Міфи і легенди боротьби з корупцією в Україні

Однією з найгостріших проблем українського суспільства за роки проведення соціально-економічних реформ у напрямі подальшої демократизації суспільного життя є корупція.

«Якби людьми правили ангели, ні в якому нагляді над урядом – зовнішньому або внутрішньому – не було б потреби. Але при створенні правління, в якому люди відатимуть людьми, головна трудність полягає в тому, що в першу чергу треба забезпечити правлячим можливість наглядати над керованими; а ось услід за цим необхідно зобов'язати правлячих наглядати за самими собою».

Джеймс Медісон, 4-й президент США

Однією з найгостріших проблем українського суспільства за роки проведення соціально-економічних реформ у напрямі подальшої демократизації суспільного життя є корупція. 

В Україні корупція є одним із питань, яке потребує невідкладного розв'язання. Вона становить значну загрозу для демократії, реалізації принципу верховенства права і закону, соціального прогресу і лібералізму, національної безпеки. Тому створення дієвої системи запобігання корупції, розробки і впровадження комплексу організаційно-правових заходів для протидії цьому явищу, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків стало одним із пріоритетів держави. 

У 2010 році боротьба з корупцією, як ніколи, набула значущості державного рівня і відповідного державного контролю.В теорії все дуже красномовно і серйозно. З метою кардинального поліпшення ситуації у сфері боротьби з корупцією, здійснення реальних кроків для повернення довіри громадян до влади, неухильного дотримання конституційних прав і свобод людини в інтересах утвердження законності і правопорядку, стабільності в суспільстві України здійснюється низка заходів у сфері запобігання та протидії корупції, як і в більшості країн Європи. У співпраці у сфері міжнародного антикорупційного законодавства, головними виконавцями таких заходів є Міністерство юстиції та Міністерство закордонних справ України. Але якщо МЗС може лише сприяти такій співпраці, то на Мінюст покладено завдання юридичного опрацювання та відповідної адаптації.

Було видано не один указ Президента, прийнято широкий перелік постанов КМУ та інших підзаконних актів, що регулюють питання запобігання та протидії корупції в усіх органах державної влади.

Головним документом по боротьбі з "корозією влади" став Закон України "Про засади запобігання та протидію корупції". Трохи пізніше був прийнятий закон "Про засади запобігання і протидію корупції". Мабуть в найближчому майбутньому треба очікувати - "Про засади запобігання або протидію корупції".

Але після цього постає логічне запитання – і що це все нам дало? Що ж насправді відбувається на практиці?

Як вважає Секретар Національного антикорупційного комітету та міністр юстиції Олександр Лавринович, виступаючи на засіданні Національного антикорупційного комітету від 22 квітня 2010 року – "Генеральний напрямок боротьби з корупцією в Україні має бути спрямований на усунення причин корупційних явищ".

Проте, замість того, щоб усувати такі причини, діюча влада такі причини продовжує створювати.

То одна за одною приймаються постанови КМУ, в результаті чого в органах державної влади створюються підрозділи з протидії корупції, які в принципі є незалежні, однак так чи інакше підпорядковуються керівнику такого органу, то все одним махом ліквідується разом з посадою Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, і питання координації діяльності вищевказаних відділів залишається просто неврегульованим, а їх основні завдання обмежуються у буквальному розумінні – консультативними та дорадчими функціями.

А потім міністр юстиції додає: "Почати, очевидно, потрібно з норм, які містяться в законах України".

Та замість того, щоб змінити конкретні статті в конкретних законах, або прийняти відповідні акти про конкретні кроки та механізм боротьби з корупцією, Президентом затверджується абсолютно абстрактна Національна антикорупційна стратегія України на 2011-2015 роки.

Після цього, приймається постанова КМУ від 28 листопада 2011 р. №1240 "Про затвердження Державної програми щодо запобігання і протидії корупції на 2011-2015 роки", в якій розшифровується, як потрібно все-таки боротися, але вже адресовано конкретним державним органам, які в кінцевому рахунку і гадки не мають, що з цим всім робити.

До речі, до кінця лютого 2012 року Рада Європи повинна була здійснити експертизу та передати в Україну експертні висновки щодо відповідності європейським стандартам зазначеної Державної програми.

Авжеж проведення експертиз є набагато цікавіше заняття, ніж звільнення чиновників та притягнення їх до кримінальної відповідальності.

А в той самий час, державний механізм вже запущено. На всіх рівнях влади пишеться і розсилається ціла низка циркулярів (якби їх дійсно хтось читав), доручення Кабінету Міністрів України виконуються як найшвидше (причому питання треба вирішити ще на вчора), відправляються один за одним звіти про проведену роботу (мабуть з першого разу не запам'ятовується, як все-таки багато було зроблено), і складається враження, що ось-ось корупцію буде подолано. Та попри те, реальна ситуація залишає бажати кращого.

Тим більше, про які конкретні кроки по боротьбі з корупцією може іти мова, якщо Україною не виконуються навіть рішення міжнародних інституцій та організацій.

Це вже інше питання – чи потрібні вони нашій державі?

Але якщо влада України вже взяла на себе відповідні зобов'язання і долучається до роботи зазначених органів, то звичайно, цілком логічно було б адекватно на них реагувати, а не шукати кожного разу нові причини для чергового ухилення від їх виконання.

Всім зрозуміло, що зараз це є надто важко для діючої влади, не кажучи вже про рекомендації спеціальних органів міжнародних організацій, приміром резолюцій ПАРЄ, в якій Україні рекомендовано зняти обвинувачення в перевищенні і зловживанні владою з Луценка та Тимошенко і забезпечити їхню участь у виборах Верховної Ради.

До речі, яку б оцінку не давали з приводу затягнутих процесів над колишніми високопосадовцями, ні в кого немає сумніву, що по-перше такі дії повністю зумовлено політичними мотивами, а по-друге ті методи, які застосовуються для того, щоб покарати Тимошенко і Луценка, аж ніяк не є законними.

Варто хоча б підрахувати, у задоволенні скількох клопотань відмовив Родіон Кірєєв захисникам екс-прем'єра. Проте коли питання торкнулося самого судді, то і Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вищий адміністративний суд, в один голос вирішили, що його призначення на посаду судді Печерського суду було абсолютно законним.

Бажано також взяти до уваги дрібну приховану корупцію, яка у той самий час є вирішальною при аргументації певних позицій. Підтвердженням цього може стати заява експерта Олександра Іваницького, про те, що судова експертиза по справі Юлії Тимошенко проводилась під тиском і з очевидними багаторазовими порушеннями існуючих принципів та методик дослідження.

По великому рахунку, за наявності таких заяв, потрібно негайно ж допитати експертів та провести повторну експертизу.

Дійшло вже до того, що не тільки ігноруються, а й достатньо негативно сприймаються зауваження та свого роду "настороги", причому не будь-кого, а поважних і компетентних осіб. На разі МЗС розкритикувало цілком логічні та обґрунтовані коментарі посла ЄС в Україні Жозе Мануеля Пінту Тейшейри. Міністерство вирішило, що він забагато собі дозволяє. Хоча пан Посол просто констатував факти, а саме звернув увагу на досі не подолані проблеми українського правосуддя та тотальну корупцію.

Останньою проблемою боротьби з корупцією залишається звичайно відсутність бажання боротись з нею у самих чиновників. На жаль, навіть на етапі здійснення антикорупційними підрозділами конкретних дій щодо запобігання корупційних правопорушень, керівництвом робиться все для того, щоб такі дії не були виконані, вдало використовуючи при цьому всі принади бюрократичного апарату.

А якщо до цього додати ще й власні амбіції та страх щось змінити, то такий підрозділ можна одразу ліквідовувати. Будь-яка його діяльність буде просто використана проти нього ж самого. Та і користі від нього не буде ніякої.

На сучасному рівні державної антикорупційної політики України слід виходити з того, що успішно боротися, а тим більше подолати корупцію є неможливим – лише за активної співпраці усіх органів влади, громадських формувань і окремих громадян, що звичайно ймовірно, але в нашій державі поки що залишається міфами та легендами.

 Андрій Будкевич, радник заступника голови ЛДПУ