Не верьте данайцам, дары приносящим

"Жабка і соломинка" Казочка для малят

Чи можна надути державу, як повітряну кульку? Бо саме це відбувається з Україною. Її надувають, як жабу, щоразу новими ідеями, які не збуваються. Першою такою ідеєю була незалежність, яка мала привести до всенародного щастя та благоденства.  Другою -  самостійність, що мала  наділити всіх свободою і братерським рівноправ”ям. Але не вийшло ні першого, ні другого.  Бо весь час попадали то в залежність від  газу, то в несамостійність від зовнішнього політичного та економічного втручання, балансуючи на межі банкрутства, до якого привело розкрадання держави та прагнення все з"їсти сьогодні.  Тепер впроваджують в голови народу нову ідею. Надувають жабу  євроінтеграції.

 Ця маячня, яка видається за істину, до якої вже можна майже доторкнутися рукою, вбивається в свідомість українців з тим, щоби в котрий раз, знову відволікти їх від нагальних проблем, які таким чином, відходять на третій план і заганяються в глибину великого болота  невирішених подібних, соціальних, економічних, та багатьох інших проблем, які влада вирішити не здатна та й не зацікавлена на протязі всієї своєї незалежності від елементарної совісті, поставивши перед собою єдину мету - хапання і збагачення.

 І тепер з монотонністю відбійного молотка всілякі рупори новітньої псевдодемократії, на зразок Гандзі Ге, віщують про нове благо, яке незабаром впаде на Україну, якщо українці будуть слухати папу і маму. Бо всім дає поради, як вони мають себе правильно поводити, щоб, підтерши носа, набути вигляду тих, кого можуть колись прийняти у велику сім”ю цивілізованих народів на правах асоційованих членів та асоційованих іхніх статевих протилежностей.  Хоча, правда в цьому є, бо декому не завадило б сходити і в баню.

Скоріше за все, ставати прийдеться у поклоні. Бо не ми будемо ставити, а нам  вже почали вставляти. Та такі умови, що, якщо уважно до них придивитися, то нашим депутатам вони можуть здатися аж занадто товстими. Тому, вони за європейський шлях не проголосують.

Один із українських елітарних очільників поки що проявляє мужність і ніби підставлятися під них не хоче. Бо мав колись нагоду усвідомити результати тих ліберально-непримусових відносин. Але це тільки гра, з метою відтягування часу.

В Європі такий креатив наразі дуже люблять і навіть захищають  законом, який визначає розфарбованих толерастів провідниками світової глобалізації та ставить їх на щабель вище від усіх інших людей. Вони там тепер, щось, на кшталт буддійських лам Ньюмессіанської церкви європейського содомітського збочення.

Не секрет, що і від України вимагають теж прийняття ідентичного закону, про привілейований перед іншими громадянами, стан так званих - сексуальних меншин, яких на Заході всіляко пропагують і кількість яких збільшується з кожним роком.  Але це так, до речі.

 На протязі останніх декількох днів я старався переконати себе в тому, що не так все й погано і не потрібно так скептично відноситись до того, що відбувається в Україні. Примушуючи себе повірити в те, що європейські перспективи України, це не чергова химера, яку підсовують в якості нової цукерки в яскравій обгортці, а нарешті вже, якесь, хоч поки і тьмяне, світло від далекої зорі, що засвітилася в небі над нашою вигрібною ямою.

І перечитав багато матеріалу з відображеннями протилежних думок по цьому питанню. Що є позитивним і що є негативним в євроспільноті, проводячій політику світової глобалізації. І прийшов до висновку, що Європі ми з своєю «скіфською» православною ментальністю непотрібні. Вони нас не бачать, не плануть і не прагнуть побачити, навіть  у віддаленому майбутньому, з нашими торбами в їхньому капіталістично- кальвіністичному благополуччі. 

Від України їм потрібні сировина та ресурси для одержання бажаного результату, які вони мають і так. А інколи, майже - за так.  В перелік тих ресурсів входять ліберально-капіталітичні зовнішні та внутрішні взаємовідносини, а також і політична стабільність України, яка дозволяє проводити політику викачування сировини і закачування своїх товарів. Європа вже не заперечує промислово-торговельного злиття України з Російською Федерацією, ще донадавна яке їй, ніби, було не до вподоби.

Ящо не ідеалізувати той світ, до якого закликають притулитися Україні її "благочинники", а підійти до його визначення прагматично, як це прийнято в тому світі і що є однією із його особливостей, то потрібно звернути увагу на те, куди і до чого сам він прагне в своїх устремліннях.

Одним і, можливо – основним із яких є глобалізація. Що вона означає і для чого вона потрібна Заходу.

Приведу лівійський приклад, який наразі є одним із обговорюваних в ЗМІ. Для цього приведу декілька цифр, щоби зрозуміти при якій "убогості" жив народ Лівії при Каддафі:

-ВВП на душу населення - 14 192 $.
-На кожного члена сім'ї, держава виплачувала на рік 1 000 $ дотацій.
-Допомога по безробіттю - 730 $.
-Зарплата медсестри - 1 000 $.
-За кожного новонародженого виплачувалось 7 000 $.
-Нареченим дарувалося 64000 $ на покупку квартири.
-На відкриття особистого бізнесу одноразова матеріальна допомога - 20 000 $.
-Великі податки і побори заборонені.
-Освіта та медицина безкоштовні.
-Освіта та стажування за кордоном - за рахунок держави.
-Мережа магазинів для багатодітних сімей з символічними цінами на основні продукти харчування.
-За продаж продуктів із простроченим терміном придатності - великі штрафи і затримання підрозділами спецполіціі.
-Частина аптек - з безкоштовним відпуском ліків.
-За підробку ліків - смертна кара.
-Квартирна плата - відсутня.
-Плата за електроенергію для населення відсутня.
-Продаж і вживання спиртного заборонені - "сухий закон".
-Кредити на покупку автомобіля і квартири - безвідсоткові.
-Ріелтерські послуги заборонені.
-Покупку автомобіля до 50% оплачує держава, бійцям народного ополчення - 65%

Постає просте запитання – чи потрібно було лівійському народу, при таких умовах існування, вбивати свого президента. Очевидно, що - ні. Тоді друге – кому були потрібні дестабілізація та це вбивство.

Відповідь теж очевидна – тим, хто від ерективного задоволення від цієї новини у Вашингтоні, підстрибуючи, кричав – вау! І тим, що зразу після цього почали між собою ділити квоти на викачку нафти. Ще в той час, коли мертве тіло Муаммара Каддафі тягали по дорогах Лівії.

Запитання третье: Якщо народу дестабілізація була непотрібна, то хто почав війну і чиї сотні мільйонів долларів були вкинуті в ті "засоби", які виправдали сподівання їхні і привели до так емоційно яскравовиражено-очікуваної мети. Думаю, пояснень тут не потрібно. Мета виправдала засоби. І це є головним духовним чинником системи, в яку ми мріємо влитися. Але, чи є альтернативний шлях кращим, якщо ми вибрали капіталізм?

Приведу одну цитату:

[Якщо якийсь уряд експропріює іноземну власність, скажімо, нафтову компанію, то для імперіалізму абсолютно не важливо, чи переходить ця компанія у власність держави, місцевої буржуазії чи місцевих робітників, чи здійснюють цю експропріацію комуністи, соціалісти чи радикальні націоналісти. Будь ви марксистом-ленінцем або прихильником «соціалізму 21-го століття», або навіть просто хочете скопіювати у себе політику США, Німеччини та Японії тих часів, коли ті кидали виклик промислової монополії британської імперії - якщо ви втручаєтесь в процес вилучення імперіалізмом прибутків з вашої країни, то імперіалізм негайно займеться вами.

 Каддафі завинив перед американським Держдепом своєю « все більш посилюваною націоналістичною політикою в енергетичному секторі», а також своїм прагненням зробити економіку «більш лівійською».  Він «виявився проблематичним партнером для міжнародних нафтових компаній, постійно збільшуючи податки і пред'являючи всілякі вимоги».  Його пролівійская політика в галузі торгівлі та інвестицій дратувала західні банки, корпорації та найбільших світових інвесторів.

 Аналогічним чином, метою для атак імперіалістів може стати будь-капіталіст, що конкурує з ними за доступ до ресурсів країн, що розвиваються. Проти нього можуть бути задіяні заходи по дестабілізації режиму, економічний та військове тиск.

Тому однією з найважливіших функцій НАТО є боротьба за сфери експлуатації. Генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен так пояснював, навіщо країни, що входять в цю організацію, повинні більше витрачатися на свої збройні сили: «Якщо ви не в змозі розгорнути війська за межами ваших кордонів, то ви не можете впливати на міжнародній арені, і, тоді цю прогалину заповнять нові держави, які не обов'язково поділяють ваші цінності і мислення ».

І незалежно від того, як ці слова інтерпретувати, ясно, що генсек альянсу розглядає НАТО не як оборонну організацію, а як інструмент придушення самостійності розвиненими країнами тих країн, що розвиваються.

Таким чином, зовсім не класовий характер режимів, що піддаються нападам НАТО, є визначальним фактором, а класовий характер тієї імперіалістичної країни, яка втручається в чужі справи. Саме він і визначає, чи є та чи інша інтервенція «обгрунтованою», чи ні.]

Найбільші корпорації, банки, надбагаті інвестори, та слухняні їм слуги, займають ключові позиції в державному, військовому та дипломатичному апараті капіталістично- спрямованих країн. Корпоративна еліта володіє необмеженим доступом до ресурсів цих країн, що дозволяє їй лобіювати свої інтереси в урядах. Відповідно і зовнішня політика цих держав повністю відображає інтереси панівних класів.

Українському олігархату, як і іншим світовим  фінансовим гравцям, потрібно мати торговельних партнерів, все інше їх обходить мало. В бізнесі є тільки особисті інтереси, котрі і відстоюються домовленнями, відносно України, Росією, ЄС та США.  

Світ ділиться на сектори так званих – сфер впливу, одним із яких є Україна. Геополітичне місце та доля якої, схоже, вже давно вирішена і без нашої згоди.

Чого ж хоче народ України. Віддати  свою країну під протекторат  Росії чи бути контрольованою територією европейськими монополістами, що, власне, приблизно одне і те ж саме.

Не беруся відповісти за всіх, але, як на мене, то мені не пече, куди будуть збувати свій товар українські олігархи, а тільки є одна цікавість, - гуманітарного напрямку. І полягає вона, в першу чергу, в покращенні рівня життя, приведення законів та соціальної інфраструктури до європейського рівня.

Це те, що мені подобається там, незважаючи на недоліки, яких вистачає всюди, та не в такому кількістному та якісному обсязі,  як це є у нас та на всьому пострадянському просторі.

І зважаючи на те, що тепер Україну можна називати як завгодно, але тільки не соціально-направленою державою, думаю, що саме напрямок на Захід був би більш логічним та доречним. Бо  справжня демократія завойовувалась та шліфувалася європейськими народами віками. І нам прихилятися та вчитися потрібно саме до неї.

Але, це тільки всього лише теоретичні припущення, яким навряд чи вдасться збутися в осяжному майбутньому. А для іншого, чи є у нас час… Та в будь-якому випадку, підстав до оптимізму я так і не знайшов.

P.S. Прошу, запитання– «Що робити» не задавати. Відповідь на нього тут: http://uatumbai-ret.blogspot.com/2010/08/i.html