Я не боюсь брати на себе відповідальність

Про сільське дитинство, батьків, студентські роки, родину, роботу, перебування в Афганістані...

Миколо Петровичу, у вас була велика родина?

-         Дві сестри Надія і Валентина, і я – наймолодший. Ми дуже дружні були. Завжди один одному допомагали. Пригадую, як утрьох в дитинстві на всіх концертах виступали. За кожен виступ нагорода була – цукерки. А я знав десятки віршів. То я, бувало, виступаю доти, доки не схаменуться, що треба й іншим дітям щось залишити.

Мама і тато були простими сільськими трудівниками. Тато працював водієм у колгоспі, потім завгаражем. Я з п’яти років з батьком на авто всюди їздив. З дитинства привчився до техніки і до будівництва. У нас хата тоді розвалилася і ми будувалися. Щоранку, перш ніж іти в школу, я мусив два великі ящики будівельного розчину заколотити. Носив його 15-літровими відрами. Аж руки, здавалося, до землі діставали… Саме тоді, в дитинстві, я відчув справжню ціну сільської праці. 
 

Вчилися у школі добре?

-         Був відмінником. Зачитувався книжками. Дуже любив математику і фізику. Призові місця на шкільних олімпіадах з цих предметів займав. Вчителі радили здобувати фах математика-кібернетика. А одна вчителька аж життя мені не давала через це. Як я десь з хлопцями грав у футбол чи хокей, стояла на стадіоні і гукала: “Воно тобі треба? По голові дасть – і все”. Навіть до батьків ходила, переконувала, що мені з шайбою чи м’ячем не варто бігати, бо пропаде голова для науки. Казала: закінчиш вуз і вступай до аспірантури, у тебе до науки хороші дані. Я любив її як сильного математика.
 

Це правда, що вам нагадали майбутнє?

-         Якось, коли я був ще малим, циганка маму на базарі зустріла. Розказала їй, скільки в неї дітей. А про мене сказала: “Ти ще не знаєш, яким твій найменший буде. Він ще всю родину підтримуватиме”. Всі забули про це. А мені чомусь ця мамина розповідь врізалася у пам’ять.
 

Яким були студентом, пам’ятаєте?

-         Я навчався у Києві у сільськогосподарській академії за спеціальністю “інженер-механік”. Це дуже гарна спеціальність. Нам давали знання із будівництва, ветеринарії, рослинництва, зоотехнії, металургії, а не тільки те, що стосувалося сільськогосподарської техніки. Я на першому курсі отримав посвідчення слюсаря-ремонтника, токаря, фрезерувальника, зварювальника. Був на практиці на Київському мотоциклетному заводі. Тоді всі вчилися. Не було такого, щоб прогулювали заняття. Втім, був момент, що я відчув, що не тягну навчання, бо не розумію те, що заучую. То тоді спеціально йшов у лабораторію. Просиджував там годинами. Розглядав той чи інший двигун з усіх сторін, щоб зрозуміти його дію. Адже ще зі школи звик бути в усьому першим. І не тільки у навчанні, а й у спорті: і ІІІ розряд зі штовхання ядра мав, і ІІ зі стрибка у довжину і з бігу на 100 метрів. Після третього курсу поїхав на практику у підсобне господарство ЦК КПРС “Чайка” в Чернігівську область. Тут пішов працювати слюсарем, потім мене посадили на зернозбиральний комбайн. То я на цьому комбайні зайняв перше місце з усіх комбайнерів. По 800 карбованців премії отримали ми з помічником за це і по 3 центнери пшениці. Я тоді себе взагалі багачем відчував. Уявляв, скільки я всього накупляю для мами, сестер. Взагалі, я в студенські роки на жодні канікули не відпочивав. Заробляв гроші, щоб одягнутися. І навіть, навчаючись, підпрацьовував.
 

Ким?

-         Сторожем на виставці досягнень народного господарства. Ще з першого курсу. Туди приймали лише за умови, що з деканату давали довдіку про те, що ти встигаєш у навчанні. Потім перейшов на “вищу ступінь” – був сторожем у ресторані “Прага”. Коли працював сторожем, найпершим у групі курсові роботи здавав. Бо організував із хлопців, які зі мною охороняли об’єкт, підряд у їх написанні. Один мені підрахунки робив логарифмічною лінійкою, другий - підписував роботи, третій - рамки креслив. Адже вночі скучно було просто так сидіти. 
 

Кажуть, якась у вас була історія з придбанням пальта для сестри.

-         Моя сестра тоді працювала на льонокомбінаті у Рівному. Її направили на навчання до Москви і за нею зберігалася зарплатня на підприємстві - 120 карбованців. Хіба це гроші для дівчини у Москві? Коли я побачив сестру на канікулах у старенькому верхньому одязі, вирішив віддати їй і свої гроші, і ті, які мені батьки прислали на пальто.
 

А собі пальта так і не купили?

-         Пальто собі вже купив за власні гроші. Адже хотів показати, що я незалежний, що я чоловік, дбаю за свою сім’ю. Взагалі, ми з сестрами дуже дружні. І такими були з дитинства. Коли моя сестра старша вчилася на ткалю, я ще ходив до школи. То на першу свою стипендію вона мені купила костюм. І середня сестра, коли, будучи студенткою, приїжджала додому, то завжди мені щось привозила. А я завжди сестер зустрічав. На дорогу виходив, виглядав. Моє завдання було до їх приїзду замести двора, помити підлогу, прибрати в хаті. Остався ж один дома.
 
  

Перше ваше робоче місце після навчання було на Рівненщині?

-         Ні. У рідному селі. Працював інженером з техніки безпеки у колгоспі, головним інженером. Потім поїхав за дружиною, з якою познайомилися ще в студентські роки, у Рокитно. Працював тут у “Сільгосптехніці”. Отримав свою першу квартиру.
  

А в Рівне як потрапили?

-         З Рокитно мене хотіли забрати в Деражне Костопільского району директором комбікормового заводу. Я вже навіть співбесіду пройшов для цього. І мене за таку самодіяльність тоді ледь з партії не виключили. Але секретар райкому на засіданні бюро партії сказав: “Якщо забираєте в область – відпускаємо. А так само в район –ні”. Тож забрали мене в обласне об’єднання «Сільгосптехніка”. Вже звідти я потрапив до облдержадміністрації. А на посаду голови ОДА після себе мою кандидатуру у 1997 році запропонував тодішній голова Роман Василишин. Взагалі, всі мої досягнення у житті – це результат наполегливої праці, гарного навчання. В той час ніхто нікого просто так на посади не призначав. Треба було себе проявити, де б не працював. Мене помітили, бо я звик бути першим в усьому. Такий у мене характер.
  

Ви лідер за натурою?

-       Лідерами не народжуються, ними стають. Головне відчувати, що в тебе це виходить, і могти робити те, що ще не робив ніхто до тебе. Почуття новизни в людині повинно для цього бути. Не вважаю себе найрозумнішим. Просто був у той час, у тому місці і в тому оточенні, що мало бути так, що потрапляв на ті посади саме я, а не хтось інший. Хоча ніколи в житті нікого не підсиджував. А щодо новизни... Якось я був на курсах підвищення кваліфікації інфженерів і нам читали курс лекцій з раціоналізації і винахідництва. Я свою роботу показав завкафедрою, а вона мене направила до проректора з наукової роботи. Той, побачивши мою роботу, заборонив мені ходити на лекції. Каже: «Воно не твоє, я бачу в тобі свіжість і новизну думки».
  

 А що ви таке запропонували, що вас помітили?

-         Тоді була проблема із запчастинами. І я запропонував на конкурс свій винахід з відновлення зношених запчастин. За нього схопилися. Я отримав другу премію на конкурсі. За впровадження винаходу у виробництво винахіднику тоді виплачували протягом десяти років кошти - відсоток від економічого ефекту.

-         Ще коли я працював на інженерній роботі, я зрозумів, що на авто зі своєю зарплатнею ніколи не зароблю. А мені дуже хотілося автомобіль. Ось конкурс у журналі “Укрсільгосптехніки” й підштовхнув мене до винахідництва.
  

То ви ще й винахідник?

-         Я маю 12 винаходів і 3 наукових відкриття. Всі винаходи пов’язані з ремонтом, обладнанням до сільськогосподарських машин.
  

Це були ваші перші кошти на авто?

-         Ні. Перші заробив, будучи в Афганістані. Перше моє авто було куплено за позичені у родичів гроші. А я, коли повернувся з Афганістану, їх віддав. В Афганістан їздив керівником групи спеціалістів сільського господарства на відбудову. Працював у Багланській провінції. Два роки і один день пробув там. Бачив війну на власні очі. Нас і підривали, і двох товаришів своїх поховав. До всього людина може звикнути, а до смерті – ніколи. До цього мій батько тішився, що хоч я на війні з родини не побував. Адже мій дід був на фінській війні, батько – учасник Великої Вітчизняної, і ось – і на мою долю випало.
 

Розкажіть про своїх доньок.

-         Старша Олена живе у Рівному. Вона народила мені внучку Машу. Кажуть, що на мене схожа. І мені це дуже приємно. Олена – викладач гуманітарного університету, кандидат психологічних наук. В дитинстві дуже зачитувалася книжками. Перечитала все можливе. Хотіла стати бібліотекарем, але я порадив їй опанувати інформатику, комп’ютерну техніку, бо вважав, що за цим майбутнє. Олена прислухалася до порад. Сама пройшла співбесіду і вступила до педінституту. З третього курсу Олена навчалася за індивідальним планом і працювала.

 А молодша? 

-         Ольга пішла вчитися  в інститут міжнародних відносин при Київському університеті Шевченка. Ольга з дитинства дуже компанійська, має багато друзів. Лідерські якості у неї навіть більші, ніж у батька. Нині вона займається власною справою. Обидві мої доньки ерудовані, знають іноземні мови. Завжди багато читали, гарно вчилися.
 

Який ви батько? Строгий?

-         Важливо бути не строгим, а розуміти своїх дітей. Я старався це завжди робити. І мені приємно, що мої доньки ніколи не користувалися тим, що я займав високі посади, не спекулювали своїм ім’ям, щоб мати якісь поблажки.  

Як ваші рідні сприймали ваші призначення на посади?

-         Як я став головою облдержадміністрації, мама дуже хвилювалася за мене. Навіть перепитувала не раз, чи не можна від тієї посади відмовитися. Адже то був складний час: не платили зарплати, пенсії. Постійно виникали якісь мітинги, страйки. Була маса невдоволених. Перший раз після призначення приїхав додому, то вперше побачив, як мій батько заплакав. Казав мені: “Воно тобі треба?” Але я не відмовився від роботи. Чому? Бо звик усе доводити до кінця.