Імідж країни починається із себе

Імідж країни починається із себе

Інформаційна метушня, яка останнім часом з різною силою активності спалахує в ЗМІ стосовно іміджу і брендингу країни за кордоном, мене особисто не надто зачіпає. Мене здивувала загальна риторика навколо цієї теми, яка зводиться до того, що наша країна, мовляв, робить не імідж, а халтуру, і далі ідуть роздуми, чому нам так погано живеться. Такі балачки (іноді досить агресивні) свідчать, на жаль, про те, що у нас ще досить великі очікування, що нашу спільну роботу зробить хтось інший. Хтось, а не ми самі, прибере у нас вдома, наведе лад в господарстві, розкаже про нас гарну історію чи зніме цікаве кіно.
У нас чомусь панує думка, що привабливий імідж країни можливо сформувати лише гарними символами. Намалювали гарного зайчика і ведмедика – і ось уже є привабливий імідж зимової олімпіади в Сочі. Так само і в Україні – її імідж чомусь зводиться лише до сприйняття Спритка і Гарнюні. Подальша дискусія на тему ефективного позиціонування України за кордоном вже точиться навколо того, якою повинна бути зачіска Гарнюні і чи все гаразд з очима Спритка. Багато хто з нас забуває одну просту і важливу річ – імідж своєї країни формуємо ми самі. Всі разом і кожен окремо.
Нас і нашу країну на побутовому рівні сприймають по тому, як часто ми вживаємо слово «будь ласка»; викидаємо сміття у вікно, чи в смітник; як ми святкуємо і що цінуємо. З часом, такі узагальнені враження формують стереотипи, наприклад, «русіш швайн». Про українців також існує багато стереотипів. Ці стереотипи ще радянського розливу нам добре відомі, не буду їх повторювати. І коли я чую чи читаю скиглення стосовно образу українця в світі, я розумію, що такими українцями ці плакальники вважають самих себе. Це їх, мабуть, цілком задовольняє, бо жодного разу я не зустрів зауваження «Я особисто – не такий».
Я глибоко переконаний – враження про свою країну і свій народ кожен формує сам. Для себе самого, для оточуючих, для іноземців. Ця роль у кожного однакова – і у українського туриста, і у українського президента. І відповідальність повинна бути також однакова.
Наостанок хочу розповісти одну показову історію. На початку 1992 року в рамках програми обміну між спорідненими містами мені довелося побувати у маленькому валлійському містечку Мілфорд Хейвен. Разом з нами тоді був простий робітник, якому пощастило потрапити до складу делегації. Він був затятим курцем і тому взяв із собою запас міцних сигарет без фільтру, які курив без перестану. Одного дня, прогулюючись по вулицям цього містечка, він, докуривши чергову цигарку, не зміг знайти смітник, щоб викинути недопалок. Тоді, на мій великий подив, він витягнув з кишені носовичок (якого, мабуть, ніколи не носив раніше), і сховав недопалок у ньому. На питання, навіщо він так зробив, я отримав таку відповідь: «Якщо я просто викину його тут, всі будуть знати, що це зробив хтось із українців. Мені не все одно, що про нас подумають капіталісти». Він, простий трудяга із заводу, зрозумів, що враження про Україну і українців він формує ОСОБИСТО.