Як довго триватиме День гніву?

Протестні настрої в суспільстві зростають. Про це відкрито говорять і соціологи, і політологи, і самі політики. Тема „Дня гніву” не оминула жоден офіс, підприємство, протестний гомін можна почути на ринках, в громадському транспорті, на автозаправках.

Україна прагне протестувати. Як завжди – проти дій влади. Унікальність нинішньої ситуації в іншому: цього разу суспільство, втомлене від обіцянок та бездіяльності політиків, не бачить здорової альтернативи нинішній владі. Демократичні іститути передбачають існування певного діалогу між виборцями та владою. У здорових суспільствах ефект від невдоволення акумулюється в опозиційних політичних силах. Наразі в Україні ця система не діє: і опозиція, і влада пройшли повний цикл дискредитації себе у політичній системі країни.

Парадокс навіть у тому, що українці опинилися у глухому куті: все частіше на виборах говорять про „вибір без вибору”, про схожість усіх політиків між собою, і про те, що нічого не зміниться.

Цікаво те, що українці в своїй масі – це народ, який завжди латентно протестує. Однак, слід подивитися правді у вічі – ми так і не навчилися пропонувати альтернативу самі собі. Увесь час чекаємо, що альтернативу запропонують нам.

Є запит на нові політичні сили, на нові обличчя. Однак, все більше людей розуміють, що одними лише новими обличчями та політичними проектами нічого не змінити. Поступово з’являється запит на нову систему цінностей, відносин між виборцями та владою.

Чи вміють українці протестувати – так, вміють. Чи вміють українці обирати – на жаль, мусимо визнати, що ні. Якщо проаналізувати нинішню ситуацію із протестними настроями, то лише незначна частина суспільства готова підтримати активні фази протестів. Тобто, не проплачені політичними силами, а, власне, - захист своїх інтересів.

Вперше наприкінці 2010 року протестний дух вдалося втілити в життя саме підприємцям. Наразі – очікуються наступні акції протесту, які, можливо, стануть більш масовими. Однак уккраїнці не поспішають солідаризуватися один з одним, відстоюючи спільний інтерес. Можливо тому, що його немає? Дійсно, протест „проти” відрізняється від протесту „задля чогось”. На жаль, позитивної об'єднуючої думки для всіх невдоволених владою зараз поки що немає. Як і політичних сил чи персонажів, які б могли реально очолити протестний рух та запропонувати нові ідеї суспільству, або навіть тих політичних персонажів, які змогли б на 100 відсотків використати протестний потенціал, і на цій хвилі здобути владу.

Розуміючи це, влада діє по-хуліганськи. Навіть не впевнено та рішуче, а просто із позиції сили: суспільство тестують на запас міцності та рівень власної свободи. Тобто, наскільки суспільство дозволить собі відчувати рівень своєї свободи.

Говорячи про такі тенденції, варто одразу зазначити – влада перевіряє міцність нервів людей, а отже, – ризикує. Відомо, що проводячи певні реформи, особливо якщо вони непопулярні, варто завжди мати план дій щодо „випускання пари”. Схоже, плану дій в цьому аспекті не спостерігається. Більш того, уся політична система ніби просто не відчуває, наскільки далеко можна дійти в ситуації, яка склалася в державі. Дійшло до неприпустимого: завдання влади - налагодити діалог, пояснити суть реформ і показати хоча б мінімальний ефект від них. Проте відбулося протилежне – почався незворотній процес відторгнення суспільством самої ідеї існування та проведення реформ. Це найбільша і, можливо, фатальна помилка нинішніх керманичів.

Як скерувати сьогоднішній протестний потенціал суспільства у конструктивне русло? Мабуть, вихід єдиний – почати аналіз власної діяльності, і зробити конкретні кроки у „роботі над помилками”. Не думаю, що в масштабах нашої держави, владі за короткий проміжок часу вдасться донести до кожного громадянина меседж про власний такий собі „катарсис”. Отже, варто працювати передусім над конкретними пропозиціями у сфері виборчого законодавства та пропагувати ідею „оновлених виборів”. Це найкраще, що може зробити влада зараз, аби зняти політичний протест у суспільстві. І таким чином – дати шанс на цивілізоване й законне оновлення себе і країни.

Звучить утопічно. Зараз відбувається все із точністю до навпаки. Наприклад, у славнозвісному законі про вибори народних депутатів (які заплановані на осінь 2012 року) влада пропонує викинути норму про можливість протестного голосування – тобто у бюлетені можуть прибрати рядок „не підтримую жодного кандидата”. Це особливо небезпечно з огляду зростання кількості невдоволених діями як  парламенту, так і Президента. За різними соціологічними дослідженнями кількість людей, які б проголосували „проти всіх” у процентному співвідношенні сягає від 30 до 45%, і має тенденцію до збільшення. І до того ж зріс і запит на нові політичні сили. Багато хто з людей, просто в знак незгоди із усіма політиками, які вже 20 років ведуть країну до кращого життя, просто автоматично захочуть проголосувати за „нових”. Особливо не переймаючись, що буде за „оновленим фасадом”.

Розробляючи новий виборчий законопроект, в уряді впевнені: протестне голосування – це архаїзм. “Якщо вам не підходить жодна з політичних партій і жоден з кандидатів, який висувається, у вас є шанс висунутися самому, або зареєструвати свою політичну партію, закохати всіх в неї і голосувати за неї, а в противному випадку ви голосуєте взагалі проти права вибору”, - коментує Міністр юстиції України Олександр Лавринович ініціативу з ліквідації рядка „не підтримую жодного кандидата”. Проте, за нинішніх умов рівень голосів на непідтримку жодного із запропонованих кандиатів чи партій, міг би стати дієвим механізмом законно заявити про свій протест і визнати вибори недійсними. Для такого кроку потрібна політична воля, якої, напевно, не виникне у жодного представника українського політикуму. Фактично, це б означало такий собі „референдум з довіри/недовіри” всім тим процесам, які відбуваються в країні. Звичайно, це було б можливо за умови законодавчого наповнення протестного голосування позитивним змістом. Наприклад, за
провадивши пропорційну систему із відкритими списками, або хоча б посиливши відповідальність мажоритарників, визначивши чітку, просту та дієву систему відкликання депутата з парламенту, в разі невиконання своїх зобов'язань. Це б частково дало змогу знизити напругу в суспільстві. Однак, якщо залишити все так, як зараз є в проекті нового закону про вибори – то це лише додасть можливостей тим партіям, які потраплять до наступного парламенту, сформувати собі ще більші фракції. Тобто, це вигідно політикам.

Виходить, вилучаючи з виборчого бюлетеня графу „не підтримую жодного кандидата”, влада просто штовхає людей на вулицю, не пропонуючи жодних альтернатив для вивільнення протестних настроїв демократичним, легальним чином.

Звичайно, багато хто дорікне автору цих рядків, що зміни потрібні в економічній та соціальній сферах. Більш того, на думку більшості соціологів, лише погіршення добробуту та зниження доходів може змусити українців вийти на відкритий вуличний протест. І навіть влаштувати бунт.

При цьому у експертів та політологів немає відповіді на питання про те, що зможе зробити влада у випадку масові появи масових „бунтів неплатежу”, тобто ситуації, коли народ починає масово не сплачувати комунальні платежі, податки, штрафи тощо. Це, мабуть, було б більш ефективно, однак, найбільш небезпечно для існування в Україні держави як такої. І це – та крайність, до якої не дійде – дорікнуть мені вагомими аргументами експерти з економічних питань. Проте, у політичному житті жодних сценаріїв виключати не можна.

Чи має рецепт влада, а головне – безпосередньо українське суспільство, як вийти із протестного стану, і вкотре не залишитися біля розбитого корита?