Воля наша?

Напередодні Дня свободи назріває питання: що ж таке ця сама «свобода» для нашої країни? Як вона проявляється? Чи лишилося у наш хоча би трохи волі?

Людей насмішиш

Що таке свобода для країни, життя в якій все більше стає схожим на психлікарню? Ми називаємо себе незалежними та демократичними, але на практиці все зовсім навпаки.

На що схожа наша влада? Особисто мені – на цирк. Коли поганий настрій, можна включити трансляцію Верховної Ради, або почитати, хто з політиків який новий перл «видав». Стає веселіше. Хоча, насправді, треба було би плакати, та ми вже настільки звикли, що просто сміємося. Сміємося із політиків, із чиновників, із законів та постанов. Із Президента та прем’єра. Бо ж що ще лишається робити?

Там, у Раді, постійна клоунада: до чого вони дорадяться, якщо не можуть жодного засідання провести без ексцесів? То яйцями кидаються, то банери розтягують, то з плакатами та транспарантами приходять, лупцюють одне одного та викидають з трибуни, приносять гарбузи для Азарова та мішечок із землею, бо вже не сила терпіти, тицяють непристойними жестами у об’єктиви фотокамер, адресуючи ці жести звичайним українцям, обуреним діями влади… Депутати також мають право на бунт, але іноді цей бунт виходить за межі нормального і перетворюється на посміховисько.

Великої популярності набула фраза «Спасибо жителям Донбасса». Нещодавно краєм вуха слухала по радіо трансляцію одного із засідань ВР і помітила, що за 15 хвилин разів 7 почула від депутатів-доповідачів із трибуни саме цей вислів. Проте, без славнозвісного продовження. На особистості не переходили, але все і так ясно.

Народні обранці обгородилися від «простих смертних» громадян парканом. Це нормально? Ні. В той час, як одні депутати своїми діями і словами йдуть проти народу, інші – йдуть проти своїх же колег-депутатів. Так, одні паркан ставлять, інші – опозиціонери – його пиляють. Не нормально і те, що тепер ніхто не може вияснити, кому цей паркан належить.

Не виходить у нас і з підготовкою до Євро-2012. Як би не намагалися встигнути, зробити якомога краще, все – навпаки. Поспішиш, кажуть, - людей насмішиш. Тільки тут уже не смішно: один кран, на вул. Круглоуніверситетській, упав на житловий будинок, інший кран, уже плавучий, перевернувся у Дніпро. Тепер пальне, що звідти виливається, забруднює «Дніпр широкий», який, насправді, є однією із справжніх прикрас нашого міста, і його варто було би почистити і показувати туристам, розказувати історію. А не якісь там новобудови.

Несвідомі українці

Україна – країна, що має хороші природні дані, глибоку історію та чудову, давню культуру, славиться видатними посвятами. Але світова спільнота про нас знає переважно за такими прізвищами, як Шевченко, брати Кличко, Андрій Шевченко, котрий футболіст. А ще – за страшним словом «Чорнобиль». І це  при тому, що у нас набагато більше приводів та гордості, у нас є про що розказати світові. Особисто я тільки вчора, подивившись новини, випадково дізналася про те, що саме українська поштова марка виграла кілька міжнародних конкурсів і є найкращою у світі. Уявляєте? Українська! Найкраща в світі! Впевнена, що про це знають переважно тільки колекціонери-філателісти. Навіть не всі працівники пошти в курсі, як на мене.

Одна популярна нині особливо серед молоді телепередача наштовхнула на роздуми. Суть передачі в тому, що двоє ведучих ловлять на вулицях пересічних громадян і ставлять кілька запитань кожному. Всі запитання – зі шкільної програми. Мені стало соромно і трохи гидко, коли я побачила, скільки молодих осіб не змогли відповісти, хто заснував Київ. Або назвати прізвища сучасних українських письменників. Або процитувати рядки із будь-якого вірша Шевченка. Це – майбутнє нашої нації? Я замислилася, у чому проблема. Відповідь прийшла сама собою.

Як у цій країні, де придушують останнє справжнє, що у нас лишилося, може рости і визрівати нормальна, свідома молодь, коли цій молоді заважають навіть нормально вчитися? Кабмін звільнив з посади ректора Острозької академії Ігоря Пасічника, Героя України. Статут цього вишу визнали недійсним. Так само, як і статут Києво-Могилянської академії. Такі дії уряду пов’язують із тим, що саме ці вищі навчальні заклади мають явну внутрішню «антитабачну» політику і відверто виступають проти Міністра освіти Дмитра Табачника. Можливо, саме за це два давні українські виші, що мають багату історію, підвергли таким змінам?.. І зовсім не дивним буде, якщо на посаду ректора Острозької академії чиновники поставлять когось «свого». У нас так завжди роблять, особливо – біло-блакитні.

Ну і, звичайно. Про яку національну свідомість ще можна казати, якщо наш прем’єр-міністр не знає державної мови і коли говорить нею, то виходить білоруська? Віктор Янукович також не знав української, але ж – навчився. І тепер, на посаді Президента, він хоча би показує свої успіхи. А от Микола Янович ніяк не навчиться. А що робить народ? Народ – сміється!

Свобода без свободи

Вінцем абсурду на сьогодні є заборона Адмінсуду святкувати День Свободи, що 22 листопада. У цей день виповнюється сьома річниця Помаранчевої революції. Окрім того, що це – день волевиявлення українського народу, це ще і державне свято, по всім правилам внесене до календаря. Про святкування Дня свободи постановив колишній гарант Віктор Ющенко. Що ж виходить? Чинна влада забороняє святкувати державне свято? Більше за це дивує тільки сама аргументація: цього дня, нібито, почнуть встановлювати ялинку. Ніхто і не сумнівався, що іншого дня для того, аби почати монтаж «йолки», немає.

Звичайно, зараз точаться суперечки щодо того, чи є взагалі що святкувати. Хтось каже, що зараз ми воюємо з вітряками, і що Помаранчева революція не була святом і навіть не була власне революцією – це просто великий мітинг, що трохи затягнувся. Інші ж обіцяють прийти на Майдан, організувати святкування, адже цей пам’ятний період для багатьох багато що значить. Є і третя сторона, якій все рівно. Так, кожен має право на свою думку. Проте, не владі вирішувати. Вирішувати народові. Ця заборона – пряма провокація. Адже відразу зрозуміло, що ніхто не здасться, що 22 числа на центральну площу столиці все одно вийдуть люди. Вийдуть ті, кому є що згадати, ті, хто не кориться і чинить опір, ті, хто пам’ятає, що таке свобода. Тільки треба врахувати один момент: ці люди вийдуть для того, аби відзначити державне свято. А взамін, скоріше за все, отримають зустріч із загонами «Беркуту» та міліції, затримання і таке інше.

Не треба далеко ходити, досить лише згадати цьогорічний День Незалежності. 24 серпня всі свідомі та нормальні громадяни нашої країни відзначають державне свято величезної значимості. Цього ж року простих українців, що хотіли святкувати, зустріли спецзагонами, перекритими вулицями, сльозогінним газом.

Знайомий сценарій? Отож. В нас відбирають останнє. Ми – боремося, але іноді, якщо чесно, опускаються руки, і здається, що тут вже нічого не допоможе… Як вийти із цієї западні? Просто перед тим, як щось робити, не треба забувати, хто ми є.