Дискусія: голодомор чи геноцид, має залишитися у минулому. Ця сторінка історії має одне визначення – трагедія
Трагічні сторінки історії, здавалося б, мали об’єднувати країну. Але у нас, на жаль, розкол відбувається не лише щодо таких питань, як мова і по який бік фронту воював у Великій Вітчизняній війні, а й щодо визнання/невизнання Голодомору.
На території теперішньої Кіровоградщини фактично кожна родина пройшла через випробування голодом. Не оминув голодомор і мою родину. У мого прадіда Якова було 12 дітей – чотири сина і вісім доньок. І лише четверо з них вижили після голодомору… Для мого діда Миколи, який пережив голод, найціннішим був хліб.…
Непросто було слухати спогади кіровоградки Катерини Карпівни Нехаєнко про її дитинство, якими ділилася рік тому, в листопаді. Тоді зініціював акцію «Ділитися хлібом – ділитися майбутнім». Ми передати партію хліба для кіровоградців, які пережили Голодомор 1932-33 років. Серед них була й бабуся Катерина. У ті роки родина – мама, тато, брат та дві сестрички (Катя, найменша, 1927 року народження) мешкали на хуторі Козачий(колишній Витязівський район, нині територія Буховецької сільради Бобринецького району). Нині хутора, який налічував 60 дворів, вже немає. Голодну зиму, за словами Катерини Карпівни, пережило із двадцять родин.
Навіть важко уявити, як діти, поряд із дорослими, ходили в поле та викопували з мерзлої землі картоплю. Та й ті нехитрі знахідки важко було приховати, бо щодень по хатах нишпорили нелюди, що їх прозвали «буксами». Катерина Карпівназгадувала, що вони були нетутешні. Ці «букси» гострими шпичаками перевіряли постіль, підлогу – чи не ховають де яку їжу? Так забрали торбинку квасолі, яку мамин брат привіз аж із Білорусії, а потім ніс до хутора цілих 60 кілометрів. Тих, хто дочекався весни, врятувала надія: гірше вже позаду!
На початку 30-років, кажуть історики, у містах населення зросло на 770 тисяч – люди тікали з сіл, сподіваючись вижити, тому намагалися розчинитися, не говорити українською. Через це не лише забувалася мова, а й втрачалася традиція догляду за старшими членами родини молодшим поколінням. Обірвалася традиція знати свій родовід. Людей прив’язували до місця проживання – не можна було виїхати з села, міста. Фактично Україну перетворили на гетто.
Днями почув про інший бік цього явища. Голодні роки винищували не лише українців - це було знищення давніх народних промислів та ремесел. Разом з їхніми носіями знищували безцінні традиції, зокрема, гончарство. Якщо на початку 20 століття, за даними істориків, в країні було до 700 осередків гончарства, то зараз ледве десяток набереться…
Такий центр чудового мистецтва перевтілення глини був і на Кіровоградщині, у селі Цвітному. Зараз на місці керамічного цеху ростуть бур’яни, а про минулі часи тут розповідають хіба що старенькі гончарі та глиняний посуд, який ще зберігся у багатьох домівках…
Щороку я йду на Фортечні Воли до Меморіального кладовища, де встановлений Хрест, аби вшанувати пам’ять моїх предків. Мовчки… Без пафосних промов… Це непотрібно тим людям, які перемогли смерть у 33-му. Їх потрібно підтримати. Вони, як ніхто, знають ціну крихті хліба.
Схоже, ми ще довго маємо вчити уроки минулого, давати їм оцінку. З іншого боку, треба усвідомити, що дискусія: голодомор чи геноцид, має залишитися у минулому. Ця сторінка історії має одне визначення – трагедія.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.