Українська мова – це душа народу, А український народ без мови не народ. (В.Сосюра).

Котрий місяць точаться дискусії між авторами та зареєстрованими і незареєстрованими користувачами " http://www.rtkorr.com", “ http://korrespondent.net”, “Українська Правда”, “ХайВей” і т.д. стосовно мовних питань. Обидві сторони закидають політикам звинувачення у бездіяльності чи маніпуляціях мовним питанням лише напередодні виборів чи під час коаліціад.

Читаючи, знайомлячись з матеріалом “Моя маленька акція у підтримку української мови” http://narodna.pravda.com.ua/ “ Занадто часто, щоб вжити прислівник "інколи", розгораються словесні дуелі та справжні баталії з переходом на особистості, з зайняттям крайніх позицій. Здається, модератори вже давно покинули марну справу модерування та залишили нам самім випускати пару у кількості та якості на наш власний розсуд.” , вирішив також і я спробувати і  поділитись своїми думками про свою рідну українську мову.

     Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це мова…pідна  українська мова!      В ній мудрість і пам’ять тисячоліть. У ній щирість, радощі й печаль народу, його труд  і піт, кров і сміх. Запашна, співуча, гнучка, сповнена музики і квіткових пахощів, вона встала з колін, як піднялася й наша Україна. Проголошення незалежності дало право зайняти українській культурі належне їй місце. А основою, джерелом культури є  мова. І той, хто не знає української мови або цурається її, прирікає себе на злиденність душі. У всі віки, у всі часи, на всіх перехрестях історії українська мова була тим скарбом народу, який нічим не можна замінити. Українська мова – це серце нації, а нація має своє обличчя, свій характер,свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє.

     Україна та її культура радіють своєму відродженню. Тисячі українців пройшли через сталінські репресії, а особливо каральний меч тоталітарного режиму вдарив по інтелігенції – поетах і письменниках, вчених та і простого люду. Їх переслідували за вільнодумство й любов до рідної землі і  коханої української мови. Серед тих хто віддав своє життя за незалежність України, за рідну українську мову був і Василь Стус. В ім’я майбутньої України і вільного розвитку її мови терпіли знущання і стратили життя “на соловках, магаданах, у сибірах” багато наших співвітчизників, наших українських  людей …Ці люди були патріотами своєї землі, народу, захисниками української мови – М.Семенко, М.Зеров, Є.Плужник, М.Куліш, В.Підмогильний та багато інших…

     Своїм ідеям, релігії, яку обрали, вони служили до кінця.  Дуже прикро стає, коли доводиться бачити зневажливе ставлення до рідної української мови.  Серед людей панує збіднений жаргон російської мови, часто чується лайка, а це є одним із свідчень  духовної кризи суспільства. Проте душа щемить і боляче від того, що зневажають українську мову ті покручі, що говорять “суржиком”, кому байдужий статус української мови, хто ладен забути своє рідне у бездумній гонитві за західним зразком: “Хай хоч гірше – аби інше”.

     Незнання історії України, народних традицій і обрядів, погане або ніяке володіння українською мовою – ось те підґрунтя, на якому проростають паростки національного нігілізму. І сьогодні багато хто з пересічних громадян (та і серед високих посадовців) на догоду чиновникам різного рангу, заради власного благополуччя поспішили зрадити Україну, рідне слово, українську мову, свою людську гідність, слухняно виконуючи вказівки та сценарій кремля…

     Тому ми надто завинили перед українською мовою, нам треба, “як парость виноградної лози”, її шанувати. Думаю ще не пізно попросити  пробачення у української мови. Вона як мати, простить своїх “заблуканих ” дітей.

     У всіх цивілізованих країнах державну мову  шанують, поважають і всіляко сприяють її розвитку! А що можемо ми, українці, зробити для того, щоб наша українська мова стала такою ж шанованою, як інші державні мови в більшості країн світу?

     Гадаю, насамперед слід українську мову захищати від ерозії, а духовну культуру людини – від обміління. Захищаючи сьогодні українську мову, ми беремо під захист свободу думки, вільний доступ до живої скарбниці нашої пам’яті. Дбати про українську державну мову – це справа совісті сучасної людини. І доти, доки ми зневажатимемо себе(бо зневага до своєї державної мови – це зневага до себе), доти в нас житиме психологія не господаря, а наймита і принцип “моя хата скраю – нічого не знаю”, годі сподіватися, що відбудуться зміни на краще.

     Якби нас усіх навчили вклонятися рідному порогові, рідній українській мові, бути щирим у ставленні до своїх друзів, чуйними до болю і страждань інших, може, тоді не втратили б ми зібраної нашими пращурами духовної спадщини і були б  добрішими та милосерднішими.

     Я вірю, що настане час, коли ми нарешті зрозуміємо, що живемо на величній землі – Україні, і на ній має зацвісти рідна мова – українська. Попри всі випробування і труднощі ми вистоїмо, бо ми  - український  народ. 

           Коли забув ти рідну українську мову,

           Яка б та мова не була –

           Ти втратив корінь і основу,

            Ти обчухрав себе дотла.

                          (Д.Білоус).