СИМУЛЯТИВНО-МАЗОХІСТИЧНИЙ АКТИВІЗМ або “Чому мене не було біля Ради?” – ч2

Що парламентська опозиція явно неадекватно повелася стосовно законопроекту Ківалова-Колесніченка є в блогосфері “загальним місцем”. Чи ж становить їй кращу альтернативу “непартійний громадський рух”?

Головне (і цілком прогнозоване) питання, що виникає в людей, розчарованих будь-якими партійними прапорами: чому б, нарешті, не вийти на вулиці “за все хороше” взагалі без них?

Саме на грунті таких суспільних настроїв зародився роки 2-3 тому в Україні т. зв. “без прапорний громадський рух”, головною “ідеологічною основою” якого є агресивне ставлення до будь-якої організаційної символіки “традиційного вигляду”: вже згаданих прапорів, виготовлених засобами цифрового друку банерів, усяких взагалі логотипів і т. д.

“Безпрапрники” запропонували українській громаді навдивовиж оригінальне, сміливе та небанальне рішення: “А давайте робити ВСЕ ТЕ САМЕ, але БЕЗ ПРАПОРІВ!”

На даний момент, безумовно, саме це є в українській громадсько-активній спільноті “суспільним трендом №1”. Ну що ж, останні 2 роки дають нам усім вельми добру можливість відтворити в пам’яті й проаналізувати, яких же саме видатних успіхів вдалося досягти “безпрапорному громадському руху” завдяки його принциповій “безпартійності” та “безпрапорності”.

Першою потужною “безпрапорною” кампанією на Україні була, нагадаймо, “двіжуха” з приводу садистського вбивства у застінках Шевченківського райвідділу міліції міста Києва 19-річного студента Ігоря Індила. Тоді “безпрппорність” була ще новинкою, чому “так треба” ніхто докладно не розумів, але всі мусіли слухатися залізного аргументу “не можна піаритися на крові!” та робити те, що наказували позбавлені будь-якого формального статусу, але від того – не менш реальні організатори дійств.

Київська “неформальна молодь” встигла з приводу трагічної смерти свого однолітка відтоді не раз ефектно “потусуватись”, повалятись на бруківці Софійського майдану та ще пів-десятка київських вулиць, заночувати у спальниках під відділком міліції тощо, організатори перформансів – “ротуватись” (в сенсі, що тих, які були на початку, потім “чомусь кудись не стало” – я чув, що із дуже принципових міркувань), проте в кінцевому підсумку “маємо те, що й мали”: убивці нещасного студента перебувають на свободі, ведуть щасливе життя та регулярно отримують нові підвищення по службі.

Другою настільки ж провальною справою “безпрапорників” стала “анти-Табачна кампанія”. Властиво, з суто хронологічної точки зору вона почалася найпершою – одразу після призначення одіозного “голубого Діми” міністром освіти і науки. Проте, спершу лідерство в ній тримала одна дуже старомодно-“прапорна” молодіжна організація - з символом чи то левиної, чи то вовчої хижо вишкіреної морди, запозиченої з книг іншого Дмитра – Донцова, видання 20-30их років минулого сторіччя. Ну ж, “безпрапорники” їх досить хутко витіснили (чи пак ВИТИСНУЛИ?) і надійно взяли справу в свої руки, відяк вже два роки “впевнено ведуть до перемоги”.

Спостерігаючи за розгортанням цієї диво-кампанії особисто я довго не міг собі второпати: чи ж її організатори не усвідомлюють, що КОЖНОЮ своєю акцією не послаблюють, а навпаки посилюють позиції затятого україножера в якості “головного виховника українського юнацтва”? – Відповідь, втім, досить хутко прийшла вже у жовтні 2010, коли Діма з характерною для нього зажерливістю “сам підставився” та дав гарний привід СПРАВДІ його зняти, збуривши проти себе СПРАВЖНІЙ масовий студентський соціальний протест.

За таких обставин тодішні рганізатори “штатних протестів” мусіли “демаскуватись” та прямо заявити, що Табачнік їм усім подобається та жодних персональних претензій до нього вони, власне, не мають: українофоб і збоченець на чолі міністерства освіти їх цілком влаштовує.

Тоді ж найбільш послідовні “безпрапорники” проявили й іншу свою дуже цікаву рису: виявляється що різні прапори вони ненавидять далеко не рівною мірою: приблизно як-от “буржуї” у віршах Маяковського по-різному сприймають РІЗНІ пашпорти. Від одних (передусім – націоналістичних, приміром – “свободівських”) їх одразу починає буквально “тіпати”, інші ж (наприклад – банери відомої своєю наполегливою пропагандою безбожництва та “нетрадиційних” сексуальних стосунків серед студентської молоді профспілки (?) “Пряма дія”) в принципі “символікою” можуть і не вважатись. Термін “партійна символіка” набуває, таким чином буквально орвелівського “ново-мовного” змісту: “своя” або “хороша” атрибутика ані “партійним піаром”, ані взагалі будь-якою “символікою” вже не є.

Наступним етапом цього розвитку подій став “Підприємницький майдан”, де прапори допускались, але – знов-таки “тільки правильні”. Сухий підсумок цих подій усім відомий: Податковий кодекс, проти якого усі основні організатори акцій присягалися “стояти до кінця” успішно прийнятий, кількість діючих в країні незалежних малих бізнесів поступово, але досить стрімко скорочується, а з найбільш адекватних “майданчиків” зросла “опозиційна” партія “Україна – Вперед!”, більш відома як “партія Наташі Королевської”...

Далі була “пенсійна реформа”, “прорив” у Верховну Раду принципово-безпартійних “афганців” і “чорнобильців” та відповідна “розкрутка” ще двох політичних партій – “Ніхто крім нас” та Радикальної партії (Олега Ляшка). Сама “пенсійна реформа”, як відомо, - успішно прийнята, пенсійний вік під виглядом “підвищення вимог до пенсійного стажу” підвищено одразу на 10 (!) років (що, скажу мимохідь, означає неможливість “дожити до пенсії” для більшости українських чоловіків),  “афганці” й “чорнобильці” (а не їхні т. зв. “лідери”), теж, здається, крім кількох PR-засідань Кабміну Азарова нічого суттєвого для себе не здобули. “Гнучке розуміння” того, що є “безпрапорністю”, про початки якого я писав вище, досягло на цьому етапі свого розквіту.

Стилістично досконалим фіналом цього всього стало знесення Андріївського узвозу, за результатами якого один гарний хлопець, який самовіддано очолював проти нього свідому, безкорисливу та “послідовно-безпрапорну” боротьбу, придбав собі гарний німецький, здається, позашляховик. Втім, кажуть новий, відбудований за кошти відомого мецената Ріната Ахметова, Андріївський буде значно кращим і красивішим від свого історичного попередника, збудованого Іваном Салієм ще за совітів - до 1000-річча Хрещення Руси…

І ось, нарешті, в своїй хронології ми “доповзли” до ще свіжого в нашій пам’яті дня “Битви За Мову” – 05 червня. Чи ж могли після описаної вище понуро-одноманітної череди поразок, провалів і невдач, прикрашених регулярним ритуальним пронесенням нашими "опонентами" по вулицях Києва, Харкова та Львова сталінських червоних прапорів, відновленням уже розбитого пам’ятника бузувіру-Леніну на Бесарабській площі в центрі української столиці та зведенням іншого пам’ятника – його кращому учню тов. Сталіну в центі іншого міста над Дніпром – Запоріжжя, чи могли після цього хтось, хто є при здоровому умі хоч на хвилину припустити собі, що цього разу буде інакше та черговий “епохальний армагедон” не закінчиться “сухою перемогою” Сил Зла?! – Це було б справжнім ЧУДОМ, бо порушувало б уже досить устійнену суспільну традицію та непоправно руйнувало б ту головну реальну мету для якої (а зовсім не заради потраплянні “в об’єктив” у ролі побитих і отруєних сьозогінним газом живучих цим і за-для цього “безпрапорних активістів”), властиво, і проводяться всі ці “мазохістично-симулятивні” акції: ствердження в українцях почуття своєї меншвартісности, ні-на-що-не-спроможности та приречености на поразку. ;-)…

PS СВІЖАК: Міністр освіти, науки, сім’ї, молоді та спорту т. зв. “держави Україна” Дмітрій Табачник звітує у травні 2012 перед делегацією вчителів москвознавства, що приїхала до нього з Російської Федерації, про заходи з нищення, як він висловлюється, “непотрібної мови”: