Щодо дитячої агресії.

Довелося кілька разів зустрічатися із випадками, в чомусь надзвичайно схожими між собою. Дитина, яка прагне чогось досягти (витребувати) від дорослого, падає на підлогу й починає совати ногами.

Поведінка батьків в такій ситуації різноманітна. Одні намагаються задовольнити вимоги маляти, маленьке ж, не розуміє, а верещить – перед оточуючими соромно….

Інші намагаються заспокоїти дитя, що також не завжди вдається, дехто починає «наказувати» лясканням по дупці.

Найцікавіший варіант – коли тато-мама сіли на стільчики подивилися на дитячий лемент, та й почали між собою спілкуватися. Дитя посовало ніжками, посовало. Побачило, що ніхто не звертає увагу, та й пішло собі гратися далі…

 Із цією дитиною батьки розмовляли ще ДО її народження. Певно, по народженню, дитя було пасивним співрозмовником обох батьків не так до й довго. Десь років півтора.  

 Розмовляти дитя полюбляло, нові слова запам*ятовувало досить швидко, вже доросле – рік і вісім.

  Вечір. Дитячий садочок, як джерело нових знань, а також нових слів, залишився десь там… Рідна кімната, рідні іграшки, рідна мама, яка , чомусь, на йде гратися.

-         Ти дура!

-         Що?

Вигук повторюється. З притиском.

-         Сонечко, я образилася, і розмовляти з тобою не хочу.

-         І я не стану., - в розмову вступає батько.

Дитя покрутилося, покрутилося. То до одного ,  то до іншого звертається. Мовчать обоє. Помовчали так хвилин із п*ятнадцять. Потому стали розмовляти так, наче ніяких негараздів і не було.

 А дитя слово, що привело до неприємної процедури, НІКОЛИ більше не використовувало.