сучасні аспекти практичної філософії

відкритий лист колишньому судді Конституційного Суду України Мироненко О.М.

   Шановний Олександре Миколайовичу, не мені Вам казати, що в грудні 1999 року Конституційним Судом України у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови був створений прецедент, наслідки якого, блискуче передбачені Вами в Окремій Думці Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року, мають значний вплив на суспільство, якнайкраще  характеризуючи його стан. Життя підтвердило Ваші висновки, ми можемо бачити і безсоромне використання судів виконавчою владою, причому саме проти ініціаторів тодішнього подання, і законодавчу ініціативу про владної більшості Ради у відповідь на "провокаційні   спонукання   штучно українізувати суспільство методом правового примусу", яка за мовчазною та грізною підтримкою російськомовного населення країни, уперто просуває, а поки я розмірковував, вже встигла і прийняти мовний законопроект, за своїм змістом конкретизуючий "розпливчату депозитивну формулу "можуть використовуватися", якою в Рішенні підмінена жорстка конституційна норма статті 10.

 

 

   Все так, шановний Олександре Миколайовичу, але, якщо життя підтвердило Ваші міркування, то час розвіяв щонайменші сумніви стосовно обґрунтованості прийняття Рішення. Дійсно, вищезгаданий прецедент фактично підпорядкував судову гілку влади виконавчій, дозволивши використовувати як завгодно, в тому числі і Конституційний Суд. Звільняються судді, спростовуються рішення, і тільки Рішення за номером vd991214 vn10-рп/99 от уже майже тринадцяти років, не зважаючи на Вашу пораду скористатися "тлумачення, що змінюється",- залишається незмінним. Погодьтесь, те, що існує на протязі певного часу, подобається це комусь, чи ні,- обов'язково має на то вагомі причини, і не в самому собі, а в дійсності, яку воно і характеризує відповідним чином. Час існування Рішення слід вважати вирішальним аргументом на користь його слушності, що, звичайно, не відміняє і всіх тих, передбачених Вами наслідків, хіба що надає їх на наш розсуд дещо в іншому світлі. Зрозуміло, будь-якого Іону здатна засмутити переміна пророцтва з негативного на позитивне, але як філософа Вас не може не тішити не прикладена об'єктивність суспільних стосунків, в результаті яких все, що стало фактом, перестає бути небажаним, тому що дійсність саме така, яка вона є.

 

 

   Широкому загалу не зайвим буде нагадати основні положення Вашої Окремої Думки щодо тлумачень положень Конституції, Конституції, в якій були прописані риси ідеальної держави "ухваленої на хвилі  піднесення". З точки зору майбутнього неможливо дати оцінку закладеним в ній нормам, просто тому, що ніхто в світі ніколи цього не робив. Якщо так, то скажіть, чому Конституційний Суд країни не мав тлумачити статтю 10 саме вузько-нормативно, тим більше, що це його прямий обов'язок? Людині треба дати можливість вільно вибудувати в своїх взаємостосунках те, власне, що вона і вибудує, і про що ми тепер навіть здогадатись не можемо, чому особистість, нав'язуючи своє бачення розвитку подій, не має права на втручання, навіть тоді, коли процес буде нагадувати саморуйнування державного устрою. Тільки таким чином і можна застосувати згадане Вами в Думці природне право, суть якого полягає у відсутності природного права взагалі. Природне право - це нонсенс, ніхто не має права бути самим собою, тому що він таким є. Зрозуміло, що всі ми сьогодні не вільні від впливу суспільства, яке з дитячих років нав'язує нам свої цінності, але ж і Конституція не Карний Кодекс, вона пишеться для людей, а не для злочинців, які порушили природне право бути людиною. Можливо дехто з нас і зараз вважає: що правовий примус (через статтю закону,  позитивну норму права) може  вирішити  будь-яку проблему державного чи суспільного життя,- так приблизно, як було приборкано колись дикий європейський Захід,- але що нам до того? Тамтешні люди донині щиро вірять, що вони - це суспільство добре вихованих негідників, але чи мусить чужа віра впливати на наші вчинки і Рішення?




   Дійсно, за формою і змістом Рішення суперечить Конституції, і це не може не тішити, особливо філософа, адже суперечність, зовнішні ознаки якої Ви навели в Думці, свідчить про наявність джерела саморозвитку безпосередньо в новоствореній державі. Безперечно, ситуація, коли на політичній мапі світу без будь-якого втручання зацікавленого в цьому населення виникає цілком самостійна країна, не тільки вражає, але й спокушає всілякого роду розумників скористатись сприятливими, як їм здається, обставинами в особистих чи кланових інтересах,- і саме суперечність, розташована в самому серці державотворчого процесу говорить нам про неможливість свавілля, демонструючи нерозривний зв'язок сьогодення з прийдешнім в єдності нового, через існуюче, із всім тим що йому передувало. Як ніщо інше суперечність свідчить, що Україна в якості держави виникла внаслідок об'єктивного процесу розвитку цивілізації взагалі, а не окремої на Землі території. Виправдовуючи історію, таке розуміння дозволяє всім обраним громадою для прийняття відповідальних рішень з надією дивитись у майбутнє при виконанні своїх службових обов'язків. Так само, як і у випадку природного права людини, аполітичність громадської діяльності полягає в її політичності самої по собі, не на підставі якихось уподобань особистості, а - об'єктивно. Саме це і засвідчив Конституційний Суд України приймаючи на розгляд саме це подання народних депутатів, що і призвело до прийняття не жорсткого, так би мовити, до конституційного тлумачення статті 10 Конституції, як шлях до втраченої нашої природності. Саме так, об'єктивна необхідність веде людину до самої себе і приводить в стан, в якому вона миттєво приймає чисто людські, необдумані і спонтанні рішення(той самий Кантівський імператив, червоною ниткою якого прошите Рішення), на заваді чому стоять закостенілі суспільні зв'язки. Тільки зламавши їх людина зможе прийти до беззаперечного виконання, хоч і жорсткої, але не обтяжливої, як і все своє, норми статті 10 Конституції.






   13 років тому ні Ви, шановний Олександре Миколайовичу, ні Конституційний Суд України ще не відрізняли особистість в державі від громадянина в суспільстві, ототожнюючи "нове" громадське і "старе" суспільне, плутаючись в словосполученні "публічні сфери суспільного життя", але, треба віддати Вам належне, зуміли цю тотожність відчути. Завдяки Вам тотожність суспільства в самому собі і засвідчила зародження вищезгаданої суперечності, яка сьогодні, на своєму щаблі протилежності яскраво проявляє себе активним не сприйняттям нового старим і старого новим, відрізняючи себе для себе через вороже ставлення одне до одного. Власне існування нового, громадянського в Україні тепер відбувається не проявом громадянської позиції населення, а на рахунок відхрещування його від старого суспільного, в нашому випадку радянського способу існування, при якому за допомогою Ради звичайна для суспільства соціальна нерівність вирішувалась в інтересах більшості. Українська мова, якою я зараз користуюсь на письмі, дає нам можливість краще зрозуміти сенс того, що відбувається за нашою участю і відчути велич громади, в той час як російський язик нівелює громадянське до стану цивільного в межах суспільного об'єднання. Об єднання здійсненого на підставі спільної мовної, майнової, етнічної і будь якої іншої ознаки, що ділить громаду на сім'ї, клани, общини. Ясно, що громада, забезпечуючи таку можливість своєю природною єдністю, ніякого об'єднання не потребує. Складність розуміння цього процесу, а разом з тим і унікальність його протікання в Україні, полягає в тому, що населення не будує нову державу, а відбудовує країну, саме в цьому самому місці де вона колись і була, чому старе в нашій суперечності і проявляє себе в якості нового. Це, мабуть, треба розуміти так, що несвідома наша колишня громадянська єдність, через нав'язану суспільну соціальну нерівність, приходить до свідомого громадянства, яке поглинає нерівність, яка стає його власним моментом: як ліве і праве, як схід і захід,- не перестаючи бути собою, вони перестають бути протилежностями, так як існування кожного зав'язане одне на одне. 




   Так  буде, але поки що ми бачимо об'єктивно-закономірний, деколи болісний процес очищення громади від старих соціальних зв'язків. Зрозуміло, що таке не всім сподобається. Зрозуміло також, шановний Олександре Миколайовичу, і Ваше бажання, як і кожного Іони, провести останні дні у затінку молодої, добре розвинутою української національної держави, саме такої, як Ви це собі і уявляли, і з приводу змарніння якої Ви і переймаєтесь, хоча не працювали над нею, не ростили і не поливали, але, погодьтесь, жодна уявна конструкція не до порівняння з реальною людською громадою, в якій, при визначеній чисельності заблудлих філософів не здатних відрізнити ліва від права, існує невизначена множина бидла, безпомилково оцінюючи ситуацію завдяки Відчуттю. Чи втратила для них українська мова авторитет під час насильницької українізації суспільства? Так, втратила, але разом з тим, вона знищила в суспільстві значення російського язика як засобу міжнаціонального спілкування. Обидві мови більше не об'єднують громаду, тому що громадянська єдність об'єднання не потребує, що люди і засвідчили на наших очах, цілком спокійно реагуючи на інсинуації політичних особистостей, лідерів помираючого суспільства. Чи була зруйнована правова система України? Так, і саме заради того, щоб призвести до нікчемності принцип розподілу влади, тому що в громаді діє принцип вільного волевиявлення людини, в інтересах якої існує правова система, розрахована, по логіці речей, на самознищення, а не на розвиток. Ну і таке інше, про що говорити багато без сенсу. Якщо хтось усвідомив хоч щось із наведеного вище, то все інше він і сам собі додумає, а якщо для когось все це пусте, то така людина - особистість, вона і без цього знає, що саме не неї чекає.