реальність та ілюзії

...

Реальність – всередині нас.   А все, що навколо нас - це ілюзія  реальності,  яким би дивним це нам не здавалося. Чому так? Бо все що нас оточує ми пропускаємо через мозок, який  сприймає всю інформацію: зорову слухову тактильну і моделює світобачення, свій світогляд. Це є власна модель, яка зберігається і існує всередині нас постійно і саме це є реальність, бо воно завжди з нами. Те, що навколо нас - це є тимчасова ілюзія. Воно тепер є а через мить вже немає.  Подібно, як вода, яка постійно тече і минає. І від величних культур, цивілізацій, досягнень залишаються тільки уламки, руїни  і минулого не повернеш.  Той світ що назовні складається з коротких минаючих моментів а те що всередині воно якщо є то є незалежно від швидкості течії часу чи впливу обставин зовнішнього світу. Якщо світ, який ми будуємо всередині себе, стає царством праведності, миру і радості, стає для нас реальністю, тоді людина досягає єдності з Джерелом життя і Творцем часу. Тоді те царство Боже, яке починає формуватися всередині нас, стає об’єктивною реальністю. Така людина вже зараз стає часточкою вічного Буття і навіть смерть тіла не позбавляє  цієї вічної перспективи, бо в часі повернення Христа ця духовна людина воскресає зі збудованим внутрішнім світоглядом. Отже, якщо ми вже тепер формуємо в собі мислення , абстраговане від цього суєтного життя, наша життєва позиція  поступово стає стабільною, непорушною. 

Тому не варто шукати стабільності в цій систем, яка є нестабільною від початку і ніколи стабільності не досягне. Стабільність досягається не зовнішніми реформами, а узгодженням нашого внутрішнього світу з вищою реальністю яка існує поза цим світом, з прийдешнім новим світом, який приготував Творець.

Якщо дискусії про політику, економіку, релігію, національність захоплюють цілком наше мислення, тоді ми стоїмо на дорозі, яка приведе нас до розчарування. Це - мильна бульбашка яку надувають, якою любуються а потім вона вибухає і залишається тільки розчарування, крах життєвих надій. У масштабі Всесвіту, часточкою якого ми є, ці суперечки не мають сенсу. І людина, яка підіймається над цим, розуміє непотрібність цієї „мишачої возні”. Така людина з Божою допомогою знаходить однодумців, тих, хто вже зараз мислить іншими категоріями і для котрих це все суєтне - тимчасове і втрачає своє значення і цінність. І тому цих людей Творець вже зараз приймає як своїх дітей.

Те що вічне – довершене, його виправляти не треба. Те що недолуге - безкінечне у реформуванні, тому навколо таких марних речей точиться багато нескінченних дискусій. Але вони безкінечні доти, доки існують люди, яким цікаві ці безпредметні розмови. З закінченням цієї цивілізації закінчаться і ці мудрі на вигляд дискусії. Бо вони подібні до короткого замикання, а саме - витрачається дуже багато енергії, а користь майже нульова.