ЧИ ВЕЛИКЕ БЛАГО ДЕМОКРАТІЯ ?

Демократизуємось чи ні ?

Відшуміли вибори, давно вицвіли під дощем і променями весняного сонця розклеєні по стінах і стовпах агітки, як і недавні „чесні” запевнення про майбутнє райське життя маленького українця. Не встигли новообрані слуги народу всістися як слід у стільці нардепів, не встигли обрати собі керманичів (хоча думається, що не мають вони особливого бажання це робити), як вартість життя в Україні почала рости ніби стовпчик термометра під променями літнього сонця. А що ж новообрані слуги народу, які ще недавно так запально і переконливо до останнього шкарпетка обіцяли відстоювати інтереси виборців, закликаючи при цьому думати по українськи. А нічого. Хіба, що вигадують нові казки для лохів. На кшталт, чим кращий золотоволосий король від дідька лисого, тобто чим кращий „демократичний” ріст цін від тоталітарної стабільності. Може хтось повірить. Забувають при цьому, сердешні, що 22 ст. Конституції України забороняє звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод громадян. Тому виникає закономірне запитання: чи велике благо демократія? Попробуємо розібратися і залишимо у спокої загальновідому фразу У.Черчіля, оскільки він теж змінив декілька партій до того як стати прем’єр-міністром Великобританії. Хоч багато хто у нас думає, що перескакування із фракції у фракцію є чисто українським винаходом. Незаперечним є факт, що навіть у країнах з давніми демократичними традиціями і класичним парламентаризмом вибори зовсім не виявляють волю виборців. Парламентарі не обтяжують себе узгодженням своїх дій з поглядами і думками виборців, керуються власними розрахунками. Вони приходять у владу і йдуть із неї не по своїй волі, а в силу, у переважній більшості, незалежних від них обставин. Вони розпоряджаються силами і надбанням нації на свій розсуд, лобіюють закони про те, що під час виборів нещадно критикували. Наприклад, у Верховній раді непоодинокі були випадки, що певний закон пройшов друге читання, а вже подано до розгляду закон про зміни до цього закону. Звідси зроби висновок, шановний читачу, про якість і зрілість законів, що приймаються. Принагідно зауважу, що утримання народних обранців обходиться народу недешево. Як писав сто років тому В.Побєдоносцев „вони не бояться ніякого осуду, особливо, якщо мають більшість у парламенті, яку підтримують роздачею посад та привілеїв. Насправді міністри так само безвідповідальні, як і народні представники. Помилки, зловживання, довільні дії – щоденне явище у міністерському управлінні, та чи часто ми чуємо про серйозну відповідальність міністрів? Хіба може раз на п’ятдесят років доводиться чути, що міністр стоїть перед судом, і найчастіше результат суду, порівняно з галасом урочистого судочинства, виявляється мізерним”. Наскільки ці слова актуальні сьогодні. Складається враження, що автор наш сучасник. Правда, він не бачив скільки нардепів сидить у сесійній залі, коли приймаються закони, по яких має жити український народ і хто з міністрів сидить у міністерській ложі під час парламентських слухань. При детальному розгляді підвалини демократії – парламентаризму впадає у вічі повна відсутність особистої відповідальності народних депутатів за прийняті рішення. Наприклад, парламент ухвалює щось, наслідки чого можуть бути фатальними для України. Ну і що? Нікого за це не притягнуть до відповідальності, як не як недоторканість. Хіба можна вважати відповідальністю те, що після якого-небудь краху уряд, винний у цьому змушений буде піти у відставку? Або, ой лишенько, розпадається певна коаліція партій і створюється нова? Чи, не дай того боже, розпускається парламент? Тай чи може хистка більшість бути відповідальною за яке-небудь прийняте рішення? Адже відповідальність завжди пов’язана з конкретною особою. Тому неможливим видається зробити відповідальним за провал керівника уряду чи навіть міністра за дії, спричинені і здійснені винятково за бажанням чи уподобанням великої кількості народних обранців, які ухвалили шкідливі для держави закони. Принагідно зауважимо, що усі прилюдні засідання парламенту є не що інше як вистава для публіки. Мало яка промова впливає на прийняття рішення у якій-небудь важливій справі. Промови є засобами підвищення популярності, кар’єрного росту та зрідка визначають набір голосів на наступних виборах. Якою має бути більшість визначається поза засіданням, за закритими дверима. Основною рисою сучасного керівного державного діяча вважається не стільки творче мислення чи наявність серйозного плану розвитку держави як вміння популяризувати свої ідеї перед депутатським загалом, і виканючити їхню згоду на виконання його програми. Що дрібніший такий духовний карлик і політичний торгаш, то яснішим для нього є його власне убозтво, і тим більше він цінуватиме систему, яка зовсім не вимагає від нього працелюбства чи геніальності. Йому також не треба мучитися питанням відповідальності за бездарне рішення, оскільки він точно знає, що незалежно від його державного партацтва, кінець кар’єри буде однаковим, одного прекрасного дня він буде замінений таким же „генієм” як і він сам. Тільки з іншої партії. Ця „демократична” традиція найбільше відповідає ганебній ситуації наших днів, а саме відчайдушному боягузтву більшості наших так званих керівників. Справді, яке щастя для них під час прийняття рішення мати можливість сховатися за спину більшості. Для зібрання сучасних народних обранців такого штибу завжди буде велика втіха бачити керівником людину, розумові здібності якої ні трохи не вищі ніж їхні. Тоді кожний з них подумає, що керівником може бути будь-який депутат, то чому б не я? Але із зменшенням відповідальності кожного державного мужа несамовито збільшується число тих, хто не маючи на це найменших підстав відчуває себе готовим взяти на свої плечі відповідальність за долю народу, наперед знаючи, що ніякої відповідальності він не понесе . Тож не дивно, що на недавніх виборах до Верховної ради приймало участь немало партій і блоків. Хто з них не пройшов до парламенту довго судилися. Було величезне бажання взяти відповідальність. Така ж картина при розподілі міністерських та комітетських крісел. Цікаво скільки б їх залишилося, якби були впроваджені слова Б.Муссоліні „заради добра Італії корисно розстріляти дюжину депутатів та заслати на каторгу хоча б кілька екс-міністрів”. Дехто може сказати, що, мовляв, Муссоліні це диктатор і таке інше. На це буде відповідь така: добро завжди перемагає зло, тобто хто переміг той і добрий. Думайте. До речі і зараз багато італійців згадує добрим словом свого колишнього лідера. А ось, що сказав Ф.Шпенглер: ”Демократія – це абсолютно нежиттєздатна химера, що не лише не має ніяких шансів на виживання, а й просто не заслуговує на це. Бо корупція політичних партій, маніпулювання суспільною свідомістю і перетворення парламентських виборів на таку собі комедію складає невід’ємну рису демократії”. Політолог А.Гарригу пише: „...Вільні вибори” – це балаканина. Потрібна велика доза сліпоти, щоб вихваляти встановлення „вільних” виборів та вищі форми участі у них, як яскравий доказ спокусливої демократії... Уся виборча система – це суцільна фальсифікація, шахрайство з виборчими бюлетенями, списками, підрахунком голосів тощо”. Чим не наша сучасна ситуація з побудовою так званого демократичного суспільства. За наявності сильної національної влади, або хоча б такої, що скромно виражає інтереси держави, діяльність парламенту чітко простежується як антидержавна. Усе зводиться до розхитування державної основи, деморалізації владних структур, створення в країні хаосу і недовіри до влади. „Депутати, трактуючи своє обрання не як обов’язок сумлінно і добросовісно працювати для блага держави, а як плацдарм для розвитку своєї партії або, ще гірше, для складання капіталу й особистої кар’єри, створювали справжню кліку, що, ніби гидкий павук, обплітала всю країну” пише біограф Ю.Пілсудського. Чим ця ситуація закінчилася для Польщі на самому початку другої світової війни немає змісту розповідати. У „Підручнику з бойової підготовки армії США” за 1928 рік говориться, що демократія „спричиняє демагогії, розпущеність, хвилювання, незадоволення, анархію... Демократією керують фактично демагоги... Коли олігархи беруть курс на те, щоб самим без посередників керувати вони наймають демагогів для створення анархії”. Автор усвідомлює, що сьогодні будь-яке висловлювання проти „демократії” кваліфікується як тоталітаризм чи фашизм. Але ніде правди діти незадоволення демократією, або тим, що під її личиною криється стає у світі явним. Безлад народу не подобається ніде. Проте, усвідомлюючи, що така форма організації суспільства є антинародною, ті, хто гріє руки на „демократії”, продовжують демагогічну політику в її пропаганді. Ставиться мета: домогтися у зомбованого люду неусвідомленого прийняття повної переваги „демократії” над усіма іншими формами державного ладу. На закінчення слід відмітити, що політика насильно нав’язування ворожої людству форми правління, якби вона не називалася, за термінологією Нюрнберзького трибуналу, є злочином проти миру, злочином проти людства. P.S. Стаття є результатом обробки певної кількості літературних джерел і не може претендувати на наукову оригінальність чи новизну. Буковинське віче, 2006, №47