«Архівні справи»

Останнім часом питання щодо відкритості,засекречування інформації, вільного доступу до архівів, захисту персональних даних викликає не аби який інтерес та широко обговорюється в суспільстві.

 Якщо розглянути все під призмою реалії, то вбачаються дуже розмиті межі, принципи та правила роботи інфогалузі, особливо щодо роботи державних архівів, які є джерелом інформації історії народу та країни: відсутній єдиний державний підхід до питання оприлюднення чи неоприлюднення переліків конфіденційної інформації та координація щодо питання, до якої інформації необхідно обмежувати доступ тощо. З боку влади, ведеться така «лінія оборони», що саме архівні документи – це далеко не наукові джерела, а інструмент захисту національної безпеки. Тому, в першу чергу, таємними можуть визнати всі документи, які стосуються періоду існування Радянського Союзу, які комусь необхідно закрити та «поховати під пилом століть».

На разі, історики б’ють насполох, бо вбачається тенденція до закриття архівів силових структур та відомств майже усіх пострадянських країн, що означає припинення усієї науково-дослідної роботи громадських діячів та істориків над величезним спадком архівних документів РСР України, зокрема, репресивних органів сталінського тоталітарного режиму. Але і це не все -  значну частину свідчень можуть просто знищити.

Законом України передбачено, що вилученню з Національного архівного фонду підлягають документи, які втратили культурну цінність, дублетні та пошкоджені документи, що не підлягають відновленню. Натомість в ЗУ відсутнє чітке та зрозуміле визначення, що таке «культурна цінність», який документ вважають невиправно пошкодженим та що таке «дублетні документи». А це дає можливості для зловживань, шляхом певної домовленості з працівниками архіву задля «підчистки» та корегування частини історичних подій, що, зрештою, абсолютно суперечить всім людським принципам, але не діяльності певних діячів країни.

Сьогодні діє ряд законодавчих обмежень, які визначені законами «Про Національний архівний фонд та архівні установи», «Про державну таємницю», «Про інформацію» та  обмежують можливість використання певної інформації, що зберігається в архівах.

Чинний ЗУ  «Про державну таємницю» не містить максимального терміна засекречування. Друга частина статті 13 Закону дає можливість подовжувати термін засекречення, коли він добігає кінця, а третя частина надає можливість Президенту України з власної ініціативи або на підставі пропозицій державних експертів з питань державних таємниць подовжити строк дії рішення щодо засекречення. На практиці це призводить до засекречення відомостей 40, 50 і більшої давнини.

Також Закон України «Про Національний архівний фонд» містить застарілу і невиправдану норму, що обмежує доступ до будь-яких документів на 75 років з огляду на наявність у них «конфіденційної інформації». В Україні це основний аргумент у відмові доступу до інформації.  І зовсім не дивує те, як довільно архівні установи тлумачать поняття «конфіденційна інформація», тим самим невиправдано розширюючи його зміст, що дозволяє повністю закрити будь-які документи. Але що таке «конфіденційна інформація і чому за її наявності забороняється доступ до цілого документа  ніхто чітко сказати не може.  Більше того, ЗУ «Про інформацію» дозволяє надавати особі архівний документ з конфіденційною інформацією, якщо він становить суспільний інтерес. Виникає питання «Що наша влада вкладає в поняття «суспільного інтересу» та як вона ЙОГО трактує?»

Але необхідно пам’ятати, що жодний гриф, окрім тих, що передбачені Законом України «Про державну таємницю» («таємно», «цілком таємно» «особливої важливості»), не може бути причиною обмеження доступу до документу. Тобто, якщо відмовились надати документ з радянськими грифами «секретно», «совершенно секретно», або будь-якими іншими, це є грубим порушенням прав.

 Через розкриття певних документів, надання народу шансу самим розібратися у власній історії та сформувати певні думки з цього приводу, суспільство позбавиться від «накипу» пропаганди. Саме  це і є інструментом політичних ігор «державних мужів», які використовує у власних інтересах задля привернення більшості суспільного електорату на свій бік.  В нашій історії дуже багато пропагандистського намулу, і для того, щоб у цьому розібратися, людина повинна сама знайти відвагу та сили перечитати, подивитися документи і зрозуміти всю дійсність української історії, щоб жодні  інформаційні провокації не сприяли розколу суспільства, чим саме і користуються політичні діячі, бо НЕєдиним народом, який подібний до стада віслюків, керувати легше!