Боротьба, блокада, бутафорія

Усі двадцять років незалежності українці змушені спостерігати за тим, як знищуються культурологічні цінності, а об’єкти нерухомості, що колись належали Державі один за одним із статусу «безхозних» та

Усі двадцять років незалежності українці змушені спостерігати за тим, як знищуються культурологічні цінності, а об’єкти нерухомості, що колись належали Державі один за одним із статусу «безхозних» та занедбаних переходять у приватну власність, змінюючи свій первинний профіль. Там де нещодавно продавались книжки, виставлялись картини, демонструвались вистави, нині розміщуються банки, ресторани та крамниці.

 І якщо  в розвинених країнах світу культурологічний аспект та розвиток культурологічної інфраструктури є одними з пріоритетів у державній політиці, то керманичі України, які самі освічені лише на папері, потреби в цьому не бачать. І дуже показовою у даному аспекті є столична нерухомість.

Для міської громади Києва вже стало традицією споглядання масових громадських вуличних акції, направлених на захист історичного та культурного Києва. Майже щомісяця кияни, на чолі з діячами культури виходять на вулиці, намагаючись відвоювати у влади право на існування залишків культурологічної цивілізації міста. Інколи їм це навіть вдається, але здебільшого діалог міської  влади з  вітчизняною культурною спільнотою тримається на трьох «китах»: боротьба, блокада, бутафорія. І ситуація постійно погіршується,  оскільки під виглядом реконструкції та реставрації приміщень влада міста реалізовує програму комерціалізації колись державного чи то муніципального майна.

Цього року Київ ледь не втратив Пейзажну алею. На щастя, громада її відвоювала.  Андріївському узвозу поталанило менше: з метою реконструкції з вулиці спочатку виселили художні майстерні, розтрощили бруківку, а врешті - зруйнували три  історичні будівлі Андріївського. Нещодавно справа дійшла й до реставрації чи то реконструкції подільського Гостинного двору.

Найпоказовішим прикладом бутафорського підходу до розвитку культурологічного об’єкту столиці  є історія книгарні «Сяйво», що перебуває у власності територіального громади Києва. Два роки захоплена рейдерами книгарня не працювала, але, як потому прозвітували киянам, зусиллями голови КМДА Олександра Попова влада вдихнула в неї друге життя.

Дійсно, поважний Голова КМДА, маючи вільний доступ до муніципального бюджету «начинив» вкрадене у його трудового колективу приміщення книгарні інноваційними та коштовними «прибамбасами». Поклопотав про коштовний та гламурний ремонт, при цьому, не вагаючись, зніс несучу стіну; оформив доставку друкарського верстата «Xerox», який начебто може миттєво надрукувати будь-яку книжку на замовлення відвідувача, а також начинив книгарню камерами спостереження та протикрадіжною системою. Голова КМДА Олександр Попов в чергове  безглуздо витратив муніципальні кошти, але відвідувачів в книгарні за 8 місяців «успішного» функціонування немає, як немає й  професіоналізму та досвіду роботи з книжковою продукції у керівництва тепер вже «Сяйво книги». Пані директорка Людмила Волкова раніше займалась заготовкою металобрухту й не відає про такі банальні ознаки успішності книжкового бізнесу як широкий асортимент, гнучка цінова політика, акції, промо-події, наявність бестселерів і, врешті, команди  кваліфікованих продавців.

Насправді, мене не здивував вибір Олександра Попова який не виконав свою публічно озвучену обіцянку про працевлаштування екс-команди «Сяйво» та працевлаштував на посаду директора книгарні дружину одного із своїх підлеглих. Яка різниця хто тимчасово імітуватиме діяльність, адже доля «Сяйво», на його думку вирішена, а муніципальні гроші, за рахунок яких утримується псевдо-книгарня, це така дрібниця в порівнянні з бюджетами інших бутафорських проектів Попова.

Все що демонструє «Сяйво книги» це – бутафорія, розрахована на низько-культурний рівень не зовсім освічених відвідувачів. Бутафорію  підтверджують й порцелянові лялечки, що рясно розмістились за периметром зали та на підвіконнях, середня вартість яких становить 3-5 тис. гривень.

Бутафорія відчувається усюди, навіть в повітрі, підтверджуючи ствердження колег, які впевнені що доля «Сяйва» в якості книгарні триватиме рівно стільки, скільки триватимуть суспільні рефлексії, що перешкоджають її перепрофілюванню. Але, Олександру Попову слід уяснити, що історія боротьби книгарні «Сяйво» за право на існування вже міцно закріпилась у свідомості прогресивних українців та стала уособленням загальної боротьби культурної спільноти з малограмотними та корумпованими чиновниками. Завдяки  цьому, вона не сходитиме зі шпальт ЗМІ допоки Судочинна система не прийме справедливе й єдине законне рішення щодо повернення єдиному правдивому колективу книгарні «Сяйво»  права на подовження оренди приміщення, а також його вкраденого під час рейдерської атаки майна, на суму близько 5 млн. гривень.

Взагалі-то, поняття бутафорії останнім часом характеризує багато аспектів суспільного життя українців. І мені шкода що на фоні загальної соціально-правова несправедливість, більшість з громадян зневірились у рівності перед законом, не готові до демократичних перетворень й спокійно перетравлюють підміну понять та цінностей. Актуальним підтвердженням тому є ситуація під Українським домом, де спротив колісніченко& ківаловському закону вчиняють переважно 20 річні студенти та купка митців, а депутати, що заради піару оголосили голодовку, давно відчалили на відпочинок.

Костянтин Клімашенко

Громадський захисник книгарні «Сяйво»