Пам'ятаю дідусеві слова: із рідною землею потрібно розмовляти рідною мовою. Він говорив із землею, коли сіяв пшеницю, він говорив із зерном, коли тримав його в долонях. Для мене це була магія.

Пам'ятаю себе п'ятирічним хлопчаком. Пам'ятаю свого старого змореного працею дідуся, якого роки нагнули до землі. І пам'ятаю його чисті очі. А ще більше пам'ятаю його слова: із рідною землею потрібно розмовляти рідною мовою.

Мій дідусь так і робив... Він жив в гармонії із своїм краєм. Він говорив із землею, коли сіяв пшеницю, він говорив із зерном, коли тримав його в долонях.   Він говорив із яблунею, яку саджав в садку біля хати. Він говорив з ними рідною мовою. Для мене, малого, це була магія. І я вірив, що вони його чули. Я вірю у це до цього часу...

Я був, як і тисячі українців, під стінами парламенту в той лихий день, коли прийняли закон, єдине покликання якого розірвати наш  зв'язок із нашою землею і зробити нас на цій землі чужинцями.

Я не зміг перешкодити цьому. Тому дідусю, вибач мене твого, непутнього онука.

Вибач і тих, які в  сесійному залі  не змогли зупинити це ганебне голосування.

Вони не почули, не зорієнтувалися, не зрозуміли, чомусь усі, крім Андрія Парубія.

Вибач і тих, які сидять у високих урядових кріслах й потирають руки,  що цей закон ухвалили.  В Українському уряді лише ОДИН міністр Порошенко  виступив проти цього злочину.

Але я хочу, щоб ті нелюди, які штовхають цей злочинний закон, знали, що я пам'ятаю слова свого дідуся, і якщо вони надіються, що ми опустили свої руки й посипаємо голови попелом, то вони не розуміють, на що здатні мільйони людей, у яких спробують забрати Мову наших дідів і Віру нашого народу.