Кому потрібна та любов...за гроші?

«А чи не боїтеся ви, що через десяток років по наших вулицях ходити стане небезпечно?!».

Кому потрібна та любов… за гроші?

Спочатку, беручись за цю непросту тему, вирішила звернутися до реальних фактів, зафіксованих актом. Шістнадцятого січня до Краснокутського дитячого будинку повернулися Світлана Коптан і Жанна Шишкова. Фактично, вони втекли з прийомної сім'ї, де їх, за їхніми ж твердженнями, била нова мама. Довести, робила вона це чи ні насправді, ми не беремося. Але десятирічна й восьмирічна дівчинки не побоялися пройти зимою, в морози кілька кілометрів через ліс і річку. Напевно, дорога лякала їх менше, ніж необхідність залишатися в новій родині. 

Можливо це виключення з правил. Але як добре ми знаємо куди потрапляють сироти після дитбудинку? І чи можна бути упевненим, що сімейне виховання вже лише своєю назвою гарантує душевність, любов і ласку. Адже на фоні тотальних фінансових проблем, які нині давлять українські села, заробляти на утриманні дітей і на їх народженні стає вигідним. Звичайно, зараз говорю страшні речі. Але вони не більш жахливі ніж дві малі дівчинки в темному лісі чи на проїжджій слизькій дорозі. 

Отже, знову пишу про способи вирощування майбутньої нації. Приводом до цього стала фраза: «А чи не боїтеся ви, що через десяток років по наших вулицях ходити стане небезпечно?!». Прозвучала вона в контексті інформації про те, що до 2017 року в Україні перестануть діяти спеціалізовані заклади для дітей сиріт та тих, що позбавлені батьківського піклування. Бо у нас, бачте, як і у Європі чи Америці, обділені материнською любов’ю малюки потраплятимуть виключно в сім'ї. Мабуть найголовнішими питаннями тут є – у які саме родини? Ну й ще не менш важливо – коли це відбуватиметься?

Спілкуюся з Світланою Василівною Воробйовою – директором вже згаданого вище дитячого будинку і її заступником Тетяною Анатоліївною Саломахіною. 

- В суспільство з прийомних родин почнуть потрапляти не зовсім здорові люди. Простий приклад. З десяти сімей, які взяли на виховання наших діток, лише одна мама обізвалася до фахівців за допомогою. Її маля мало проблеми з вимовою. А скільки тих батьків, які не помічають більш серйозні відхилення? Симптоми відставання проявляються не одразу. Навіть у нас до певного періоду вихованці знаходяться в змішаних групах. Доти, доки проблеми не почнуть проступати зовні.

- Ви не проти всиновлення?

- Однозначно ні. Робити це потрібно як можна раніше. За три, а в гіршому випадку, й більше років, доки маля перебуває поза сім’єю, втрачається багато часу. Хіба після цього йому можна привити поняття родини, згуртованості, обов’язку? Майже не реально. І деяким батькам, між іншим, також.   

- Як ви ставитеся до інклюзивної освіти (це коли діти з особливими потребами вчаться у звичайних класах)? Її також планують практикувати в Україні. Цією методикою вже давно успішно користуються в США, Канаді та Великобританії.

- Воно ніби й правильно - не ізольовувати, не відгороджувати від себе нетипових людей, а навпаки, допомагати їм усвідомлювати свою причетність до суспільства. Нажаль, українська громада поки що не готова до подібних експериментів. Якщо вже погоджуватися на них то спочатку треба змінювати психологію нації. Кидаючи незвичайних дітей в традиційне для нас шкільне життя замість порозуміння, маємо шанс виховати неадекватну поведінку у тих, хто відрізняється від основної маси.  

- Їх багато?

- Нажаль. Це ще одна проблема. Зараз дуже великий відсоток немовлят народжується хворими. Матері, у більшості випадків від них відмовляються, одразу чи вже потім, коли розуміють свою безпорадність, не важливо. Результат один той самий – діти потрапляють в спеціалізовані заклади.

- Для них дитбудинок не найгірший варіант. Тут професіонали приділяють їм увагу, надають медичну допомогу. Але ж погодьтеся, у родині це також можна робити. А поруч зі звичайними братами і сестрами вони швидше розвиватимуться. Це і є в якійсь мірі інклюзивне виховання.

- Звісно ми не проти. Постає питання - у якій сім'ї житиме таке маля? Чи зможуть нові батьки повністю взяти на себе відповідальність за його здоров’я, приділяти йому стільки уваги скільки тут? А не використовувати, як безкоштовну робсилу чи метод заробітку. Результат такого виховання часто можна побачити лише на виході дитини у доросле життя. – Проконтролювати батьків складно. Навіть журналісти не можуть просто так потрапити в опікунські родини. А для спеціальних служб вони завжди готові показати красиву картинку. Нехай не ображаються ті, хто від цієї категорії людей далекий. Скрізь є винятки і ми радіємо, коли знаходимо подібних.

- В нашій країні виховання «прийомних» вважається справжньою роботою, а не покликом душі. За це отримують пристойні гроші. Значить і відповідальність також несуть. Хоча… я так розумію, це лише слова та формальність. Якби все було добре то Світлана і Жанна до вас не прийшли проситися. Навіщо тоді держава заохочує таких недолугих батьків? Щомісячно видає їм зарплати з різними пільгами? Не простіше стимулювати звичайних народжувати, виховувати власних малюків і головне не кидати їх?

- Країна наче й створила такі умови. Але подивіться до чого це привело. Люди, здорові фізично і психічно, ті, що мають роботу, думають про майбутнє все одно не поспішають «вестися» на тисячі гривень, які держава пропонує за кожну наступну дитину. Чому? Де впевненість в тому, що через три роки, коли декретні кошти вичерпаються, вони зможуть підняти своїх спадкоємців, вивчити, знайти їм роботу? Для наркоманів, алкоголіків це не важливо. Їм підходить метод заробітку. В результаті - поповнюються притулки, а наша країна людьми без роду і племені. Бо вони ні до чого й ні до кого не прив’язані. Завжди вільні від обов’язків та суспільної моралі. А це вже серйозне виродження нації.    

- Я читала, що в минулому році українськими громадянами було усиновлено більше ніж чужинцями. Це хороша тенденція?

- З якого боку подивитися. У іноземців більше можливостей аби вилікувати хворе маля, в основному за такими вони сюди їдуть. Але є і великий мінус у подібному всиновленні. Ми нічого не знаємо про подальшу долю дитини. Лише поодинокі новини з закордону час від часу хвилюють громадськість. Коли насилля над маленькими українцями набуває розголосу, тоді починають втручатися наші політики. Хотілося б більшого контролю. 

- А вітчизняним батькам можна довіряти?

- Не всім. Є ті, хто свою крихітку чекає, не шкодує часу на знайомство з нею, щиро бажає подарувати їй добро, ласку, все те, що не дісталося власній кровиночці. Їх одразу видно. Нажаль, подібних екземплярів мало. Вірніше, третина від загальної кількості. Вони не беруть опікунство, а одразу всиновлюють малечу. Тобто роблять її своєю. Такою, ніби народили. Державні гроші для них не головне. 

Звичайна мати на свою дитину раніше отримувала тридцять гривень. Зараз більше. Але чи впливають ті суми на почуття до рідного маляти? Вона так само встає вночі до його колиски, радіє першим крокам, оцінкам, успіхам. Переживає і підтримує його все життя. Виходить, в інших «любов» до «прийомних» країна намагається купити? Ось тільки чи скрізь є ця «любов»? За кілька тисяч на місяць впродовж вісімнадцяти років можна і потерпіти чужий зайвий рот на своїй території. А потім, просто забути про нього, викинути в суворе життя без підтримки і спадку, нехай саме видряпується. Звичайним людям страшно навіть про це думати. А скільки тих, хто так живе?

То про який Захід ми мріємо? Явно він дуже далекий від нас. В цивілізованому світі не будуть стимулювати появу безбатченків. Навпаки, зроблять спочатку життя звичайних людей пристойнішим, організують місця для роботи, хороші зарплати. Так у нормальних країнах створюють уже підзабуту нами впевненість в завтрашньому дні і живуть за власною політикою, а не піддивляються її в інших.