Щодо інтервю письменника Тараса Прохасько

Тарас Прохасько: «Федеративная Республика Украина — это было бы совсем неплохо»

http://2000.net.ua/2000/svoboda-slova/realii/75507

 Але, чи – адекватно спримаючі бажання народу України. Ось в чому питання. Але, давайте по порядку. Бо, після прочитання цього інтервю, виникає багато запитань.

Перше: Якийсь Олександр ЧЕ, котрий ховається за початком свого прізвища, потрібно думати – журналіст газети «2000.net.ua», бере інтервю у «галицкого писателя», який робить це російською мовою і якого він відносить до « станиславского феномена», разом з «Юрием Андруховичем, Юрием Издрыком, Владимиром Ешкилевым и другими персоналиями».

Тут він уточнює- «Так называют группу литераторов и художников, проживающих в Ивано-Франковске (до 1962 г. — Станислав)». 

Не зрозуміло, для чого це повідомлення про перейменування міста. Як і невідомо, чи це інтервю було замовлене письменником Тарасом Прохасько, чи це особиста ініціатива пана ЧЕ. А це має немаловажне значення. Бо,-  якщо – замовне, то тут один розкл’ад, а якщо – ініціатива пана Че, то зовсім інший. Роздивимось обидва.

1).Замовне:

«Ему б еще окладистую бороду — стал бы похож на монаха-отшельника.»

 Або на «вуйка з полонини», який все дивиться в ліс. (Ut).  «Феноменальні» стан’іславські постмодерністи, список «групи» яких подано вище, час-від-часу нагадують про своє існування закидами про федералізацію України. Все це робиться, ніби спонтанно, без якихось конкретних намірів когось переконати. Але, сформульовані письменниками думки, знаходять своє місце в засобах масової інформації і починають горнути, кожного разу, все нову хвилю протистояння в суспільстві. Початок був покладений письменником Юрієм Андруховичем, який виказав думку, теж в інтервю, про те, що він був би не проти того, щоб Донбас та Крим  відділилися від України. Потім те саме повторив письменник Василь Шкляр. А це вже - третя спроба. Тепер вони будуть відділятися самі. Разом із Західними областями. А чи не простіше це зрробити їм особисто, без областей. І не морочити людям голови.

Чому саме краще зробити таким чином. Бо, якщо тільки постане питання про федералізацію, чи щось таке в цьому розумінні, то Україну поділять на зони, які шляхом місцевих референдумів проголосять себе приєднаними до Росії, Румунії, Угорщин та Польщі. Громадянство яких вже має багато мешканців прикордонних областей. І не знати цього та не розуміти, ці письменники не можуть. Тому виникає думка, що вони просто-напросто виконують чиєсь замовлення. Можливо, поки таким чином, йде зондування настроїв і комусь бачиться вступ України в Євросоюз через подріблення України на шматки, якщо цілою вона в Європу не влазить. Хоча, навряд, чи. Скоріше, українська «демократія», як не декларує свою європейськість,  ніяк не здатна  вміститися в рамки цивілізованого світу і все вишукує засоби обхідного маневру.

З одного боку вже не на жарт піджимає Росія і здати в її руки управління Україною не хочеться, бо це рівнозначно загубити суверенітет особистого збагачення. А з іншого, Європа виставляє умови, які в одночасся виконаним бути не може. Крім того, в Парламенті існує велике проросійське лоббі, яке ставить палки в колеса. А Європейському парламенту потрібно багато виконаних Україною умов, для її вступу в ЄС в якомусь, невідомо якому,  майбутньому часі.

То, може й дійсно, розглядається варіант шматковий.  Але тоді, Україна припинить своє існування, як держава, і її народ, на правах і в числі перших з кінця, буде тільки підмітати европейські вулиці. Як би там не було, а висловлювання названих українських письменників про будь-який варіант розділу країни, не додає їм честі бути провідниками української державності, бо вони кожного разу доводять тільки зворотнє. Українцю, який варить сир на Буковині та українцю, який варить його на Черкащині, федералізація не потрібна. Як і шахтарю із Західної та Східної, чи –Південно-Східної частин країни. Але, коли такі розмови точаться вже не один рік, то комусь, мабуть-таки, потрібна?

Нинішній радник голови уряду Миколи Азарова, керiвник Iнституту свiтової економiки i мiжнародних вiдносин Нацiональної академiї наук України Юрiй Пахомов: " Чому Україна за СРСР була успiшна? Тому що нею керували ззовнi, хоча керували самi українцi. Україна звикла, щоб нею командували зверху. Їй не потрiбна власна державнiсть. Українцi нiколи не були державниками, вони одинаки. Коли йдеться про неспроможнiсть України, то цю неспроможнiсть перш за все варто пов'язувати з державнiстю. Держава - це не тiльки чиновники, не лише система iнститутiв, це ще й думка, духовне прагнення. Росiйська людина прихильнiша до держави, нiж українська".

Повторюю: Якщо українські письменники не розуміють, на чий млин ллють воду, то це проблема їхньої совісті. А, якщо вони це роблять свідомо, то вже проблема нашої совісті, чи вважати їх за українських патріотів, яких потрібно поважати та прислухатися до їхніх заяв.

2). Ініціатиава пана журналістста газети «2000».

Який мало заробляє і тому вишукує смажені сенсації, інтервюруючи письменників та журналістів провокативними запитаннями, приватні думки яких потім видає за такі, що ніби, виголошуються ними на всю країну.

Але, все ж, запитання залишаються. І перш за все, до наших письменників. Хоча, навряд чи, ми колись почуємо на них відповідь. Бо, постмодернізм з совістю несумісний. Він втілює хаос, відсутність сюжету, девальвує духовну культуру, відкидає ідею і  являє собою маргінальну кітчеву антираціональність, яка мистецтво перетворює в псевдохудожнє виробництво. Як видно, у виробництво схиблених уяв.

---

http://blogs.pravda.com.ua/authors/chalenko/4e7348ec097ca/

                                                               ***