Монолог із системою

Про наболіле

«Є вищий суд незнищених сумлінь,

Є віщий суд землі своєї, роду,

Є вічний суд життя. Все інше — тлінь,

Все інше змите у пусту породу»

Сергій Бурлаков

Одразу окреслю основний момент. Я розумію, що діалог із системою, яка сьогодні існує — це нісенітниця. І я звертаюсь не до представників політичних партій, я не маю на це часу. Я не буду бити чолом перед опозиційними силами і їх лідерами. Я — звичайна людина, якій ще дуже багато йти до неосяжної мети — стати Людиною. Так от. Існує таке поняття — система. Вона є багатокомпонентною, і потребує злагодженої роботи усіх механізмів. Та ще вона має бути об'єднана бодай якоюсь ідеєю, що визначає і характеризує окремі результати її роботи, і робить принаймні зрозумілим кінцеву мету. Розставляє так би мовити усі крапки над «і». Проте в нас все навпаки. Можна бути складовою системи, і тоді все окей. Матимеш посаду, де можна протирати штани, і, можливо, тобі навіть видадуть якийсь орден. Усе, щоб в очах нормальних, мислячих людей перетворити на мавпу з брязкальцями, за якими нема нічого — ані досягнень, ані устремлінь, ані якогось сенсу. Та коли ти опиняєшся поза системою, будь уважним. Вона не звикла слухати, і, головне, чути тебе, бо ти для них — слабкий, поТОЙбічний шут, який шукає якоїсь правди, та чи є вона взагалі, та правда, яку від нас так пильно охороняють денно і нощно? В історії нашої держави маємо багато переломних і унікальних моментів. Існували цілі покоління, які виборювали для нас незалежність. Саме в Україні було створено першу в Європі конституцію (за часів Пилипа Орлика), саме в нас була армія без держави (УПА), саме в нас були люди, які сиділи за стремління до незалежності у 60х-80х роках. Саме нашу націю морили голодом у 1932-33. І таки здійснилось.... Ми отримали незалежну державу. Проте... Ми впененою ходою крокуємо внікуди. Соціальні обставини затискають простих громадян так, щоби вони не мали часу на духовні потреби. Бо людина мисляча вже не потрібна. Потрібна слабка, вироджена нація споживачів, не здатна творити, та і просто — мислити. Ось чому сьогодні я взявся про це написати. Бо сидіти мовчки і очікувати антракту вже набридло. До того ж актори постійно компрометують самих себе, не втрачаючи самовпевненості і смішних примітивних амбіцій. В нас зроблено все, щоби не було змісту в українській освіті. Василь Шкляр саме тому відмовився від премії, бо він не хоче бачити в рядах профільного міністерства пана Табачника. І я його розумію. Навіщо нам — освічені люди? Це страшно. Бо коли освічені, патріотичні люди гуртуються і в них виникає ідея сказати «ні» системі (в історії багато таких моментів) — ми знаємо, що виходить. Так чи інакше, система поволі слабшає, і, зрештою, може вимерти. І тому був написаний отой недолугий підручник «Очерки истории Украины», який уявляє собою незграбно зшиті нариси історії КПРС (це — думка експертів, панове), який прищеплює нам почуття другорядності і неповноцінності української нації, ілюзію нерозривного її співіснування з «народом рускім». Проте «народ рускій» вже прокинувся, і виказав свою думку. Бо і там вже набридло наївно чогось очікувати. В одному із столичних університетів відкрито замість предмету «Основи економічної теорії» існує предмет «Політична економія марксизму-ленінізму». Автор — Гош Олександр Петрович. Це ж видатна людина. Вона вперше змогла об'єднати релігію з ідеологією Радянського Союзу, і назвати тогочасних людей «совєцько-православним суспільством». А ще є такий термін - «чиклакока». Не смійтеся, я букви на клавіатурі не переплутав. Це, виявляється, чиновницько-класова корумпована каста. Йой, бідося. Тут не місце здоровому глузду. А ми з Вами маємо розуміти, що саме з освіти розпочинається формування громадянина, що саме освіта має містити національний компонент, бо лише тоді людина може ставитися з повагою до історії і культури свого народу, і в неї з'явиться, можливо, думка щось в ній реалізувати, витратити свої сили на дійсно щось варте. Якось один письменник, що пережив голодомор, Микола Невидайло підписав мені книгу «Приносини часів смутенних» так: «Сергію з побажанням служити Україні до останньої миті свого життя». Це — завелика для мене задача. І усі мої кроки нічого не варті у порівнянні з тим, що зробили до мене. Але мені сьогодні соромно бачити у якості трибуна Вадима Колєсніченко. Яке має право він щось пафосно промовляти, коли не нюхав пороху, і ніколи за свої думки не сидів у тюрмі. Йому б ніколи не спало на думку навіть там постійно готувати себе до наступних строків і не спинятися не на хвильку. Вам, пане Колєсніченко, мабуть варто трохи тихіше висловлюватися. Бо їй-богу це зі сторони якнайменше смішно виглядає. А ще за інформацією з моїх джерел мені відомо про ідею Інституту федералізації України. Я, щоправда, не знаю, чи існує він, але скажу наступне — досить нас ділити. Досить відбирати все, що до Вас виборювали інші. Це недостойно, принаймні. Я розумію, що поглиблюючи соціальний розкол, розходження у поглядах на історичні події це — солодка тема. Якою можна гратися з тим же Севастополем. Там і так купка фанатиків щось кричить (на прикладі «Руського блоку») про об'єднання Росії та України в єдину державу. Проте нагадаю, що наш гарант вже нікому не цікавий: ані Європейському Союзу, ані Росії. Ви ж самі собі впевнено забезпечуєте плодотворний грунт для якнайшвидшого кінця. Невже там немає ні одної мислячої істоти? Але ще залишились люди (нехай їх небагато), наприклад, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Сергій Бабич, Левко Лук'яненко, які здатні бути духовними орієнтирами. І вони мають силу і сьогодні доносити до слухачів ті ідеї, які здатні зацікавити інших і своїм виступом вказати нам на вибір. Вибір, який, звичайно, нам робити на самоті, залишаючись один на один із своєю совістю. І будьте впевнені — не все втрачено, і Україна ще постане такою, якою її бачили наші героїчні попередники. А ваша гра по суті скінчиться вже зовсім скоро. Нам залишиться лише чекати... Закінчу я свій роздум (дійсно, трохи поверховий, та все ж таки про наболіле) словами із інтерв'ю Сергія Бабича. Ми усі пливемо назустріч своїм миражам. Проте не знаємо, що берега не існує. Це характерно для нашої країни, бо до берега ми допливемо зовсім нескоро. І нам ще багато разів доведеться відстоювати право своєї держави на дійсну незалежність, на право бути гідним представником у європейській спільноті. Тож попереду ще багато роботи. І треба мати віру, і треба йти. І тоді в нас з'явиться шанс знову пишатися нашою вистражданою болем інших поколінь батьківщиною.