Особливості національної арифметики.

Як голосують, як рахують...так і живемо.

Вмієте голосувати? Ну, тобто хоч раз у житті голосували? Та я не про вибори зараз! На зборах яких-небудь були? Ніколи не були? На жодних?

Припускаю, такі серед нас теж є. Тому почну з лікбезу.

Ось, приміром батьківські збори як відбуваються? Збираються тьоті й дяді, діти яких волею долі навчаються разом – в одній школі, в одному класі, займаються в одному гуртку або відвідують дитячий садочок. Спочатку найголовніший на зборах розказує про основне: чого зібралися, про що говоритимемо, що маємо вирішити. І говорить, говорить...Про відвідування, про оцінки, про поведінку. Ще, як правило, на зборах щось обговорюють. Відносно до моєї теми – байдуже, що саме: скільки  коштів збирати на новорічні подарунки чи кого оберемо відповідальним і за кошти, і за подарунки.

Як водиться, думки виникають різні. Більшості, з власного досвіду кажу, майже байдуже. При цьому вірю: декого дійсно мало хвилює, буде в подарунку шоколадний Дід Мороз чи іграшка, треба здати 20 грн. чи 50, збиратиме їх Машина мама чи солідний Сергій Іванович, тато Тараса. Що цікаво: декому байдуже, але не зовсім. Тобто вирішувати щось, визначатися вони не прагнуть, але потім, у підсумку, все рівно будуть невдоволені: спочатку необхідною сумою, потім Машиною мамою і наприкінці подарунком. Але хай це буде на їхній совісті, я вже кілька батьківських комітетів пережила, переживу і цей.

Відволіклася. Все ж треба щось вирішувати. Звичайно, можна послухати того, хто кричить найголосніше. Навіть якщо розумієш, що по 200 грн. на новорічні подарунки – це аж геть занадто, навіть якщо привітати ще й учительку з директором. Та вже тоді й з Дідом Морозом разом, чого вже там економити!

Часто, на жаль, ми саме так і вчиняємо. Просто так легше. В результаті маємо загальне невдоволення, а в декого – просто розпач від непідйомності суми. У багатьох – несприйняття такого рішення, але абсолютне небажання доводити свою правоту або хоча б озвучити власну незгоду. Незручно якось, не звикли...

Тому цивілізоване людство вигадало нехитрий принцип: виявляємо думку, яка має найбільшу підтримку, - її й беремо за основу. Хто згоден – чудово, хто не згоден – ну що ж...Доведеться змиритися. Але є одне «але» - сказане справедливе лише тоді, коли є значна перевага одних над іншими. Якщо ж ні – доводиться шукати інший компроміс.

Тому постає слушне питання: а як же виявити, яку ідею (кандидатуру тощо) підтримують найбільше? І на скільки це «більше»? Ось тут і підійшли до того, з чого починали: до голосування. Одна людина – один голос. Механізм, у принципі, несуттєвий. Можна піднімати руки, або вкидати білі-чорні камінчики, або писати папірці, або клікати на іконки, або...Насправді варіантів – невичерпно. Суть одна: за пропозицію «А» - N голосів, за «Б» - відповідно,M. В ідеалі, N+M дає в сумі загальну кількість. Дітей у класі, виборців у державі, депутатів у комісії.

Насправді, ідеал практично недосяжний. По-перше, дійсно, є люди, яким важко визначитися в силу різних причин. Хтось нерішучий за характером, може, Ваги за гороскопом, хтось не володіє достатньою інформацією і не вважає за можливе за таких умов обирати, комусь, знову таки, банально байдуже. Ну не хоче людина розділяти відповідальність за прийняте рішення. Має вона таке право? Безсумнівно! По-друге, досвід показує, що 100-відсоткової явки не могли навіть на радянських виборах намалювати. Тому що всі розуміють: нереально.

І що тепер з такими робити? Просто до банального: їхню думку не враховувати. Ну насправді, як врахувати те,чого по факту немає? Отож на батьківських зборах арифметика проста: 17 «за», 3 – «проти», 4 – утрималися або взагалі руки не підняли. Вітаю, рішення прийнято! Знаєте, скільки дітей у класі? Хоч скільки! Батьківські збори трапляються на нашому шляху не так вже й часто. А тому тата-мами, які «не змогли», у яких «не вийшло», або які банально не вважали за потрібне долучитися, право голосу втрачають. Ну не бігати ж за кожним, вивчаючи «громадську думку».

Власне, питання впирається тільки в одне поняття. Кворум. Чарівне слово, яке напряму до голосування не дотичне, але на результат суттєво впливає. Навіть не на волевиявлення як таке, а власне на самі збори. Є кворум – збори відбуваються. Немає кворуму – нічого й час витрачати намарне.

Трохи інша ситуація з виборами в державі. В нашій, принаймні. Поріг явки виборців встановлено лише для позачергових парламентських виборів. І то тільки для першого разу, я так розумію. За умови низької явки виборців вибори визнаються такими, що не відбулися, і призначаються повторні. А от уже навіть на них поріг явки не передбачено. Мало того, це поняття повернулося з радянського часу до нас лише 2007-го, що спонукало п.Ключковського назвати його «інструментом зриву виборів» саме через прив’язку підсумкового результату до ЗАГАЛЬНОЇ кількості виборців, а не лише тих, хто проявив активність і скористався своїм правом обирати, нехай цей зв’язок і є дещо опосередкованим.

Зате ситуація в нашій Раді не може не Радувати. Вже широко відомі результати голосування за відправлення у відставку чинного уряду на чолі з Заслуженим Кровосісьою України. Нагадаю: «за» - 186, «проти» - 5, утрималися – 12, не голосувало -  135. Скільки у Вас у сумі виходить? У мене – 338. Я вже й так додавала, і в стовпчик, і на калькуляторі. 338! Решта – ВІДСУТНІ!

Порівняйте кількість голосів «за» і «проти». Перевага – 181 (!) голос. Не два, не п’ять. Не п’ятдесят навіть! Навіть якщо збити усіх присутніх до купи, тих, хто не «за», звичайно – перевага у 34 голоси.

Повернімося на наші батьківські збори. Пропорційно до кількості людей у двох спільнотах (30 – в класі, 450 – у Раді) арифметика виглядала б наступним чином: з присутніх 22,5 чоловік  12,5 проголосували «за», 1/3 людини (ну не знаю, це якось задачу про землекопів з радянського мультика нагадує – але я ж пропорційно рахую, не можу цими дробами знехтувати) – «проти», майже один – утримався, і (нарешті цілих!) 9 – не голосували. На мій погляд, ситуація однозначна. Кворум був? Був: 23 присутніх з 30. Голоси порахували? Порахували. Результат голосування очевидний любій адекватній людині.

Ось тут, на мій погляд, і криється головна проблема. Не може загал жити за одними правилами, а обранці цього загалу – за іншими.

Може! – свідчить досвід нашої країни. 450 чоловік у нашій країні живуть за окремими стандартами. Користуються особливими благами. Голосують наше життя за ненашими правилами. І замкнене це коло (О, абсурд!) розірвати можуть лише...ці самі 450 людей. Або інші 450 людей, яких ми з вами оберемо наступного разу. Просто внісши зміни до Закону про регламент Верховоної Ради, щоб голосування відбувалося за загальнолюдськими правилами: прийняттям рішень більшістю від присутніх, а не від тих віртуальних, які донедавна віддавали свої карткові голоси колегам по фракції. А от віднедавна, коли опозиціонери почали вимагати особистого, згідно до Конституції, голосування й самі з усіх сил намагаються задекларованого дотримуватись і за рештою приглядати, ті, інші, взагалі в інший вимір перемістилися.

Проте ні ці, ні наступні цього не зроблять. Їм це не вигідно. Ще б пак, втрачається таке поле для маніпулювання! Та й на засідання доведеться ходити, як на роботу. Це, власне, і є їхня робота. Принаймні, я обирала, щоб працювали. А Ви для чого? Чи Ви досі не вмієте голосувати?