Повернення до Європи: шлях Естонії і уроки для України

Тернистий шлях до Європи може стати легшим, якщо враховувати досвід країн колишнього соціалістичного табору.

У червні 1940 року Совєтський Союз здійснив акти агресії проти країн Балтії. Квазівоєнна (occupatio quasi-bellica) совєтська окупація нових країн мала ту особливість, що уряд СРСР постійно доводив добровільність їхнього вступу в «дружню сім'ю совєтських республік». Така заява просто не відповідає дійсності. Анексія Совєтським Союзом країн Балтії була, відповідно до міжнародного права, протиправним актом, який порушував принаймні два фундаментальні принципи: заборону на застосування сили та право народів на самовизначення. Незалежна Естонська Республіка була фактично інкорпорована до складу СРСР приблизно на півстоліття. 2 лютого 1990 року, на 70-ті роковини підписання Тартуського договору, за яким Совєтська Росія визнала незалежність Естонської республіки, на позачерговому з'їзді народних депутатів Естонської ССР було проголошено, «що демократична державність, заснована на континуїтеті Естонської Республіки, досі залишається безспірним політичним ідеалом естонського народу» (A. Kiris. Restoration of the Independence of the Republic of Estonia. Selection of Legal Acts (1988–1991). Tallinn: Ministry of Foreign Affairs of the Republic of Estonia and Estonian Institute for Information, 1991, p. 19). У березні 1990 року, коли Естонія  ще контролювалася Совєтським Союзом, громадяни  Естонії (тобто ті, що мали громадянство Естонської Республіки до 1940 року, та їхні нащадки) обрали Естонський Конгрес, що ясно продемонструвало волю естонського народу до відновлення незалежності за принципом континуїтету держави. Державна влада СРСР в Естонії була визнана незаконною з самого моменту її встановлення. Постанову ж про національну незалежність Естонії було прийнято 20 серпня 1991 року, вона містила посилання на референдум від 3 березня 1991 року, за результатами якого народ Естонії підтримав ідею «відновлення національної незалежності Естонської Республіки» та ініціював «відновлення дипломатичних відносин». У преамбулі Конституції 1992 року підкреслюється, що сучасна естонська держава була проголошена 24 лютого 1918 року (Eesti Vabariigi Põhiseadus // RT 1992, 26, 349; 36).

Ось таке коротке інформаційне тло (background) входження незалежної Естонської держави в рубежі нової ери. Мені ж з усього різноманіття реформаційного досвіду Естонії йтиметься про її економічне диво.

Вихідцю з постсовєтського простору завжди приємно спостерігати за економічним злетом сусіда і неприємно констатувати відсутність такого на рідних пенатах. Що ж, як афористично висловився перший президент України, маємо те, що маємо. Маємо Hotmail, Skype і KaZaa. Що між ними спільного? Так, всі три інформаційно-технологічні ракети створені естонцями. Естонія стала піонером у цій сфері – тут відбулися перші електронні парламентські вибори, тут були розроблені Інтернет-портали, ціна яких сягнула сьогодні мільярдів доларів. Естонія вражає своєю технологічною динамічністю. Ще в 2005 році (Pilk peeglisse/ Glance at the Mirror 2006. Eesti Valisministeerium/Estonian Ministry of Foreign Aff airs. Tallinn, 2007) 98% естонців мали мобільні телефони, 55% користувалися Інтернетом, 32% мали вдома з'єднання з Інтернетом. Давно розроблені ID-картки з можливістю електронно-цифрового підпису: за допомогою таких удосконалень можна здійснювати будь-які банківські операції, перевіряти свої персональні дані на сайтах урядових установ, брати участь у парламентських і муніципальних виборах. Вільям Буйтер, колишній головний економіст Європейського банку реконструкції й розвитку, щодо Естонії говорив про «найбільш конкурентоспроможну економіку в усьому Європейському Союзі». Протягом тривалого часу рівень іноземних інвестицій, спрямованих в естонську економіку, був найвищим у Європі. Видання «Børsen», вражене рівнем «інтернетизації» естонського населення, навіть жартувало, що країну слід називати Е-стонія. «The Guardian» назвало Естонію новим Гонконгом, де ріст цін на нерухомість сягає 70% на рік.

Соціально-економічні перетворення в Естонії виявилися успішними й тому, що естонські суспільні інституції почали відхилитися від совєтської моделі ще у 1950-1960-ті роки, а також через те, що її географічне розташування та серйозні заходи декомунізації зробили її першочерговим об’єктом західних інвестицій, туризму й інституційного розширення (НАТО і Європейський Союз). Як зазначила Маргарет Тетчер, «їх (країн Балтії – А. Т.) високорозвинуті, талановиті й глибоко європейські народи бачили себе складовою частиною Заходу та бажали ще тісніше інтегруватися з ним» (М. Тэтчер. Искусство управления государством. Стратегия для меняющегося мира. 2-е изд. Москва, 2007. С 121–122). Недарма дипломатичні місії країн Балтії функціонували в США протягом всіх п’яти десятиліть совєтського правління, а в 1982 році навіть було офіційно запроваджено День свободи країн Балтії (Baltic Freedom Day). Датою святкування було обрано 14 червня – день, коли в 1941 році були проведені перші масові совєтські депортації в країнах Балтії та інших анексованих Совєтським Союзом територіях у Східній Європі.      

На відміну від Естонії Україна, яка входила до складу Совєтського Союзу, не мала подібних інституційних і структурних переваг; зараз доводиться платити високу ціну за несприятливий образ і сусідство. Щоправда, таке доволі самовиправдувальне пояснення є зовсім недостатнім: потрібно розширювати горизонти.     

У момент здобуття Україною незалежності в 1991 році багато хто очікував, що Україна стане одним із лідерів посткомуністичних перетворень. Так, Deutshe Bank зробив знаменитий прогноз стосовно особливих успіхів розвитку української економіки. За рік чи два очевидною стала марність таких сподівань. Економіка ввійшла у штопор, держава продовжувала бути неефективною, громадянське суспільство не піднімало голови, корупція набула ознак епідемії, верховенства права не було й сліду. В чому справа? Так, «погані» лідери й «погана» політика зробили свій внесок у поточні негаразди України, але списувати на них усі гріхи було б безвідповідально.   

Вже стало теоретичною мантрою розглядати сучасний період української історії як перехідний. Перехідний від чого? Від Совєтської України – не більш ніж частини ідеократичної імперії. Під контролем держави перебувала кожна економічна одиниця – від гігантів оборонної промисловості й аж до хлібної крамнички на найближчому розі. Корупція була способом життя: дрібна повсякденна корупція давала змогу якось прожити, велика корупція слугувала джерелом збагачення привілейованої меншості. Гаслом політики було придушення. Свободи преси не існувало; була тільки одна партія і жодного натяку на громадянське суспільство. Людські права й релігійні свободи, як правило, переслідувалися. Політичне й економічне життя визначалося Москвою. Потреби й інтереси держави – уособлювані купкою людей на самій верхівці – були важливішими за зневаження народу.

Таке вихідне становище визначало, чи то пак програмувало параметри майбутніх перетворень. Як відомо, перехід до вільноринкової економіки є базовим критерієм оцінки змін у колишніх совєтських країнах. Проблема, як бачиться, полягала в тому, що совєтські суспільства були водночас і вже модернізованими – в тому сенсі, що були великою мірою індустріальними й диференційованими, і ще не модернізованими, оскільки окремі індивіди не мали змоги переслідувати власні економічні інтереси так само, як люди на Заході. Коли Совєтський Союз розвалився, однією з перших вимог провідних західних держав, висунутих колишнім совєтським республікам, була вимога приватизації економіки – тобто створення вільного ринку.  Постсовєтська українська еліта з готовністю прийняла вимоги приватизації. Ледь не за один день значна кількість найбільших державних підприємств перетворилася на приватні, а їхні колишні вищі керівники стали їхніми приватними власниками, привласнивши державні фонди й активи. Доречно припустити, що реальна перспектива швидко розбагатіти для багатьох представників совєтської еліти виступила каталізатором такого блискавичного в часі руйнування Совєтського Союзу. Звідси неважко виснувати, що сам перехід до ринкової економіки недостатній для того, щоб стати рушієм економічного розвитку новопосталих демократій, які – такими, як вони є в колишніх совєтських республіках, у тому числі й Україні, - не забезпечують належних умов для некорумпованої вільноринкової економіки. До слова, навіть Совєтський Союз проголошував, що він є демократією – насправді ж формальною демократією.

Для оцінки поступу України до європейських стандартів я б волів скористатися (як найбільш інструментальною) методологією Міжнародного валютного фонду, який вводить три категоріальні показники: урядово-адміністративні (ефективність уряду, незначний регуляторний тягар, передбачуваність змін «правил гри», довіра до урядових заяв та обіцянок), соціально-правові (верховенство права, надійність судової системи, втілення в життя прав власності, низький рівень нелегальних доходів) та громадянсько-учасницькі (підзвітність, право голосу, свобода від сваволі бюрократів). Схоже, що ні за одним із цих параметрів Україна не хапає зірок. Українські керівники все ще далекі від того ідеалу відкритості, демократичності й прозорості, який сповідує західна демократія. «Що ж робити?» - на це класичне питання, яке тисячі разів зривалося з уст східноєвропейських інтелігентів, я відповім від імені абстрактного персонажа, якого (послуговуючись літературними алюзіями) назву Великий Реформатор, діяльність якого матиме загальнонаціональний масштаб.

Насамперед, для розуміння діапазону перетворень, пунктирно окреслю економічні негаразди, які належить здолати Україні: брак знань і навичок, потрібних для функціонування ринкової економіки; високий ступінь корумпованості системи; неналежний рівень фінансової стабільності; повільне просування ринкових реформ; перейняття контролю над владними процесами антиреформаторськими колами; перейнятість національної еліти неекономічними проблемами (наприклад, національним будівництвом) тощо.

Пріоритет державного будівництва в Україні часто використовується як аргумент за відкладання певних економічних заходів і реформ. Елементарні знання світової історії з очевидністю вказують на те, що однією з підвалин держави має бути економіка. При цьому нові держави можуть одночасно працювати і над політичними, і над економічними інституціями. Саме тому три балтійські країни змогли будувати державний механізм, водночас приборкуючи інфляцію та бюджетний дефіцит ще у 1993 – 1994 роках, та докладати значних зусиль щодо приватизації і переорієнтації експорту на перспективніші західні ринки. Якщо воля до реформ таки існує, а нові можливості потрібно використовувати, то що в такому разі слід робити? Дозвольте виокремити три напрями. Перший, і суто загальний, не є новим: необхідно докладати набагато рішучіших зусиль щодо реформ, спрямованих на створення функціонуючої ринкової економіки. Подробиці цього рецепту надто добре всім відомі для того, щоб їх перераховувати. Два інші напрями є вужчими й конкретнішими і мають на меті відповісти на (можливе, гіпотетичне) запитання, яке політик-реформатор міг би поставити економістові: «Якщо я можу зробити лише дві речі, щоб переламати ситуацію, то що я маю робити?» Першим мало би стати радикальне спрощення і полегшення державного регулювання для нових малих підприємств – від гранично можливого спрощення процедури реєстрації і початку роботи нового підприємства і до зняття зайвого тягаря інспектування з боку податківців, комунальників, пожежників і т. ін. Це також має включати в себе істотні зусилля в судовій системі, спрямовані на те, щоб вона у вирішенні економічних питань діяла швидко і справедливо. Головна мета цих заходів полягає у тому, щоб ведення власного бізнесу стало реалізацією права особи, а не привілеєм, дарованим бюрократами, а також у тому, щоб закон став однаковим для всіх,великих і малих, впливових і невпливових. Якщо для цього потрібно було б підібрати одну фразу, то вона могла б звучати як «капіталізм для всіх». Але пріоритетним заходом з неперехідним позитивним потенціалом мають стати рішучі зусилля з «підтримання температури» дискусій у ЄС щодо поступового набуття Україною асоційованого, а потім і повного членства. Для цього немає жодних юридичних перешкод – «всього-на-всього» політичні з обох боків. Труднощі відомі всім, проте нагорода варта значних зусиль. Крім того, навіть з досвіду країн, які перебували чи зараз перебувають на шляху до членства у ЄС, очевидно, що вигоди від такої опори – не остання з яких полягає в тому, що країна-член ЄС стає привабливою для іноземних інвестицій, - є значними і починаються задовго до того, як країна набуває статусу повноправного члена.