9 Травня: яблуко розбрату для невдах без почуття гумору

Або про комплекси минулого - хто справді ходить на масові акції у День перемоги?

Протягом років моє ставлення до Дня перемоги постійно змінювалось. Так само й емоції та думки з приводу святкування - не святкування.

В дитинстві, у середній школі, про ідеологію я не задумувалась, певно, взагалі. 9 Травня був хороший день, коли не треба було йти на заняття. Правда, все одно рано вставати та йти добровільно-примусово на парад, вітати ветеранів... Хоча тут були і свої плюси - рвати бузок, їсти морозиво та солодку вату цілий день.

В старшій школі та в університеті мої думки дещо змінились. Я почала трохи думати над ідеологією. Мене обурювала комуністична атрибутика урочистих заходів і дивувало, що у нас радіють перемозі над фашизмом, згадують комунізм, забувши водночас, що він від першого різниться хіба назвою. Так само дивувало та обурювало те, що перемогу над фашизмом відзначають сучасні неофашисти. Я не надто схильна до логічних умовиводів, проте інтуїтивно завжди відчуваю, що логіка тут відсутня.

Кілька років я взагалі не переймалася Днем перемоги. Вільний день, аби вирішити свої справи. Не зручно, правда, що всі державні установи, в які я можу потрапити тільки у свій вихідний, мають його ж. Та, дасть Бог, колись людей, що мають важливі справи і хочуть їх вирішити стане більше, ніж тих, хто хоче просто побухати з будь-якого приводу.

Минулого року я була на стороні так званих націоналістів. Хоча завжди засуджувала їхні псевдопатріотичні заходи, та, коли на власні очі бачила, як порушуються усі постанови та приписи, як зайди розгортають червоний прапор та принижують все українське, то мимохіть очі наливалися кровю.

А цьогоріч мої думки вкотре змінились і, відчуваю, вже востаннє.

Я керуюсь людським фактором, а не ідеологічним. І з цієї точки зору бачу безпросвітну тупість з боку усіх таборів прихильників-не прихильників. І мене просто нудить від них усіх.

А знаєте, звідки тупість? Від того, що геть начисто відсутнє почуття гумору, здатність подивитись на себе зі сторони. Натомість пиха та самозакоханість на рівному місці. І бажання першим дорватись, долізти до вершини.

А, як відомо, без почуття гумору людина не може мати здорового глузду. По-перше, фізично організм страждає без сміху, по-друге, її мозок застопорився на точці власної правоти за її реальної відсутності і зсунути його ненасильницькими методами вже неможливо.

Чому люди втратили це почуття гумору, як на мене, теж зрозуміло. Невдахи злі на всіх, окрім себе самих, а злість і роздратування значно доступніші за добрий гумор. Особливо невдахам.

І що ми бачимо на День перемоги? Молоді, але низькооплачувані хлопці, що не знають куди подіти свою злість від того, що хтось має кращі статки, обзивають та плюють в сторону людей похилого віку - і тим самим виражають злість на батьків, які, на їхню думку, мали забезпечити їм життя у стилі Януковича-молодшого. Ну, хоча б Черновецького... А так треба гарувати і бути патріотом. Люди похилого віку, на яких забили власні діти та онуки і в яких щастя в житті так і не сталося, злі на усіх молодших апріорі, йдуть з георгіївськими стрічками усім на зло, аби показати, що вони все рівно праві і що ані краплинки їм не болить. Мамин синок, в якого теж нічого немає ані за душею, ані в душі, розгортає червоний прапор. Дідусь, який немає нічого, окрім далеких спогадів, бере подачку (і то словесну!) від чергового чиновника. Тощо, тощо...

Це про рядових учасників усіх тих збіговиськ. Я не буду говорити про ветеранів (якщо вони, справжні, ще існують), мені соромно перед ними. Як і взагалі перед людьми, перед мудрими людьми.

І про владоможців теж нічого не скажу. Бо я розповідаю про людей.