Як часто людина задається питанням свого походження, звідки і яким чином виникла її культура, чому саме такі звичаї і традиції панують у наш час? Чому британці о п’ятій годині дня п’ють чай, а у пудинг кладуть шість пенсів, дзвіночок або підковку і запікають на Різдво? Чому, коли згадують традиції Японії, мимоволі подумки постають самураї, гейші, кімоно, чайна церемонія, бойові мистецтва, сакура? А які асоціації виникають, коли маємо на увазі українську самобутність?
Першоджерелом української нації та прабатьківщиною індоєвропейської раси дослідники вважають Трипільську цивілізацію. На території України Трипільська культура була поширена у Лісостепу — від Верхнього Дністра на Заході до Середнього Дніпра на Сході. Вона охоплювала також частину земель сучасної Молдови та Румунії. Культура проіснувала з другої половини шостого до першої чверті третього тисячоліття до нашої ери. Цікавий той факт, що за все існування культури жодного разу не було воїн, битв або нападів, трипільчани були дуже миролюбним народом. Чи не треба брати нам у сучасному світі таку політику за приклад?
Сьогодні відкриває двері історико-археологічний музей Трипільської культури «Прадавня Аратта - Україна», розташований у селі Трипілля на берегах Дніпра.
Вхід у музей увінчала арка у вигляді рогів, які є дуже поширеним сюжетом у трипільській образотворчості. Насамперед, це оберіг наших пращурів і символізує, по-перше рогату худобу, тому що одним із головних видів господарювання наших предків було скотарство, а також уособлює молодий місяць, який вважали світилом життєвих ритмів. Ця тематика простежується крізь: і у приміщенні у вигляді зображень на стелях та стінах, і на посуді, при вході у храм, у вигляді статуеток, фігурок.
У музеї зібрана величезна кількість експонатів культури і побуту праукраїнців. Вражає колекція посуду, зокрема глечиків, різних за розмірами і формою. Посуд розписували, причому асортимент орнаментів був дуже широким, від прямих ліній, кіл, овалів, спіралей, ромбів до образів тварин, рослин і людей. Особливо поширене зображення жіночого образу, бо, як відомо, на цей час панував матріархат у нашій працивілізації. Наші предки відтворювали їх у вигляді жіночої фігури у спідниці із бахромою, а іноді малювали лише саму бахрому. Деякі експонати посуду є унікальними і не притаманними жодній культурі світу.
Всім відомо, що символи інь-янь вважаються надбанням індійської цивілізації, але виявилось, що зображення жіночого та чоловічого початків були знайдені закарбованими на глечиках і тарілках Трипільської культури набагато раніше. Вразили деякі анатомічні зображення організму людини. Як вони здогадалися відтворити внутрішню будову тіла ще задовго до становлення науки і виникнення медицини?!
До нашого часу збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні моделі жител та храмів. Серед них є двоповерхові. Міжповерхові перекриття робилися з дерева та обмащувалися глиною, як і стіни. Другий поверх звичайно був житловим, а перший — господарчим. На стінах і стелі зображували символічні фігури, обереги, календарі, за якими засівали та збирали врожай. Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами та печами. Вздовж однієї з стін робили довгу глиняну лаву — на неї ставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, в які вмонтовували камені для розтирання зерна на борошно. В музеї збереглися камінці, яким вже за сім з половиною тисяч років.
Що стосується мови стародавніх українців і лінгвістичних зв’язків, то вони безперечно існують. Новітні дослідження лінгвістів довели, що саме завдяки трипільцям у індоєвропейській лексиці багато землеробських і тваринницьких термінів, назв продуктів, предметів побуту таких як кінь, коза, льон, жорно, село, сир, мед, тур, ягня, зерно, сокира, корова, руда, двері, гори тощо. Також зі слів екскурсовода, я дізналась, про те, що декілька років тому була захищена дисертація, висновок з якої був наступний: якщо людина розмовляє мовою своїх предків, вона підвищує свій розумовий потенціал, якщо ж ні – вона знищує свій організм.
При виході з музею, я зустрілась із групою іноземців. Поспілкувавшись трішки з ними, я дізналася, що вони приїхали із Франції і зацікавились походженням та історією українців. Я побажала їм приємного перебування у музеї, а сама задалась питанням, чому навіть іноземці відвідують цю культурну пам’ятку, а багато хто з українців не знає навіть про її існування. З цією думкою я вийшла на подвір’я з якого відкрився надзвичайний краєвид: Дніпро та зелені пагорби з білими кульбабками. Сонечко припікало, а я собі думала: яка ж барвиста, широка, велика наша українська культура і земля та згадала зачитані екскурсоводом строки з віршу Бориса Олійника:
Ми тут жили ще від часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше з боку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
