Про війну

Дещо зі спогадів мого дідуся

Мій дідусь (царство йому небесне) розказував, що одразу після війни західноукраїнські села заполонили голодні вихідці зі східної України, котрі пробирались сюди в пошуках їжі. Прийшов до них одного разу колишній військовий льотчик у формі і "продекламував":

 Стояв сталін над рікою

І махав рукою:

"Впєрьод на запад

За мукою!"

 До речі, дідусь був солдатом червоної армії. Забрали його дев'ятнадцятирічним хлопцем і без ніякої підготовки кинули на фронт давши "царський" карабін, Який навіть не стріляв. Але це ще було добре, бо на східній Україні, тих "ізмєнніков", які були під окупацією кидали на "бойню", даючи один карабін на 10 – 20-х. Дідусь був поранений в ліве плече за 5 см від серця і на все життя залишився інвалідом.

 І в подяку за це, одразу після війни його, зі словами - "Национальность украинец у нас считается бандеровец!", примусово переселили (не давши з собою навіть нічого взяти) зі своєї землі, на якій завжди жили українці сюди на Тернопільщину. Без засобів існування їхня сім'я добре відчула що таке справжній голод. Батька його посадили, бо він не сплати державну позику, яка зросла в 10 разів після грошової реформи. Дід ніколи не одягав ніяких медалей, хоча мав їх, і жодного разу в житті не ходив на парад.

 Отакою була справжня подяка солдатам, які були на передовій. А коли на парадах я бачу людей котрим у війну було максимум 2 - 3 роки, чи жінок, яких на передовій взагалі не було, обвішаних медалями та орденами, то мені стає якось гидко на душі. Справжні ветерани (їх залишились дуже мало) тихенько вийдуть на вулицю, щоб зустрітись зі своїми ще живими бойовими побратимами, тихенько вип'ють по сто грам (хто ще у змозі) за тих кого вже немає з нами, і тихенько зі сльозами, не розгортаючи ніяких червоних прапорів, розійдуться по домівках.

 Величезна шана всім тим, хто воював у цій страшній війні. І вічна пам’ять тим, кого вже немає з нами.