суші» та законом «Про нафтову діяльність», який регулює відносини надрокористувачів на шельфі.
Виділення правового режиму освоєння і експлуатації енергетичних ресурсів як інституту міжнаного природоресурсного права пояснюється особливою актуальністю проблеми забезпечення енергетичної безпеки в сучасному світі.
Провідна роль енергетичних ресурсів серед корисних копалин пояснюється:
- створенням міжнародних організацій спеціальної компетенції, основним завданням яких є регулювання світового ринку енергетичних ресурсів (ОПЕК, МЕА, регіональні міжнародні організації);
- формуванням глобальних ринків енергоносіїв та інвестицій на основі міжнародних договорів;
- підвищенням залежності економіки держав від поставок енергоносіїв.
Регулювання міжнародно-правового співробітництва держав у сфері надрокористування є особливо актуальним у період глобалізації. Тенденція зменшення ролі держави в питаннях надрокористування з роками посилюється, особливо після прийняття директив Європейського Союзу і підписання у 1994 р. Договору до Енергетичної хартії. Натомість, зростає роль іноземних компаній, у тому числі ТНК, які провадять діяльність у сфері надрокористування.
У країнах із розвиненою гірничодобувною промисловістю значну роль відіграє законодавство щодо видобутку корисних копалин іноземними надрокористувачами. Так, для отримання ліцензії на видобуток нафти на континентальному шельфі Норвегії іноземна компанія має заснувати в країні дочірню фірму. При цьому влада систематично вимагає від закордонних материнських компаній гарантій для забезпечення виконання тих зобов’язань, які дочірня фірма має у зв’язку з роботами на норвезькому шельфі, особливо щодо відповідальності за забруднення навколишнього природного середовища та у зв’язку з поверненням родовища й проведенням на ньому ліквідаційних робіт.
У Швеції розробка корисних копалин може відбуватися лише через зареєстрований шведський філіал.
В Австралії видобуток залізної руди здійснюють транснаціональні корпорації Rio Tinto, BHP Billiton, впливати на які держава може лише за допомогою формування законодавчої політики, контролю за дотриманням соціальних і екологічних стандартів тощо.
У Китайській Народній Республіці одним із головних завдань реформи 1979 р. було створення сприятливого клімату для залучення іноземних компаній в національну економіку, в тому числі в нафтогазову промисловість, особливо у видобуток на морському шельфі. У 1982 р. Держрада КНР затвердила «Правила про спільне нафтогазодобування з іноземними інвесторами на морі» – перший правовий акт, що регулює діяльність іноземних нафтових компаній у нафтогазодобуванні. Тоді в Китаї сформувалась організаційно-правова система регулювання даної діяльності, що сприяє заохоченню й захисту інтересів іноземних нафтових компаній та одночасно розвитку китайської нафтової промисловості.
Китайське законодавство про надрокористування забезпечило сприятливий інвестиційний клімат іноземним компаніям, у результаті чого видобуток нафти збільшився, особливо на морському шельфі. Поступово національні нафтові компанії нагромадили необхідний досвід і кошти, що дало їм можливість самим виступати як іноземні учасники освоєння нафтогазових родовищ у інших країнах (Казахстані, Перу, Індонезії, Алжирі). Цей досвід співпраці з транснаціональними корпораціями має бути врахований і урядом України, адже багато ТНК (Shell, «Газпром» та інші) вже почали свою діяльність на її території.
Правовий режим іноземних нафтових компаній, що беруть участь у надрокористуванні в Китаї, визначається як національним законодавством, так і нормами міжнародних договорів. Таке дворівневе правове регулювання забезпечує гармонічне поєднання міжнародно-правового й національного регулювання та створює правову базу для оптимального врахування інтересів іноземних осіб і держави-реципієнта гірничих відносин.
У Бразилії дозвіл на видобуток корисних копалин може бути наданий громадянам цієї країни або компанії, що має центральний офіс у Бразилії та повинна сплатити компенсацію власнику землі, штату, федеративному району та муніципалітету. У 1997 р. була приватизована компанія з видобутку залізної руди CVRD (VALE), що стала мультинаціональною і вже має власний флот і залізницю. Тому держава майже втратила контроль над нею.
Бразильська державна нафтогазова компанія Petrobras готова інвестувати в розробку шельфу Чорного моря в Україні (її фахівці мають досвід видобутку нафти і газу на глибинах до 7 км). Petrobras спеціалізується на операціях у сфері видобутку, переробки і транспортування нафти та природного газу в Бразилії та інших країнах (Ангола, Аргентина, Болівія, Колумбія, Нігерія, США тощо).
Гірничодобувну промисловість Індії регулює закон про видобуток корисних копалин, що передбачає добувну діяльність тільки за наявності ліцензії на геологорозвідувальні роботи й договору на оренду землі для добувних робіт. Дозволи видаються урядом тільки громадянам Індії. Цікавим є положення закону про заборону видобутку корисних копалин на забруднених територіях.
На даний час в Україні у сфері надрокористування господарюють потужні зарубіжні ТНК: «Лукойл», «ТНК-BP» (Тюменская нефтяная компания – British Petroleum), «Татнефть», «Итера», Shell та інші.
Активна діяльність безпосередньо російських ТНК у нафтопереробній галузі України передусім спрямована на: переорієнтацію Росії з експорту сирої нафти на експорт нафтопродуктів, отриманих, зокрема, на українських НПЗ; поглинання з цією метою українських підприємств у спосіб їх приватизації та акціонування для географічного наближення до ринків споживання нафтопродуктів у Центральній та Західній Європі; додаткове зміцнення позицій на внутрішньому ринку нафтопродуктів України через створення спільних підприємств і розбудову власної збутової мережі.
В майбутньому прогнозується ще більша активність іноземних ТНК на території Уркаїни. Так, транснаціональна корпорація «ТНК-ВР» готова інвестувати 2 млрд дол. США у розробку сланцевого газу на Україні до 2020 р. Shell уже підготувала проект з видобутку на Юзівському газовому родовищі й готова в найближчі три роки вкласти кілька мільярдів доларів у його відкриття, розраховуючи протягом десяти років вийти на рівень річного видобутку у 8–10 млрд м3. На Західній Україні інвестори, зокрема Chevron, виявляють інтерес до Олеського родовища, розташованого на території Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської областей. «Нафтогаз України» розробляє угоду із групою Shell з розробки чорноморського шельфу.
Але не варто забувати про те, що господарська діяльність зарубіжних ТНК в Україні може призвести до наступних негативних наслідків: поглиблюватимуться диспропорції в розвитку національної економіки, порушуватимуться норми трудового та податкового права, забруднюватиметься навколишнє природне середовище тощо. Створення вітчизняних ТНК буде своєрідним демпфером від експансії зарубіжних ТНК.
Для попередження засилля закордонних ТНК необхідно створювати українські ТНК і передусім у сфері надрокористування (бажано замкнутого циклу: видобуток корисних копалин, їх переробка, виготовлення продукції та її реалізація). Це забезпечить захист природних ресурсів країни від неефективного й екологічно небезпечного їх використання.
Основними перевагами створення українських ТНК будуть: додаткові надходження до бюджету, підвищення ефективності гірничодобувного виробництва, забезпечення стабільного прибутку в майбутньому, застосування передових технологій, прискорення процесів інтеграції України у світову економіку, оптимізація позицій, розміщення власних виробництв у зарубіжних країнах, здійснення значних витрат на охорону природи.
Вітчизняні транснаціональні корпорації, маючи всі можливості для розробки й придбання новітніх технологій видобутку та переробки корисних копалин, охорони навколишнього природного середовища, можуть забезпечити найкраще господарювання. Проте найголовнішою проблемою у цьому аспекті є те, що в Україні ще не сформована правова база формування ТНК.
Досі в Україні єдиним нормативним актом, що визначає діяльність ТНК, є Конвенція про транснаціональні корпорації, ратифікована Верховною Радою України у 1999 р. із застереженнями. У Конвенції закріплені лише загальні положення, що стосуються діяльності ТНК, тому необхідною є розробка спеціальних законодавчих та нормативних документів (наприклад, закону про транснаціональні корпорації), які регулювали б усі питання діяльності ТНК: механізм реєстрації, правовий статус, правоздатність тощо. Необхідно також розробити єдині підходи до оподатковування доходів ТНК і внести відповідні зміни в Податковий кодекс України, забезпечивши при цьому виконання ст. 13 Конституції України, згідно з якою надра «є об’єктами права власності Українського народу». Відповідно до цієї Конвенції «транснаціональна корпорація створюється добровільно на основі міжурядових угод або іншими способами. При реєстрації фіксується організаційно-правова форма корпорації й словосполучення «транснаціональна корпорація».
Висновки. У сучасній міжнародній правовій практиці сформувались і функціонують велика кількість принципів і норм, що регулюють відносини у сфері надрокористування та являють собою необхідну складову правової бази регулювання міжнародного економічного співробітництва. Ці принципи та норми закріплені в джерелах міжнародного права та міжнародних економічних договорах, зокрема в резолюціях ООН, у Європейській енергетичній хартії та Договорі до енергетичної хартії 1994 р.
Варто також зазначити, що у зв’язку з підвищенням залежності економіки держав від поставок енергоносіїв, у сучасній економіці провідну роль серед корисних копалин відіграють саме енергетичні ресурси. Регулювання світового ринку енергетичних ресурсів є компетенцією спеціальних міжнародних організацій: ОПЕК, МЕА, регіональних міжнародних організацій.
Важливим висновком, отриманим в результаті дослідження є той факт, що в країнах із розвиненою гірничодобувною промисловістю, у тому числі в країнах СНД, вже сформовані законодавчі основи для створення й функціонування ТНК. У багатьох країнах світу діють закони, що обмежують діяльність як великих національних виробників, так і ТНК (наприклад, антимонопольне регулювання). У той час, як відповідна законодавча база в Україні відсутня. Це стримує розвиток надрокористування та території України вітчизняними компаніями. Можливості національних урядів щодо регулювання діяльності філіалів ТНК є обмеженими. Альтернативним вирішенням даної проблеми є створення вітчизняних ТНК є, адже ще сприятиме розвитку сектору видобутку природних копалин та енергоносіїв, наповненню бюджетів всіх рівнів держави, допоможе Україні інтегруватись у світову економіку, збільшить її участь у глобальних трансформаційних процесах.
Українські ТНК мають створити конкуренцію закордонним компаніям і забезпечити захист природних, передусім мінеральних, ресурсів країни від неефективного й екологічно небезпечного їх використання.