Спогад про недiльну проповiдь

Роздуми

Сьомого лютого 2010 року (нагадаю що того недільного дня формально суверенізована постколоніальна адміністрація в черговий раз шляхом брехні й фальсифікацій узаконювала узурпацію влади), перед вірними розташованої в селищі Софіївська-Борщагівка (мікрорайон передмістя Києва) церкви “Пробудження” (Церква Єванангельських Християн-Баптистів) виступив американський пастор Ерік Мох. Зрозуміло що проповідь була прив'язаною до того вертепу який безпринципні й продажні політикани охрестили “виборами президента”. Аргументи проповідника вражали до самих глибин душі, тож обтяжу себе (пробачте що не дослівним, проте максимально наближеним до почутого) переказом лише кількох абзаців.

 -Українці! З перших-же днів мого перебування на вашій щедрій на врожай землі, я знайшов підстави для смутку й занепокоєння. Значний відсоток з-поміж вас вірують гучним закликам й теоріям фальшивих пророків. Вас змусили повірити що шляхом зміни політичної верхівки ви подолаєте суворі, багаті на біди й негаразди виклики часу. Мушу вас розчарувати. Ця теза є помилковою. Більше року тому Сполучені Штати обрали нового президента. Переможець обіцяв стабілізацію долара, скорочення зовнішніх витрат й збільшення асигнувань спрямованих на зміцнення економіки. Чимало моїх співвітчизників повірили чорношкірому хлопцеві якого навчили переконливо озвучувати привабливі для обивателів ідеї. Минув час, а проблеми з якими стикаємось ми нині, є суттєво більшими, астрономічно складнішими й в стократ актуальнішими, аніж ті, які брались поборювати його радники. Під сучасну пору рейтинг Барака Обами падає щодня, й чимало американців починають нарешті розуміти, що покладання на доктрини котрі зосереджують увагу загалу на поборенні проблем можливо й складних, проте в суті своїй дочасних, ніколи не дадуть позитивних наслідків. Кличу й вас, у власному побуті і вчинках, керуватись наукою й Заповідями Творця, гуртуватись довкола відвічних та довічних вартостей. Зрозумійте: зациклення на дочасних проблемах і негараздіах є беззмістовною “війною з вітряками”, оскільки ігнорація духовного й переймання виключно “економічними й комерційними проектами” провокують до лицемірства й цинічної нівеляції людської гідності.

Пригадую що емоційна проповідь спонукала до роздумів. Ерік Мох таки мав рацію. Перенасичений матеріальними благами Захід щораз глибше занурюється в багно духовного розкладу й всебічної розбещеності. Ігноруючі чесноту моралі сатанинські ліберальні ідейки мірилом земного щастя проголосили стандарти ситості, а інтереси громади, нації й держави - “кайданами особистості”. Мирним шляхом людей перетворили на покірних рабів ринку й формально демократичної, проте прагнучої тотального контролю над особистим життя системи. 

Прикро визнавати, проте аналогічними за суттю матеріалістичними міркуваннями керувався й “пересічний українець” в часі Всеукраїнського референдуму 1-го грудня 1991р. Нагадаю, що організатором того дійства виступила неочікувано для самої себе (в дійсності формально) суверенізована окупаційна адміністрація. Штучно злюмпенізований й зпролетарізований злочинним марксовим вченням загал повірив що “припинивши годувати Росію” він опиниться в переповненій матеріальними статками країні. Брехнею й репресіями супроти свідомої причин буття людини в цьому грішному світі верстви, українців позбавили змоги належно помститись й покарати за століття фізичного терору та духовного винародовлення. Від самих початків бутафорної незалежності, Україна так і не здійснила логічного для періоду принципових пертурбацій цілковитого усунення від влади тих, хто в часи поневолення шляхом праці в органах окупаційної влади відмовляв нашим предкам на право бути повновласним господарем рідної землі. Скориставшись владою, постколоніальна адміністрація поспішила самопроголосити себе політичною та економічною елітою. Наявність в руках владних важелів жодним чином не свідчила про вміння й бажання творити гідний вільної людини спосіб життя. Верхівку жодним чином не цікавили здібності та духовні ресурси тероризованих впродовж кількох століть автохтонів.     

Справжнім лихом українського суспільства є вміння блискавично братись до справи й підійматись на дусі, але при першій же зустрічі з труднощами зневірюватись й опускати руки. Зіткнувшись з проявами недолугості, відвертого саботажу, ігнорації моральних засад та потреби належним чином дбати про духовний та культурний розвиток, зухвалим вивищуванням власних прихотей й забаганок над суспільними потребами, відвертою зневагою до закликів і звернень громадскості, українці замість нехай вже і запізнілого усунення від влади прислужників вчорашніх окупантів й унеможливлення виховання ними ще цинічнішої зміни, почали масово зневірюватись, байдужіти, втрачати надію та ентузіазм, виїздити з України на заробітки або й цілковито емігрувати. Чинна виборча система призвела до перетворення багатьох партій на закриті корпоративні структури з відсутністю внутрішньої демократії та відсутніми зв'язками з виборцями. Партійні ідеології практично не впливають на ухвалу рішень керівництва партій.

Декілька років тому, в передріздвяний час, Україна пережила потужний поштовх до позитивних змін у суспільному і політичному житті. Тоді багато хто наївно вбачав у цьому справжні оновлення й відродження, забуваючи що помаранчеві й біленькі з червоною плямою шарфи гендлярів-мільярдерів та колишніх комсомольських й навіть компартійних функціонерів (значний відсоток з-поміж яких не були навіть етнічними українцями) жодним чином не є індульгенцією за вчинені злочини і перепусткою до владних крісел. Минуло лише декілька місяців, й ейфорія почала спадати, а разом з нею і віра в перемогу справедливості та добра. Багато хто забув, здавалося б, цілком очевидну істину. Наповнене реальним й здоровим змістом оновлення не може здійснитись за помахом чарівної палички. Задля його реалізації, потрібні принциповість, самодостатність та терпелива й послідовна праця.  Передвиборчі обіцянки більшості претендентів на президентську папаху в часі останніх виборів також  обмежувались голослівним запевненням в справі побудови економічного раю в Україні, збільшенням пенсій, стипендій і зарплат, заграванням з окремими категоріями й обіцянками дарувати їм пільги й привілеї. Прикро визнавати, проте українці і цього разу купились на вже скомпроментовану комуністичним тоталітаризмом й західним лібералізмом побрехеньку.

Тверезий аналіз причин більшості нинішніх бід і негараздів зайвий раз підтверджують тезу про необхідність якнайшвидшого здійснення в Україні принципових реформ. Першочерговими в цій справі є дематеріалізація (себто повернення до національних духовних витоків), десовєтизація, дерусифікація, а віднещодавна й девестернізація та протидія найрізноманітнішим деструктивним й націєвбивчим окультним вченням. Зрозуміло що боротьба з тріумфальною ходою брехні і несправедливості вимагає титанічних зусиль й болючих втрат. Отримана в спадок від почилого геть не в Бозі сатанинського Союзу система вже передбачила можливі кроки незгідних, й діючи на упередження нищить навіть найбезневинніші протести проти її політики свавілля й всебічного винародовлення. Проте небайдужим до долі рідного народу патріотам варто зрозуміти: законослухняність в неприродніх, штучно створених умовах — зрада і злочин. Потрібно врешті-решт остаточно позбутись нав'язаних окупантами стереотипів й злочинних трактувань суспільних явищ і процесів, подій минулого і нинішнього буття. Український загал врешті-решт мусить зрозуміти, що національні особливості не є чимось випадковим а тим паче архаїчним. Чинниками котрі їх формували є територія замешкання народу, її географічне розташування, клімат, побут, хімічний склад споживаних продуктів, довколишні флора і фауна. Кожна етнічна спільнота має притаманне лише їй світосприйняття. Ігнорація й занедбування національних ідентичностей руйнує як в окремих індивидах так і в етнічних спільнотах (націях) спадковий зв'язок між предками й нащадками. Людина котра не відчуває будь-яких зобов'язань є бездуховною істотою. З причини кількасотлітньої приналежності до чужих за походженням, змістом і духом тоталітарних держави, в уяві багатьох обивателів влада стала асоціюватись з купкою нічим не поєднаних з народом бюрократів. Зрозуміло що це трактування є помилковим. Головним призначенням держави є унормування стосунків між громадянами на основі притаманних автохтонам традицій, захист населення від проявів зовнішньої агресії, створення якнайкращих умов задля реалізації талантів. Національні держави мусять уникати ситуацій де прибуток буде виключно клановим або індивідуальним, й водночас поборювати ігноруючі особисту свободу форми нівелюючого людську гідність колективізму. Навіть поверховий аналіз нинішнього стану речей, дарує розуміння, що нинішня внутрішня і зовнішня політика режиму є продовженням започаткованої ще за часів окупації практика духовного і фізичного винищення українців. Вбивством і винародовленням є демонстрація озвучених мовою вчорашніх окупантів на телеекранах стрічок, засилля низькоякісної й вульгарно-брутальної москвомовної естради, примушування до святкувань нічим не поєднаних з історією українців дат та подій, брехливо-упереджене трактування подій минулого. Вже котрий рік українців дурять побрехеньками про першочерговість “економіки й підвищення рівня життя”, замовчуючи що позбавлених честі, гідності й розумінь причин негараздів (а вони криються саме в духовній площині) є лише формою поневолення та утримування в покорі. Українцям варто якнайшвидше відмовитись від дискусій з поневолювачами, котрі закликами “передати владу професіоналам” відвертають увагу від єдиної причини всих бід і негараздів. Єдиноправильний шлях до поліпшення життя свого часу вказав видатний теоретик українського націоналізму Дм. Донцов: “Не визволимося політично, доки не визволимося духовно”. Варто раз і назавжди відмовитись від ганебної практики запобігання і навіть врахування забаганок, побажань і вимог населених в Україну етнічних чужинців та їхніх вже наділених громадянством нащадків. Останні мусять якнайшвидше повернути награбоване та викрадене ними та їхніми предками в українців майно, й повернутись на історичну Батьківщину. Принциповою мусить бути й позиція стосовно осіб котрі заплямували себе працею в окупаційній адміністрації часів Радянського Союзу та вихованою нею зміною з числа новітніх аморальних й безпринципних (проте готових щохвилини і з-за будь-яких умов заради особистої вигоди зрадити Україну) політиків й посадовців. Толерація зради загрожує возведенням її ранг чесноти. Головним мірилом будь-яких вчинків мусить бути узгодженість їх з Божими Заповідями, національними традиціями українського народу й здоровим глуздом. Решта теорій вже давно скомпроментовані часом. Прикро, проте цю істину майже ніхто не поспішає взяти на озброєння. То чи варто дивуватись результатам останніх “виборів” й можливістю передбачити результати майбутніх?  Підлістю й брехнею українців утримують в незаздрісному стані духовної деградації й непомітному для позбавленого вміння відрізняти кукіль від пшениці обивателя ярмі фізичного рабства. Такими легше правити.

Господи! Мої ножі для кари вже освячені. Вірю що захист честі рідного народу Ти не потрактуєш злочином. Благаю лише одного: даруй українцям прозріння.     

                                                                                                                           Олесь Вахній