Сучасна українська пенітенціарна система

Миовільний погляд з "дна"

Неоднозначно реагую на факт незнання пересічним громадянином України значіння словосполучення “пенітенціарна система”. Засмучуюсь, оскільки це свідчення непоінформованості, й радію, оскільки значний відсоток (на щастя звичайно), ще не зітнулись (і дай Боже ніколи й не стикатись) з цією вкрай огидною формою приниження людської гідності. Аби не виникали запитання, відразу поясню про що йдеться. Кожна держава й кожне суспільство стикаються з проблемою злочинності й правопорушення. Пенітенціарна система є державною службою, на котру покладено утримання в спецзакладах та перевиховання тих, хто вчинив переступ Карного Кодексу та інших нормативних документів.

Певно, чимало доводилось чути розповідей про ізолятори досудового утримання та виправні установи цивілізованих країн. Згідно оприлюдненої в звітах статистики, європейські пенітенціарії на одну добу утримання засудженого витрачають в середньому більше трьохсот євро. Вражаюча цифра. На злодія, і стільки? Уявіть собі. Урядовці тих країн, дбаючи про спокій та добробут власних громадян, їхнє впевнене й стабільне майбутнє, підрахували, що витрачати такі кошти на тих, хто (нехай і свідомо) схибив з шляху — дешевше. Гроші витрачаються не лише на харчування й забезпечення вбранням ув’язненого. На державному рівні розроблена ціла програма заходів, спрямованих на перевиховання, зміну світогляду та формування з колишніх правопорушників й злочинців повноцінних громадян держави. Цивілізованому суспільству не байдуже, якими повернуться до цивільного життя вчорашні грабіжники, крадії та вбивці. Гасло європейських пенітенціаріїв — «Не карати, а навертати на шлях істинний». І це дає позитивні результати. Кількісний та відсотковий показник рецидивів (повторне вчинення злочину особами, котрі вже притягувались до відповідальності) в Європі незначний. Але то в них. А як в нас?

Формально в Україні також існує й діє власна пенітенціарна служба. Це Департамент Виконання Покарань. Але я наголошую на тому, що існує й діє вона лише формально. Трагічним спадоком комуністичного тоталітаризму («імперії зла» якою був СССР) та наслідком злочинної діяльності нинішньої охлократії, є невпинне вимирання українців. Населення в Україні скоротилась на кілька мільйонів, а кількість засуджених за цей період зросла більше ніж вдвічі. Відсоток рецидивів в Україні є одним з найвищих в Європі (попереду лише Росія з її вже майже народними й ставшими часткою культури “злодійськими традиціями”).

Прийнято вважати, що друкований орган міністерства, політичного середовища, громадської організації, наукового товариства, тощо, є її обличчям. Погортаємо друкований орган Державного Департаменту України з питань виконання покарань — газету “Закон і Обов’язок” (свідоцтво про реєстрацію КВ № 113). Процитую лише кілька заголовків: “Вони роблять найсвятішу справу на землі” (не дивуйтесь і не лякайтесь, стаття про лікарів, котрі працюють в лікарні для апаратників Департаменту з питань виконання покарань), “Злісній непокорі — сувору відповідь закону”, “Навстречу юбилею”, “Турбування про здоров’я — процес постійний”, “Проміння світла в кінці тунелю”, “Профессионализму медиков поражаюсь”, (“ЗіО” № 24-25 (2685-2686) за червень 2004 р.), “Управлінський потенціал у розвитку”, “Дійсно професіонал”, “Вдячні за сина”, “Якщо поруч справжній вихователь”, “Благодарю за помощь”, “В камерах СІЗО тепло, охайно”, “Ощущаем заботу”, “Отношение уважительное”, “Не считаясь с личным временем”, “Помогает утвердится на жизненном пути” (“ЗіО” № 26-27 (2687-2688) за червень 2004 р.)

Пробачте за довгий перелік. Щось нагадує? Так-так, до болю знайоме. Певно ще тримаються в пам’яті заголовки з “Правди” та “Известий” брєжнєвских часів, коли в нас все було добре, коли ми були попереду всього світу й всім задоволені: “Ускорение — генеральная линия КПСС”, “XXV з’їзду КПРС — гідну зустріч”, “Заготівлі кормів — ударний фронт”, “Одностайно підтримуємо”, “Схвалюємо всім серцем”. Читаючи, геть не умліваю від щастя, і роблю певні висновки про інтелектуальний рівень членів редколегії “ЗіО”, до котрої, до речі, входить й голова Департаменту. Ув’язнені та їх батьки навперебій дякують адміністрації СІЗО та ВУ (слідчих ізоляторів й виправних установ) за “чуйне й людське ставлення”. Незначні суспільні пертурбації після дійства 2004 року (котре вже нарекли в підручниках історії “помаранчевою революцією”) заторкнули й ДВП. Принаймні гортання сторінок газети “Закон і Обов'язок” став процесом суттєво приємнішим. З'явились (щоправда переважно передруки з інших газет) матеріали патріотичного змісту. Проте кардинальних змін так і не відбулось. Газета інформує про позитивну роль церкви в справі перевиховання засуджених (№18-19(2905-2906) за 1-8 травня 2009р.), проте жодним словом не обмовляється про реальний стан речей в закладах утримання підслідних та засуджених.

Згідно звітів керівництва ДВР, «соціальні працівники, юристи, психологи й медперсонал в реабілітаційних центрах (центрах релаксації), в дільницях карантину, діагностики і розподілу, проводять психодіагностику засудженого», (себто бесіди, анкетування й тести). В непосвячених складеться помилкова уява про умови утримання під вартою осіб “які схибили з життєвого шляху”. Колишній Голова ДВП В. Льовочкін пишався тим, що “...українські установи регулярно відвідують міжнародні комісії, що перевіряють стан справ та видають свої рекомендації”. Це йому та його відомству наше суспільство мало не зобов'язане бути безмежно вдячним, оскільки “кримінально-виконавчий кодекс розроблявся протягом 12-ти років (Ви вірите цій вражаючій цифрі?) й перед тим, як побачити світ, мав аж п’ять редакцій. На його думку “велике досягнення, що за роки незалежності було опрацьовано 19 законів та більше двох десятків урядових постанов (“ЗіО” № 2685-2686). Але факти — вперта річ. Повторю ще раз. Кількість засуджених подвоїлась. Ви ніде ні зустрінете інформації про те, скільки засуджених йдуть з життя від туберкульозу, ВІЛ СНІДу, актів суїциду, тощо. Запевняю, цифра чотиризначна. А скільки “помирають” в слідчих ізоляторах? Таких лише в Київському СІЗО в 2007р. було більше десятка. Чи веде хтось облік тих, хто в часі ув’язнення втратив соціально-корисні зв’язки (рідних) й після звільнення стають жебраками? І який відсоток рецидивів? Складається враження, що ця інформація секретніша, ніж схеми нейтронної бомби.

Автор цих рядків більше семи років свого життя провів за ґратами. Зв'язки з утримуваними під вартою (підслідними й засудженими) підтримую і донині. Свідчу, що медично-санітарне забезпечення осіб позбавлених волі, повністю не відповідає встановленим нормам та стандартам. Послуги стоматолога зведені лише до видалення хворих зубів. За все інше рідним ув'знених доводиться платити, але й в цьому разі якість буде далекою від оцінки “посередньо”. Підсудним і засудженим, котрі утримуються в СІЗО, потрібно витратити кілька днів для того, аби домогтись прийому в лікаря. На жаль, вся пенітенціарна система в Україні кинута на самовиживання. Грошей, котрі виділяються, вистачає лише на зарплату працівникам. Ось чому начальників Виправних Установ (“зони”) виробництво (“промислова зона”) цікавить більше ніж побут засуджених. Виробництво дає хоч якісь прибутки. Допомога та подарунки благодійно-гуманітарних фондів (переважно закордонних), релігійних організацій та самих засуджених (так-так, самих засуджених) самостійно ніколи не вирішить існуючих проблем. До речі, про допомогу засуджених. Поцікавтесь про це детальніше в тих хто відбував ув’язнення та їх рідних. Правила такі: хочеш умовно-дострокового звільнення — пиши рідним аби везли “гуманітарну допомогу” (шпалери, фарби, скло, мило, не гребують звичайно й “умовними одиницями”, тощо). Не забудьте запитати й яким чином організовується передплата газети “ЗіО”. Запевняю, в засуджених та рядових працівників про це ніколи не запитують згоди. Всіх працюючих на виробництві (за це на рахунок засудженим перераховують невеличкі суми) найбрутальнішим чином зобов’язують передплатити газету. Спроба відмовитись загрожує конфліктом з офіцером-виховником (керівником загону), руками котрих адміністрація ВУ здійснює “передплатну кампанію”. А умовно-дострокового звільнення, амністії та позитивної характеристики на помилування очікує кожен. Тому й вимушені мовчки погоджуватись. Відвідуючи спецустанови (так вже склалась моя доля, що серед переслідуваних режимом маю чимало друзів) доводилось бути свідком й більш ганебних ситуацій. Працівники соціально-психологічної служби умовляли прибулих на побачення родичів засуджених “передплатити для установи спецвидання”. Отже — існує “план для кожної зони”, й рядові працівники пенітенціарної системи (нехай вони будуть і в офіцерських погонах) вимушені його виконувати. Повертаючись до вже згадуваного мною медичного обслуговування, хочу зазначити, що деякі існуючі оздоровчі програми фінансуються коштами Світового банку та Глобального фонду.

Щодо роботи з “спецконтингентом”. Запевняю, офіцери-виховники ніколи себе цим не обтяжують. Свої обов’язки вони звели виключно до написання характеристик. Психологи проводять співбесіди лише з невдахами суїцидниками та особами, котрим необхідно повідомити про смерть рідних. Твердження про те, що із засудженими, а тим більше з підсудними проводиться відповідна робота, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Лукавить керівництво департаменту й в заявах про співпрацю з релігійними середовищами та церквами. Так, факт духовного лікування засуджених є, але він не є актом доброї волі начальників ВУ та “вищих інстанцій”. Обставини та тиск громадськості змушують. “На місцях” “зміни й демократизація” торують собі шлях нелюдськими зусиллями. Є служитель — є й служіння, немає служителя — “сидіть на бараках (“гуртожитках”) й там собі моліться”. Про задоволення духовних потреб підсудних годі й говорити. Існуючі в слідчих ізоляторах культові споруди або молитовні кімнати — бутафорія для комісій та меценатів. Навіть працюючі в господарській обслузі засуджені рідко коли мають змогу усамітнитись там від суєти цього грішного світу.
Запитайте при нагоді в працівників СІЗО: — “Яка різниця між підсудним і засудженим?” Більшість навряд чи зможуть дати чітку, логічну й аргументовану відповідь. Уявіть собі душевний стан людини, котру змушують під час обшуків роздягатись догола, утримують в брудних й душних камерах, обмежують в пересуванні й контактах з рідними (останнє формально в компетенції органів слідства, прокуратури та суду), й на кожному кроці принижують. І все це ще до визнання судом провини.

Товстозаді челядники з МВС й ДВП, певно, є найбільшим гальмом в справі поступу українського суспільства. Я жахаюсь, коли чую з їхніх вуст заяви про необхідність поєднати міліцейські й тюремні відомства. Власну позицію вони аргументують “необхідністю поліпшення оперативної роботи серед підслідних, підсудних й засуджених в камерах СІЗО та ВУ, котрі спрямовані на розкриття вчинених злочинів в минулому, й тих, котрі плануються”. Сучасна пенітенціарна система України — це бездумна, бездушна і навіть злочинна трата бюджетних коштів. Для багатьох засуджених ВУ (Виправні Установи) перетворились у “інститути підвищення кваліфікації”, а суворий побут й безугавні обмеження прав й можливостей (за светр, шорти й кольоровий стержень ручки реально отримати кілька діб карцеру) озлоблюють їх супроти оточуючих і суспільства. Обов`язки працівників ВУ зведені до суцільного психологічного терору супроти засуджених. Керівники загонів, психологи, і навіть лікарі, кленучи черговий “бздик” начальника ВУ, вимушені час від часу відбирати в засуджених переданий рідними емальований посуд, великі залізні кухлі та постільну білизну.
Реформування пенітенціарної системи вимагає кардинальних змін. І не лише на законодавчому рівні. Чимало положень й постанов просто не виконуються на практиці. На папері засуджені мають право, а на практиці адміністрації Виправних Установ втілення їх в життя є невигідним. Та й керівництву Департаменту також. Тож зайве дивуватись тому що сучасні в'язниці закріплюють вади й додають нові. Прагнення полегшити побут навчить нещирих посмішок, лицемірства й вміння корчити догідливо-підлесливий вигляд. Діяльність існуючих недержавних організацій котрі намагаються змінити існуючий стан речей звелась лише до надання гуманітарної допомоги та рекомендацій. Основна перешкода в справі демократизації та більшій прозорості діяльності пенітенціарної системи полягає в небажанні самих працівників (попри всі високопарні слова керівництва Департаменту) щось змінювати. Стосунки ДВП й Прокуратури (ця служба мусить наглядати за дотриманням законності) традиційні для напівтоталітарного суспільства. Рука руку миє. Але зміни потрібні.