криве дзеркало амбулаторій сімейної медицини

лікуємося?

криве дзеркало амбулаторій сімейної медицини

Уже, мабуть, ніхто й ніколи не скаже, хто був ініціатором медичної реформи в Україні. Реформи, котра передбачала і таке нове для нас явище, як сімейна медицина і, відповідно, – амбулаторії сімейної медицини. А з’явились ці амбулаторії  вперше у 50-тисячному Комсомольську Полтавської області і зарекомендували себе навіть дуже непогано. Зрозуміло чому: місто невелике, компактне, організоване, оскільки працюють заводи; тож робочі колективи відраховують частину коштів на утримання амбулаторій. Мабуть, завдяки такому успіхові, колишній мер цього міста, а нині мер київський Олександр Попов вирішив перенести досвід Комсомольська на столицю із населенням більш як 4 мільйони (із незареєстрованими). Для цього було обрано два експериментальних райони: Дарницький і Дніпровський. З того часу, з дня у день, прес-служба КМДА почала видавати переможні реляції про відкриття у Києві амбулаторій сімейної медицини, однак чомусь у всіх районах – Солом’янському, Святошинському…  Районні чиновники напрочуд швидко побігли попереду воза.  Невже заради благородної мети: поліпшити якість медичного обслуговування киян?

Та всі ми знаємо наших чиновників і їхню любов до соціальних програм. Тому почавши розслідування щодо дієвості амбулаторій сімейної медицини, завжди на горизонті помічали ріжки золотого тельця, адже на відкриття однієї амбулаторії із місцевого бюджету виділяється ні багато ні мало – 1 мільйон гривень! А згідно із вказівкою міського очільника, таких кабінетів у Києві до 1 квітня 2012 року мало б відкритися аж сто!

фінанси і економіка

Його звати Микола, і стоїть він з табличкою на шиї «строїтєльні роботи» біля ринку «Юність». Я довго його вмовляв розповісти про те, як він робив ремонт в одній із амбулаторій. Але, посилаючись на «комерційну таємницю» він мовчав. Потім, спокусившись пропозицією гарячого обіду, довго намагався до когось додзвонитися, щоб погодити інтерв’ю, але колишній начальник не захотів з ним розмовляти, тож Микола з чистою совістю поділився:

— Наш бригадир купував усе на гуртові – китайські умивальники, плитку, клей – все, за копійки… Кажеш мільйон на кабінет?  Ну, може, він і мав мільйон, бо їздив на крутій машині. Нам за місяць роботи дали по дві тисячі гривень. Ліпили як могли. Ну, на мої прикидки, ремонт обійшовся у… ну, максимум тисяч сімдесят — це максимум максимумів… Не доларів, а гривень… І ніхто нас офіційно на роботу не влаштовував — працювали на чесне слово. Як він там закривав кінці, не відаю.

— Ремонт хоч більш-менш якісний?

— А я знаю? Триматися буде якийсь час… позашивали стіни сайдингом, побілили стелі… Зрозумій: які гроші, такий і ремонт. Я тут не винний. Але для себе такий ремонт я б не робив.

Більше з Миколи я не міг нічого витягнути. Але у мене в голові не складався дебет з кредитом. Була надія, що принаймні кабінети ці оснащені нового апаратурою. Але… Мабуть, я ходив не тими дорогами і не у ті кабінети, в котрі ходить вище начальство. Не пішов я у розрекламовані амбулаторії, як, наприклад,  на вулиці Перова, 10, що її нещодавно з помпою відкрили, не пішов у амбулаторії, котрі працюють вже давно — «до реформи»… А пішов, за  порадою товариша, куди ноги начальство не заносять.

Дарниця. Маленьке холодне приміщення. Три кабінети, одна лавка. У черзі до лікаря, крім «гіпертонічних»  бабусь, що голосно одна одній скаржаться на свої болячки, мама з дитинкою. Питаю, як її тут обслуговують.

— Прекрасно, — іронізує.  — Уявіть, їду сюди за три квартали, щоб отримати направлення на аналізи, потім – в поліклініку, щоб здати аналізи, а через три дні – знову сюди за результатами. І люди…  — стишила голос, — півдня треба з цими бабами висидіти, щоб потрапити до лікаря. Ніхто не пропустить.

Намагаюся пройти до лікаря, поспілкуватися з ним і зробити фото. Дізнавшись, що я з газети, слізно просить не робити фото і не записувати розмову на диктофон.

— Боже, — сплескує руками, — та у мене ж діти! Бовкну щось зайве, мене одразу – з роботи! Ні, я вас прошу, не треба фотографувати!..

Я погоджуюся в обмін на відвертість.

— Та яке там у нас обладнання… Ваги, тонометр, самі бачите… Комусь дали, а нам… З поліклінік що було, те й віддали. Ну, а що у наших поліклініка?..  Обладнання старе – перевозити й то страшно, щоб дорогою не розвалилося. Та тут і ставити ніде! Ой, що там казати… Та й який з мене сімейний лікар? Все життя терапевтом відпрацювала. А тут – діти. До них потрібно педіатра! А у нас три лікарки і всі терапевти. Не знаю, не вірю я у цю реформу.

Вийшовши із амбулаторії, зрозумів, що економічна складова тут провисає. Це нетрі, які розгрібати має КРУ і Рахункова Палата. Тому залишимо це їм. Можливо, кадри, висококваліфіковані лікарі перекривають нестачу апаратури і обладнання? Рухаймося далі.

профанація, або кадри вирішують все

Показова амбулаторія. Тут справді є що показати: гінекологічне крісло (майже нове, йому років 10), кардіограф-ветеран, здаються новими тільки ремінці й присоски. І молоденька лікарка. Із незрозумілих причин теж не хоче давати інтерв’ю і фотографуватися. Мотивує це так:

— Я не так давно в Києві, тут свої порядки, мало що... Може, ви щось не те напишете. Та й що я можу сказати… Закінчила «сімейну медицину», працюю тут півроку. Обіцяють дати житло. Людей у нас небагато – тисячі півтори. Чим тут добре? Подалі від начальства і менше писанини різної. Що не знаємо – посилаємо в поліклініку. Там профільні спеціалісти. А я ще навчуся дивитися жінок на гінекологічному кріслі і буду приймати як акушер-гінеколог.

Я не знайшовся що на це сказати і порадів за чоловіків: дівчина не претендує на «уролога».

—  Знаєте, людям добре, що ми поруч,— продовжила лікарка, — у нас вже із самого ранку приходять жіночки: комусь треба вколоти папаверин, комусь тиск поміряти… Лікарняні відкрити. Район у нас не такий активний – молоді мало, все старички та молоді мами. З дітками складно, я не беруся, ліпше нехай їх подивляться в дитячій поліклініці. Була тут одна мама, нервова така вся. Із Франції приїхала. Щеплення треба було дитині робити. Ходила-ходила, щось вимагала. То тільки на третій місяць Манту їй в поліклініці нашій зробили. А так, — у нас все добре. І реформи, які проводяться, мене цілком влаштовують.

реалії і наслідки

Вийшовши із цієї амбулаторії, я навіть дещо порадів, що молодь оптимістично дивиться у майбутнє, але зіштовхнувся із двома охочими до розмови літніми жіночками. Познайомилися, розговорилися. Лариса Петрівна мене ошелешила зізнанням:

— Я зараз усе розкажу, а ви пишіть, і хай всі знають, що то я сказала! Ото ходять сюди наші баби тиск міряти і тільки чергу займають. А хто справді хворий, то ще попробуй до якогось лікаря потрапити! Колись вони всі у поліклініці були, а тепер – бігай шукай по району! Я вже й сюди не ходжу – одразу в швидку.

— Тобто лікарів «розкидали» по амбулаторіях, різних спеціалістів?

—  А я про що?! Якщо треба пройти якесь серйозне обстеження, а ми – люди немолоді, і всі хворіємо, то так: і до кардіолога, і до ендокринолога, і до уролога, і пішло поїхало. Колись було як: узяв талончика, і собі знаєш, коли  і до якого лікаря маєш піти у поліклініці. Так, черги були, але ми не ганяли, як ті коні по району! З нашими ногами.

— Перегіби на мєстах, — резюмувала її подруга Ольга Іванівна. — скоро по знахарках підемо, — і до мене. —  А мене, дитино, то тільки швидка й рятує, спасибі їй. Находжуся по амбулаторіях та поліклініках, прийду додому, а серце – «тьоп-тьоп, тьоп-тьоп». Ну, все, думаю, відгуляла ти, бабо, своє. Та зберу, якось, кості до купи, і дзвоню «03». Рятують. Поки. А то чула, що й їх закривати будуть…

Дзвінок на «швидку». Цікавлюся, на скільки в районі зменшилася кількість викликів, у зв’язку із відкриттям амбулаторій. Мовчанка довга. Чути розмову диспетчера з кимсь із «компетентних товаришів». До мене долинає його лайливий голос: «Кажи як є, нехай знають, що у нас робиться»! Відповідь:

— У процентах не скажу. Порахуйте самі: якщо колись у нас на добу було до ста викликів, то тепер по сто п’ятдесят. Ось таке зменшення… в бік збільшення.

діагноз фахівців

Знову анонімність і недовіра. Схоже, наша медицина перебуває у стані підпільної організації. Говорять тільки «без диктофона». Мій співрозмовник — «завідуючий поліклінікою в одному з районів Києва», так і запишіть, просить він. І тут же продовжує думку:

— Ці амбулаторії нікому не потрібні! Відмивання грошей. У нас забирають спеціалістів, апаратуру, на яку ми і так не багаті. А потім що? А потім, коли вся ця реформа провалиться, ми вже точно не повернемо своє обладнання. І що головне: ніхто за це не відповідатиме. Чому? Та тому, що реформа не має постаті, що її проводить і відповідає за неї. Міністри змінюються, тому ніхто не вийде і не скаже: я за це взявся, я це й буду продовжувати і відповім за все перед суспільством! Нещодавно відбулося засідання, на якому похвалялися підсумками реформування столичної медицини. Виявляється, керівники ГУОЗ задоволені своєю роботою. В процесі реструктуризації, крім нових амбулаторій сімейної медицини, було створено дев’ять центрів первинної медико-санітарної допомоги  і п’ять консультативно-діагностичних центрів.

А що відбулося насправді? Лікарів пересаджували з одного кабінета в інший, іноді поєднуючи прийоми офтальмолога із педіатром. Де логіка?! Ну, а про сімейну медицину взагалі варто балади писати: у нас вона існує за відсутності сімейних лікарів. Навіть підготовлені за півроку навчання в КМАПО сімейні лікарі — це спеціалісти зі сфери фантастики.  Навіть десант із двохсот сімейних лікарів — випускників якогось мед університету Київ не врятує.

А знаєте, який бюджет виділено на один візит пацієнта до сімейного лікаря?.. Аж 50 копійок! Тому, як лікар, скажу так: пацієнтка (у нашому випадку реформа) скоріше мертва, ніж жива.

Діагноз, котрий поставив мій співрозмовник, звісно, спірний. Між показухою — з одного боку, і недоліками – з іншого, десь посередині стоїть істина. Котра свідчить: реформи потрібно проводити. Але проводити їх, не ріжучи по живому і не у режимі шокової терапії. Бо реформаторів багато, а народу в Україні, що не день – то менше. А так хочеться дожити до світлого майбутнього, щоб побачити результати цих реформ не у кривому дзеркалі, і хоча б на рівні амбулаторій сімейної медицини.

тема для розумів

Коли верстався номер, надійшла офіційна інформація зі звіту ГУОЗ: дефіцит лікарів у Києві становить  3000 осіб, середнього медперсоналу – 5547 осіб. І мова йде не про лікарів сімейних. Не вистачає спеціалістів різних галузей! Хвороби за рівнем смертності. Трійка перших місць: серцево-судинна патологія, онкологія, алкогольна патологія, особливо у жінок і підлітків. Хіба це саме те, що лікуватимуть сімейні амбулаторії???

Сергій Ухачевський