Вічно живий совок

Дітям, високопосадовим дядям і тьотям та 94-й річниці Великого жовтневого більшовицького заколоту присвячується

                            Дітям, високопосадовим дядям і тьотям  та 94-й річниці Великого жовтневого більшовицького заколоту присвячується

Чи добре це, якщо з роками нічого не змінюється?

У 60-70 роки минулого сторіччя червонопрапорні демонстрації, про котрі дехто згадує із ностальгією, проводились не добровільно, а виключно примусово. До чого це призводило? До того, що в травні та листопаді  під час революційних, переможних і трудових свят доводилось вставати зрання і гробити невідомо в ім’я чого  заледве не більшу частину світлового вихідного дня.

Багатотисячні колони від підприємств, організацій та установ, вишукані по районам, ручаями стікалися в режимі «повний ход-стоп», допоки не виливалися на головний міський майдан як правило імені вождя світового пролетаріату, аби гучними криками «Ура!» та « Хай живе!» продемонструвати центральній трибуні (і лише їй) вірність ідеалам компартії.

З трибуни на колони, що рухались повздовж  неї і несамовито волали, дивились місцеві партайгеноссе. Внизу нестройними шерегами йшли дорослі і діти.

Інколи вони йшли разом, тримаючись за руки, але частіше – були розсортовані за конторами. І тому вийти на демонстрацію із своїми батьками щастило лише малечі ясельно-дитсадокового віку. Інша дітвора, на такому серйозному міроприємстві як демонстрація, репрезентувала не свою родину, а школу, ПТУ, технікум, виш. 

Совєтські святкування мало нагадували бразилійські карнавали – життєрадісністю, і пісенним репертуаром, і вбраннями. Прямо скажемо, наші прояви лояльності виглядали куди бідніше і похмуріше від темношкірої і розвеселої імпортної фієсти. Із дозволених кольорів у нас домінували червоний і синій (зрозуміло, без заборонених жовто-блакитних сполук).

Серед пісень – марші і бадьорі патріотично-галузеві звучалки. Із одежі – білий верх, чорний низ, а інше вдягалось в залежності від сезону.

Усе це в загальних рисах. Але був ще й сценарій, котрий кашоварився  в тиші кабінетів ідеологічно стійкими, усе знаючими дядьками і тіточками, які зазвичай враховували все, окрім погоди.

І тому травневий сценарій, аби запобігти ідеологічних помилок і небезпечної творчої ініціативи, мало чим відрізнявся від сценарію листопадового. Це стосувалося і одягу, форма котрого визначалась заздалегідь для кожного окремого учбового закладу.

Так і виходило, що із року в рік – чи то травень, чи то листопад – учні школи Х рівно о сьомій ранку збиралися побіля пам’ятника юному Іллічу коло входу до рідних пенатів, аби розпочати тривалий і нудний святковий рейд, котрий завершувався близько 14 години вже біля пам’ятника вже дорослому Леніну на головному майдані.

І от в листопаді, коли температура коливається навколо нуля, і коли вже зривається перші сніжинки, в інтелігентному Харкові, на інтелігентній центральній вулиці Сумській, в 300 метрах від найбільшого майдану Європи, інтелігентні вчителі, у відповідності до циркуляру, швидко і неінтелігентно відбирали верхній одяг у своїх учнів, аби ті, не псуючи стандартний сценарій – білий верх, чорний низ, - йшли вздовж обкомівських та міськкомівських дядьків на трибуні і волали таке улюблене дядями «Ура!» і «Хай живе!». Було холодно і безглуздо.  

А пригадайте Київ 1986 року. Оту саму, першу післячорнобильську першотравневу демонстрацію. Коли замість того, аби хоч на свята вивезти дітлахів якомога подалі від столиці, де спостерігався підвищений фон радіації, їх масово заразом із дорослими прогнали вулицями Києва на догоду найповажніших в Україні дядьків.

Хто був винний в цьому регулярному святковому ідіотизмі? Діти, батьки, вчителі, розробники стандартного сценарію? Чи все ж таки самозакохані, пихаті і тупі дяді обласного, міського чи районного рівнів, що спостерігали як за дресированими тваринами зверху на трудові маси, на юне покоління, словом, на стадо, що копирсалось у них під ногами?

До речі, де ці дяді сьогодні, і де зараз їхня партія, і де їх країна?

А у «мас» про цих дядів залишились тільки дитячі спогади. А ще залишилось відчуття суто дитячої розгубленості і нерозуміння того – чому в життя дітей та їх батьків мають право безцеремонно влазити нелюди,  котрим в людські справи взагалі  протипоказано втручатися.

У ХХІ сторіччі ті, хто бажає обговорити «на людях» проблему зазвичай дозволу у влади про час і місце проведення мітингу не питають. Влада про такого роду зібрання просто попереджається. І нормальна влада такою процедурою, як правило, задовольняється.

Але нормальна влада - це десь ген-ген далеко. Сьогоднішня наша влада, швидше усього,  походить від тієї, котра десятки років тому під час червонопрапорних демонстрацій стирчала на центральній трибуні головного майдану, поміж пам’ятником Леніну і обкомом партії,  і мліла від задоволення, слухаючи заздоровниці на свою честь.

Така влада, як теперішня наша, заледве мириться із тим, що трапляються різні думки, різні партії, різні мітинги, котрі влаштовують різні люди. Наша влада, як і совєцька надзвичайно схильна до одноманітності. І якщо такій владі щось не подобається, значить , це «щось» треба заборонити. Покарати. Віддубасити. Арештувати. Кинути за грати.

А якщо заборонити не виходить, то, на думку теперішньої влади, потрібно створювати масовані перешкоди чи становленню громадянського суспільства, або ж дискредитувати саму його суть. Для такої «святої» мети влада, не розмірковуючи, готова теж використовувати дітей. Знову, як десятки років тому.

Пам’ятаєте низку так званих проплачених майданів, часів прем’єрства Тимошенко і Януковича, на котрі звозились не лише дорослі, але й чи то для антуражу, чи то задля масовості і школярі – цілими класами, а то й і школами. Причому цією практикою грішили як біло-блактині, так і сердешні.  Зривали дітей з уроків або ж паскудили канікули – та що там недоотримані дітлахами знання чи відпочинок, коли партія сказала «Нада!»

А згадайте як нещодавно влада заледве не силоміць зганяла  луганських спудеї і старшокласників зображати вірнопіддану масовку задля потішання високого московського гостя – головного російського попа Кирила.

А як вам заборони брати участь чи просто відвідувати спудеям будь-які  антивладні акції протесту з боку керівників деяких вишів під страхом втрати студентського статусу.

Але особливо мені запам’ятався нещодавній опозиційний мітинг в Харкові і тупорилі спроби його зірвати місцевою владою, свідком котрих я випадково став.

На початку серпня цього року харківські БЮТ-івці і ще декілька організацій запланували провести мітинг протесту проти запроторення їхньої лідерки до СІЗО на головному майдані міста. Заявки були подані вчасно, але міська влада проводити захід на майдані Свободи не дозволила.

Вирішено було провести мітинг поруч – в парку Шевченка.

Ну, а влада аби, певне, протестувальники не просочились на майдан, хутко організувала там  репетицію якогось чергового Майдансу.

Підігнали вантажівку із динаміками, врубили гучну музику і десь із півсотні підлітків почали свої гоцики. А відносно нечисельний гурт  юних танцювальників по периметру охороняв значний загін правоохоронців.

Хтось із мітингувальників не полінився і перерахував охоронців. Виходило 350 «штиків» - і це лише тих, хто був в одностроях. А форму, як відомо, правоохоронці одягають далеко не завжди.

Ну, а режисери і сценаристи танцювального дійства знову не врахували погодний фактор, а спека того дня була страшенна. У підсумку вже хвилин через 20 хлоп’ята і дівчата абсолютно спеклися на пригріві і попадали на трохи прохолоднішу за повітря бруківку. Але команди «Дітей відпустити!» не пролунало. У підсумку підлітки, як заручники, стирчали на майдані до самого закінчення мітингу.

Виникає питання до владних дядів: а що пригадають про цей чи інші подібні деньки подорослівши теперішні «дитячі та юнацькі маси» через роки?

І якщо знову в пам’яті закарбуються нелюди, котрі при скромних особистих даних полюбляють спостерігати за дійством «зверху вниз» - значить, завдяки нашим лідєрам суспільство за десятки років не просунулось ні на крок у своєму розвитку.

А якщо ми не розвиваємося сьогодні – то як нам жити завтра?...

Автор вдячний за ідею теми Михайлові Павленку

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство «Малого Кола»

ОРД