СИНДРОМ (АНТИ)ПАТРІОТИЧНОГО ЕКСГІБІЦІОНІЗМУ

СИНДРОМ (АНТИ)ПАТРІОТИЧНОГО ЕКСГІБІЦІОНІЗМУ

Мені доволі часто доводилось бути свідком ситуації, в якій українці з величезним запалом розповідають іноземцям (своїм гостям, або коли самі у гостях) про те, як у нас все «хрєново»: корумповані політики і продажні судді; нікчемні зарплати і «африканський» рівень життя; жахлива система охорони здоров’я і катастрофічні дороги. Іноземці, як правило, уважно слухають і співчуваючи кивають головою.

Але насправді, така відверта сповідь викликає у них (як і у мене) одне просте запитання: для чого так самовіддано паплюжити свою країну і публічно прати брудну національну білизну?

Ми не червоніємо, коли в нашій присутності «опускають» нашу країну. Ми радо приєднуємось до дискусії і гордо мокаємо себе пиками у власні екскременти. А потім дивуємось, чому нам візи в посольствах не дають.

До антиреклами України часто вдаються і наші політики – плачуться міжнародним організаціям та глобальним структурам на своїх опонентів, звалюючи на них всю вину за нереалізовані реформи та невиконані міжнародні зобов’язання.

Самокритика – це добре. Але ж коли українець розповідає іноземцям страшилки про Україну, він обов’язково має на увазі, що він особисто кращий. Це його співвітчизники корумповані та продажні, а він – весь білий і пухнастий. Невинна жертва їх морального банкрутства.

Відтак, головна причина антипатріотичного ексгібіціонізму таких «синів і дочок України» – це, перш за все, шкурне бажання відбілити свою власну репутацію за рахунок репутації своєї країни. «Я критикую – значить я хороший!» Декарт би плакав.

Для психологів прагнення перекладати вину і відповідальність на інших – ознака незрілості та інфантильності; захисна реакція, яка унеможливлює ріст та розвиток особистості.

Тому давайте дорослішати. Для цього не потрібно замовчувати правду або впарювати світові рожеві окуляри. Треба просто особисто і щодня брати участь у вирішенні проблем своєї країни, а не розповідати про них іноземцям, чиїх візитів і інвестицій нам так щиро, так по-дитячому, так дуже-дуже хочеться.