Ще місяць тому мене запросили на святкування Дня Міста в невеличку та дещо патріархальну Бобровицю, що на Чернігівщині. Сорок п"ять хвилин єлектричкою, п"ять хвилин маршруткою - зустрічай гостей, Бобровиця!
Гостям - радіють щиро:
Навіть оркестром зустрічають:
Анорексію тут не вшановують:
Та яка в чортяки анорексія, коли місцевий молокозавод таку смакоту виробляє:
Та ще й з свіжою пампушкою:
Вегетарьянцям - не дивитись:
Бо це їх може звести з розуму
Хоча сам не куштував, але хлопці знаючи стведжували, що то -
"нє казьонка"
Лобстеров не було, але на мій смак - це краще! І корисніше для українського шлунку:
Смачного!
ССкуштувавши таку смакоту розумієш, звідкі беруться ось такі красуні:
С
Але час починати свято:
Вони, на щастя, вже не пам"ятають інший прапор:
Гопак - це святе:
Та то вже не свято, як нема сувенірчика доброго:
Але головне - це обличчя людей. Щирих та відвертих.
Що втішало - геть зовсім не було ані яких партійних штандартів, гучних промов. По-домашньому, по-родинному. Свої серед своїх
Духовий оркестр, як з"ясувалося, теж співучий:
Були й пісні, та хіба ж світлини про пісню скажуть? Пісню слухати треба.
Були конкурси й розваги. Мені було набагато комфортніше ніж на Хрещатику в День Незалежності. Хоча навряд чи тутешня місцева влада витратила купу грошей яку Київі.
Можно будь-як ставитися до подібних свят. Вважати іх "шароврщиною"
що псує Високі столичні смаки. А можно просто провести пів дня серед щирих та доброзичливих людей, що співать не японське караоке, а нашу, українську пісню. Можна "завіснуть" в крутому барі, а можно ось так. На одноразовому посуді.
Кожен сам вирішує, що йому до душі.
А фінал...
Фінал я побачив в міському парку...