Влада проти нас

Люди, доведені до відчаю. Країна, перевернута догори дриґом.

Доборолась Україна 

До самого краю. 

Гірше ляха свої діти 

Її розпинають 

Замість пива праведную 

Кров із ребер точать. 

Просвітити, кажуть, хочуть 

Материні очі 

Т.Г. Шевченко, «І мертвим, і живим, і ненародженим…»

Люди, доведені до відчаю. Країна, перевернута догори дриґом. Система, яка віджила себе. Влада, яку всі ненавидять. Гарант, від якого вже не чекаєш жодних гарантій успішного й щасливого майбутнього. Розділення на «касти» за кольорами політичної символіки. Люди, що стоять на колінах перед владою в буквальному розумінні цього слова. Гроші, яких завжди не вистачає. Такі реалії нашої з вами держави. Ось така вона, Україна, сьогодні.

 Як у воду глядів Кобзар, коли писав свої пророчі рядки. Що тоді було, і що зараз є. Важко підібрати необхідне слово для того, аби назвати все, що коїться зараз в Україні.

Сили немає це терпіти, ради немає із цим упоратися. Кількаразові мітинги та заворушення єднають народ, ведуть до дрібних перемог, але найголовнішого – здолати чинну владу – не вдається ніяк.

Проблемою нашого суспільства є те, що останні кілька років, а, зокрема, після Помаранчевої революції, людей почали ділити за кольорами. «Кольорова дискримінація», - з’явився в устах людей такий термін. «Помаранчевий», «жовто-блакитний», «біло-червоний» - все це клеймо, яке повісили на нас і ніяк не знімуть. Це все – гра стереотипів, яка, здається, ніколи не закінчиться. І дарма, що людина, яка у 2004 відстоювала право на перемогу одного кандидата, зараз може мати кардинально інші політичні погляди. Вона навічно залишиться такою, як була від початку, в очах інших. Дарма, що деякі організації, об’єднання та просто окремо взяті активісти виходять раз за разом на Майдан не «за» чи «проти» якогось конкретного політика, а із ідеєю, набагато ширшою та глибшою. Навіть аполітичних тут підплетуть під політику та нав’яжуть неіснуючі речі, щедро присиплють висмоктаними із пальця аргументами. Тих, хто виходить відстояти свої права на нормальне, людське життя, не вдаючись до жодних політичних пропаганд чи агітацій, все одно називають провокаторами. Справедливості немає.

Вчора, в прямому ефірі на «5 каналі», в програмі «РесПубліка» з Анною Безулик, обговорювалася саме тема свободи українського народу. Серед запрошених були Анатолій Гриценко, Юрій Мирошниченко, а також у ролі експертів виступали Володимир Фесенко, керівник Центру прикладних політичних досліджень «Пента», журналістка «Радіо Свобода» Ірина Штогрін, Вікторія Сюмар (Інститут масової інформації), видавець та громадський діяч Віталій Капранов, Михайло Погребинський (Київський центр політичних досліджень та конфліктології», а також лідер ВГО «Коаліція учасників Помаранчевої революції» Сергій Мельниченко.

Серед усього іншого, що обговорювалася в ефірі, вразила зачитана статистика, наведена Центром Разумкова щодо довіри до представників правоохоронних органів. Виявляється, зараз велика частина населення розглядає міліціянтів як фактор небезпеки. Тобто, побачивши серед ночі на вулиці міліціонера, багато хто злякався би і занервував. Що це? Ситуацію доведено до абсурду: ми боїмося представників тих органів, які мають нас же і охороняти? Хто ж нам тоді допоможе, нам?.. Не ці міліціянти, яких бояться, не ті беркутівці, що навіть під час святкування державних свят б’ють і травлять мирне населення сльозогінним газом. А хто? Відповідь приходить сама по собі: як не ми самі, то більше ніхто.

До речі, цей самий Мельниченко визнаний винним у святкуванні Дня свободи 22 листопада на Майдані, і суд оцінив його дії у 340 грн штрафу. Чи це нормально – платити штраф за відзначення державного свята?

Голова «КУПРу» в ефірі «5 каналу» зробив заяву про те, що чекає 1 грудня людей на Майдані. Знову. Чому саме 1 грудня? Саме цього дня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення Незалежності України. І саме цей день оголошено початком всеукраїнської громадської кампанії «Влада проти нас».

Багато хто скаже: «Знову?». Багато хто сумнівається, чи допоможуть чергові зібрання на Майдані чи деінде щось змінити. Як би там не було, жага народу до того, аби виходити знову й знову, спрага до змін, можливість висловлювати своє обурення діями влади – показник, що все ще не втрачено. Не втрачено головного: власне народу. Доки люди ще не коряться, можна говорити про свободу, про той дух, який був в українців із давніх-давен.

І нехай для того, аби щось змінити, треба буде виходити на Майдан неодноразово. Нехай треба все це витерпіти для того, аби краще було потім. У будь-якому разі, боротися – краще, аніж нічого не робити і мовчки перетворюватися на бидло-масу, яку зомбує чинна влада через заяви у ЗМІ, через нові закони й накази, своїми словами та вчинками.