Кидай лопату!

Любий друг.

Ми були знайомі зі студентської лави. Знаєте, саме такі карикатурні, спарені, завжди веселі та безтурботні - друзі не розлий вода. Навчання ж на факультеті журналістики не надало нам більшої організованості та напруженої серйозності, чи бодай вміння робити швидко нудну роботу та закривати очі на безглузді формальності, а лише навпаки роздмухало слабке,проте перспективне полум’я нашої юнацької,бунтарської непокори. Повелося так, що на протязі всього навчання в нашій альма-матер, з притаманними нам, легкістю та ноткою нездорового пофігізму, ми долали перешкоди та суто студентські запари разом : інколи включали колективний мозок, бувало залучали знайомих з потужними професійними знаннями( наприклад для програмування сайту) , часто прикривали одне одного перед викладачами, і завжди ділилися завданнями, як творчого, так і механічного характеру, і майже завжди постачальником творчого цеху був я. Це було звичною, нормальною практикою. Більш того, нам здавалося, що так роблять усі друзі. Ми були разом у грі. 

Попри усі сподівання 18-ти річних самовпевнених володарів світу, все ж таки нам не вдалося зупинити час і винайти еліксир вічної безпечної молодості. Університет закінчився,приводів для веселощів стало значно менше, життя підганяло, а потреба робити якісну роботу за якісну платню ставала дедалі гострішою. Так стежки наші розійшлись. Я влаштувався у редакцію одного солідного соціально-політичного видання. Звичайно, через знайомих. Звичайно, через гроші. Зіткнення мого перезрілого тендітного романтизму зі світом реальних матерій з погляду масштабності наслідків, виявилося не менш епічним ніж рандеву Титаніка з айсбергом. Це був крах. Повна безпомічність. В години найпекельніших баталій між лінню та талантом,на репортерських фронтах, я задавався питанням:  що власне  робив я всі ці 5 років? Як можна було так глибоко заховати в собі уміння організовувати свою працю, здатність активізувати сили та вивільняти потужну творчу енергію? Короче кажучи, я втратив мінімальну людяну працьовитість. Зарив свій талант, як труп під грушею. Так я декілька років працював у редакції у якості хлопчика на побігеньках, такий собі прибиральник інформаційного мотлоху, бравий козачок. Мені доручали писати інформаційні замітки,звіти, прісні інтерв’ю. Аналітика переросла у ранг нездійсненної, жаданої мрії. До аналітики треба дослужитися. Аналітику треба заслужити. Так я і служив, розгубленно блукаючи під тінню своєї груші.

Був сонячний,бадьорий ранок. Редакцію заповнював аромат свіжої терпкої розчинної кави. Шарудіння паперів змішувалось із голосами прийдешніх працівників, поступово переростаючи у звичний редакційний дисонанс, сповнений ледь помітної ,особливої гармонії.  Все починалось як завжди. Редактор відділу покликав мене до себе, щоб завалити мене адресами та номерами, які нібито допоможуть мені відшукати ексклюзивну сировину. Я чинно посміхався, нотував у записник, брав важливі візитки,запевняв у оперативності, у той самий час розумів, що нікуди не поїду,знав наперед все, що скажуть мені брехливі, товсті чиновники, та  вже відчував смак холодного пива, яке вип’ю замість виконання «партзавдання». Аж тут в кінці розмови. Редактор почав розхвалювати нового, перспективного, неочікуване обдарованого та оригінального співробітника, який однією блискучою авторською статтею перевівся одразу у відділ аналітики. Карколомна кар’єрна швидкість, надзвичайна літературна знахідка, унікальний випадок. І стрільнувши недобрими, зухвалими вогнями, редактор кинув на стіл свіжий випуск журналу з розгорнутою у нім статтею. Мені достатньо було першої фрази. Третій курс стаття на політичну проблематику. Есе про культ особистості та теорію влади. Я почав реготати.  Яка зухвалість! Браво! Ну що ж друже, кидай лопату. Ексгумація пройшла успішно.